Роберт неохоче, але швидко збирався, піднімався до матері, і вони разом поверталися додому, з різних боків тримаючись за велосипед.
Ця річка була майже єдиною відрадою влітку для місцевих дітлахів, де можна було поєднувати корисне з приємним: і риболовлю, і купання в її бурхливих водах. Улітку великі пласкі камені по обидва береги Вичі перетворювалися на різнокольорову акварель з десятків великих і маленьких вовняних килимів, які в цю пору прали місцеві жителі з найближчого села, залишаючи до вечора просушуватися під пекучими променями полуденного літнього сонця.
Річка була невеличка. У деяких місцях її можна було перебігти і по камінню, але такі перебіжки вимагали обережності, оскільки окремі камені були дуже слизькі. У ширших місцях річка влаштовувала глибокі вири, здебільшого за одиноким камінням-валунами. І якщо камінь великий, то вир міг бути дуже глибоким.
Місцями стирчали білі товсті сухі корчі, які, зачепившись за каміння, намертво трималися за нього, уростаючи в коричневий мул, підносячись над водою білими бивнями мамонта. Згодом вони обростали іншими гілками, які пливли за бурхливою течією вниз із гірських перевалів.
Незважаючи на мороз, води гірської річки не були скуті льодом, і вона чорною стрічкою текла жвавим потоком з-поміж білих, укритих товстою ковдрою снігу берегів.
Думками Роберт перенісся в далеке дитинство, коли він восьмирічним хлопчиком уперше перейшов убрід цю річку, а потім, видершись на верх розпеченої сонцем пласкої річкової брили, відчував неймовірну гордість за свій вчинок.
Роберт вийняв із зовнішньої кишені пальта пляшку горілки і зробив кілька ковтків.
Думки ковзнули далі в минуле, занурюючи його в спогади.
Уперше це з ним сталося 15 липня 1982 року.
У той день сім'я Роберта зібралася за великим столом святкувати його дванадцятиліття.
Це був спекотний літній день. З вулиці доносився припах підталого асфальту. Від сонячних променів дорога танула, асфальт перетворювався на рідку, в'язку масу, яка унадливо чіплялася за гуму велосипедних та автомобільних коліс, за підошви взуття. І навколо – стійкий незабутній запах бітуму. Цей запах закарбувався в пам'яті Роберта з відчуттями спекотного літа на все життя.
На кухонному столі стоїть великий круглий шоколадний торт з брунатними і червоними кремовими квіточками. На верхівці торту нерівними буквами виведено: «З днем народження – 12 років». Роберт дуже любив шоколадні бісквіти, але найдужче – кремові рулети, які продавалися в магазині поруч із його будинком.
Маленький Роберт завжди запитував себе: навіщо на день народження купують саме круглі торти? Чому не можна купити кілька рулетів, покласти їх один на одного і саме так вручити іменинникові? І не треба ніяких написів – букви виглядали безглуздо, були чомусь зовсім не смачними і, на його думку, зайвими.
Того дня Робертові подарували сині тканинні кеди більшого розміру. На виріст йому купували майже весь одяг з міркувань економії, оскільки доходи батьків були недостатніми. Батько з ранку до ночі працював на заводі звичайним слюсарем, а мати – медсестрою в міській клініці. Для того, щоб зводити кінці з кінцями, і батькові, і матері доводилося постійно підробляти. Але грошей все одно катастрофічно не вистачало, тому жили вони дуже скромно. Морозиво і кавун були найкращими десертами, які подавали до обіднього столу в недільний літній день або на свята.
На свій день народження Роберт запросив лише шкільного товариша Йована. У його родині не було заведено святкувати будь-які свята галасливими компаніями.
Хапко знищивши залишок торту і запивши його яблучним соком просто з трилітрової банки, друзі забралися на стодолу, що знаходилася в затінку широкої крони старого величезного горіха. Дах стодоли був бляшаний і на сонці на незахищеній гіллям дерева частині перетворювався на розпечену пательню, через що сидіти на ньому спочатку було неможливо. Зате на даху друзям ніхто не міг перешкодити годинами байдикувати, вести невимушені розмови, голосно співати і мріяти.
– Дивися, Йоване, по небу пливуть коні, – несподівано сказав Роберт і засміявся, показавши пальцем на білі хмари.
– Кру-у-уть! – повільно й здивовано вимовив Йован, спостерігаючи за хмарами, але швидко стрепенувся і весело промовив: – А давай вгадуватимемо в них тварин. Хто більше знайде, той і виграв!
По небу, справді, пропливала величезна біла хмара у формі коня. Його голова з густою гривою повільно рухалася, але грива чомусь одразу переходила в довгий широкий хвіст, схожий більше на хвіст величезної риби.
– Конериба, або риба-кінь, – невпевнено промовив Роберт, мружачись від сонця, і…
Ось тут-то все і трапилося.
Від сліпучого сонця в очах зненацька потемніло. Несподівано Роберт відчув сильне запаморочення і йому заклало вуха. Він заплющив очі, але за мить розплющив їх і якимось дивним відсутнім поглядом озирнувся.
Поруч із ним сидів незнайомий хлопчик і щось розповідав, але Роберт чи то від подиву, чи, можливо, від несподіванки або від раптового шуму у вухах нічого не міг зрозуміти. Та він і не намагався вслухатися в мову незнайомої йому людини. Здавалося, що все навколо він бачить уперше, усе було не те, усе було дивним, зовсім незнайомим і незрозумілим. На обличчі Роберта відкарбувалося щире здивування.
Він не розумів, де він, на якому даху і що він тут робить. Роберт підвівся на ноги і почав ретельно оглядати свій одяг. Він був просто приголомшений: цей одяг, стодолу та, зрештою, і весь цей двір він бачив уперше.
Роберт не міг зрозуміти, що з ним діється, для нього все, що знаходилося навколо, було абсолютно чужим. Круглими від здивування очима Роберт подивився на небо.
Там, гордо розкинувши по всьому небосхилу гриву, плив кінь з риб'ячим хвостом. Промені сонця то пробивалися довгими нитками з-під його гриви, то знову зникали. Кінь немов усміхався.
Перше, що спало на думку Робертові, це те, що він марить. Він знав, що від сонячного удару можна втратити свідомість, але ось так, щоб галюцинації були водночас і реальними, і нереальними, Роберт усвідомити ніяк не міг.
Серце шалено закалатало в грудях. Якийсь первісний страх почав опановувати ним.
Хлопчика не полишала думка про те, що це якийсь дивний, фантастичний, але разюче реалістичний сон. З розтуленим ротом і широко розплющеними від подиву очима він розглядав усе навколо. Йому захотілося негайно злізти з цього даху на землю, і він, не зволікаючи, зробив крок. Розпечена бляха даху боляче обпекла голу п'яту саме так, як кілька днів тому на пляжі в спекотній Паттаї, куди батько привіз їх із мамою, щоб показати Сіамську затоку. Море кишіло медузами, і Роберт ненароком наступив на одну з них.
«Медуза. Це медуза, нічого страшного», – сказав спокійним голосом лікар місцевої клініки, куди хлопчика відвели з червоною, немов від жаливи, ногою. У голові дитини це слово поєдналося з різким і пекучим болем. Ступня вкрилася червоними плямами і горіла.
Усе це тривало якусь мить. Від різкого болю Роберт заплющив очі і затамував подих.
– Ме-ду-за! Яка це конериба? – Йован сидів поруч і голосно реготав. – Дивись, Робі, бач – отам голова, а там – волосся змії. Це медуза Горгона, як у підручнику з історії.
Кадри з далекої спекотної країни миттю безслідно зникли, так само, як і здивування, що застигло на обличчі Роберта ще кілька хвилин тому.
Роберт з усмішкою подивився на Йована, потім знову на небо.
«І все-таки по небу плив саме кінь, а не медуза», – подумав він.
Йован і Роберт, двоє нерозлучних друзів, і далі весело вдивлялися в хмари.