Але трапилася біда.
Коли хлопчикові виповнилося дванадцять, батьки Тревора потрапили в автотрощу і загинули. Тревор після нещастя майже місяць перебував у шпиталі, поки старша сестра його матері тітка Ханна Фрашон не взяла над ним опіку і не забрала до Парижа.
Тітка Ханна була самотньою жінкою і всю свою невитрачену любов віддавала Треворові. Саме вона наполягла на тому, щоб Тревор пішов на військову службу, а згодом вступив до університету на факультет журналістики.
За останні п'ятнадцять років Тревор об'їздив майже всі зони військових конфліктів.
Його професійні здобутки відзначено Премією військових кореспондентів лондонської Prix Albert Londres.
А його журналістська кар'єра розпочалася в 1999 році під час війни в Югославії. Як молодого, перспективного репортера редакція газети направила його туди замість досвідченого кореспондента, який раптово захворів. Колишній військовий, який відслужив у Французькому іноземному легіоні п'ять років, добре знався на військовій тематиці, Тревор, як ніхто інший, був готовий до такої роботи.
Під час відрядження він потрапив у скандал, опублікувавши результати спірного розслідування про дії НАТО під час бомбардувань Югославії. Тревор був одним із перших, хто звинуватив альянс у застосуванні осколкових бомб, заборонених Женевською конвенцією. Незважаючи на тиск і критику з боку військових фахівців і політиків, молодого журналіста помітили й оцінили.
Восени того ж 1999 року Тревор був відряджений до Західної Африки разом із групою каналу ВВС для підготовки журналістського розслідування військових злочинів Фодея Санко, у минулому керівника Об'єднаного революційного фронту, який 1997 року став віце-президентом Сьєрра-Леоне, і його зв'язків з іншим одіозним військовим злочинцем, у той час президентом Ліберії Чарльзом МакАртур Тейлором, якого пізніше завдяки матеріалам, зібраним та опублікованим Тревором, було звинувачено у військових злочинах проти людяності. Санко в 2000 році також було оголошено військовим злочинцем і засуджено, а Чарльза Тейлора затримано і в 2006 році передано Міжнародному кримінальному суду.
Відтоді більшість військових конфліктів висвітлював саме Тревор. Його проникливі репортажі і безкомпромісні жорсткі статті публікувала більшість європейських ЗМІ.
У 2007 році Тревор висвітлював події в Афганістані, Анголі, у Конго і Сьєрра-Леоне, де проводив розслідування діяльності Віктора Вуда – підприємця з Московії, підозрюваного в нелегальному постачанні зброї і боєприпасів в обхід санкцій ООН для рухів «Талібан», «Аль-Каїда» і до країн, на які поширювалося міжнародне ембарго.
Російські колеги Тревора висловили припущення, що Вуд міг бути негласним дилером «Росвооружения» й одним із важливих секретоносіїв Московії. Водночас вони попереджали Тревора про небезпеку подібного розслідування й висвітлення його в ЗМІ, позаяк діяльність Вуда була безпосередньо пов'язана з московитською мафією, яка поширилася по всьому світу.
Незважаючи на це, розслідування Тревора потрапило до друку, а кілька репортажів показали провідні телеканали Європи.
Зрештою, у 2008 році Віктора Вуда було заарештовано в Таїланді, а 16 листопада 2010 року екстрадовано до США, де йому було висунуто звинувачення. Нарешті, 2 листопада 2011 року журі присяжних одноголосно винесло Віктору Вуду обвинувальний вирок.
Усі ці події від початку проведення розслідування в 2007 році висвітлював Тревор, але через чергове відрядження до палаючої Лівії за судовим процесом над Вудом він міг стежити тільки за Інтернетом і репортажами колег.
У його послужному списку були репортажі з Багдада під час Іракської війни, з Сектора Ґази під час арабо-ізраїльського конфлікту, з розбомблених і практично знищених авіаударами НАТО лівійських міст Бенгазі і Місурати.
Тому Тревора називали одним із найдосвідченіших журналістів, провідним фахівцем з Африки і Близького Сходу.
Працюючи в найнеспокійніших країнах, Тревор потребував надійних друзів та партнерів, на яких можна було покластися.
Однією з тих, кому Тревор повністю довіряв, була журналістка Кейт – витончена, мила, двадцятивосьмирічна австралійка з коротким світлим скуйовдженим волоссям, веселою усмішкою, що відкриває рівний ряд білих зубів, красивими, повними, наче намальованими вмілим портретистом губами і великими зеленими очима. Незважаючи на свою тендітність, вона постійно носила легку військову форму і незмінний фетровий капелюх.
Кейт належала до тих жінок, які навіть підійшовши до сорокалітнього вікового рубежу, залишаються милими завзятими дівчатами, які всім своїм виглядом і поведінкою нагадують підлітка.
Вони зустрілися на початку 2007 року в Афганістані.
За кілька днів до цього в місті Муса-Кала в провінції Гільменд Тревор потрапив у полон до талібів. Викрадення було сплановане саме тоді, коли він прямував на зустріч з одним із їхніх ватажків для підготовки спеціального репортажу.
У будинку, куди привезли зв'язаних бранців, знаходилися знесилені спекою і голодом молода білява дівчина і двоє чоловіків. З розмов, які долинали до нього, Тревор зрозумів, що всі вони журналісти, уже понад місяць їх утримують бойовики.
Разом із Тревором полонили місцевого водія й афганського репортера. Наступного дня, задля залякування, двох афганців публічно, на очах в усіх бранців, стратили. А за нього, як і за інших журналістів, таліби планували отримати грошовий викуп.
Упродовж кількох днів Тревора по-звірячому били, намагаючись зламати його волю, натомість нічого не вимагаючи. Безглузді побиття тривали майже три доби.
Нарешті, на четвертий день, до табору приїхав мулла Саддам – знатний польовий командир талібів.
***
Муса-Кала, провінція Гільменд, Афганістан
22.02.2007 15:35
– Ну що, великий хрестоносець стоїть на колінах перед маленький афганський муджахіддін? – глузливо запитав мулла поганою англійською, підійшовши до безпорадного зв'язаного Тревора, який лежав у пилюці.
– Я не солдат, я журналіст. І я француз, – пересилюючи біль, відповів Тревор.
– Преса? – зло перепитав бойовик і, схопивши Тревора однією рукою за плече, іншою навідліг дав йому гучного ляпасу. – Я тебе, собако, не питати, хто ти є.
Він узяв у руки його пластикове посвідчення і почав розглядати з вдоволеною посмішкою на обличчі.
– Преса – це добре. Нам потрібен преса, дуже потрібен.
– Що ви від мене хочете?
– Від тебе – нічого. Що ти можеш? Ти слабкий, ти хворий. Ти нічого не можеш. А твій господар – можеш! Він платити для мене. Багато платити.
– За мене ніхто не заплатить і цента, я не настільки важлива персона, – сплюнувши кров, тихо промовив Тревор.
– Платити, багато платити. Ти завтра знімати на відео. Ти сам його просити, для платити, – прошипів мулла, наступивши ногою на обличчя Тревора. – А якщо не платити, то ти по шматочках їхати додому в Париж, в редакцію пересилати.
Мулла підвівся і дав якесь розпорядження, звернувшись до бойовиків на пушту. Тревора швидко підняли і потягли, але не до ями, де його утримували раніше, а в глиняний сарай до інших бранців, де було принаймні сухо. Його кинули до невеликого приміщення, відгородженого від решти бранців подвійною стіною з дощок. На руки і ноги одягли кайданки, які прикували ланцюгом до дерев'яного брусу на стелі, дали трохи їжі і кухоль води. Зараз Тревор здавався бойовикам зовсім зламаним і безпечним.
Але він чекав саме цієї миті. Таліби були впевнені, що прикутий ланцюгом, зморений голодом, знеможений побиттями бранець мріятиме про сон, і біля сараю безпечно залишили тільки одного моджахеда зі зброєю, який одразу ж, як стемніло, посмаливши опіуму, заснув, притулившись до стіни.