Генрик Ибсен - Росмерсгольм стр 7.

Крол. Одно я можу, у всякім разі, розповісти тобі тепер. А саме, що бідна, змучена Беата вкоротила собі віку, щоб дати тобі змогу жити щасливим, вільним життям, як тобі захочеться.

Росмер(встає наполовину з канапи). Що ти хочеш цим сказати?

Крол. Вислухай мене спокійно, Росмере. Тепер я можу говорити про це. За останній рік свого життя вона приходила до мене двічі, щоб звірити мені свій відчай і страх.

Росмер. За це саме?

Крол. Ні. Перший раз вона прийшла до мене й запевняла, що ти став на шлях зради. Що ти хочеш розірвати з вірою батьків.

Росмер(гаряче). Це, що ти кажеш, є неможливе, Кроле! Цілком неможливе! Ти тут, мабуть, помилився.

Крол. Чому?

Росмер. Тому, що коли Беата була ще жива, я вагався й боровся із собою. І цю боротьбу я переживав самотньо та з цілковитим спокоєм. Не думаю навіть, щоб Ребека…

Крол. Ребека?

Росмер. Ну так, фрекен Вест. Я називаю її коротко Ребекою.

Крол. Я це вже помітив.

Росмер. Тому то мені так незрозуміло, яким чином Беаті могла спасти така думка. І чому вона не говорила про це зі мною? Цього вона ніколи не казала. Ніколи, жодного слова.

Крол. Бідолашна, – вона просила й благала, щоб я поговорив з тобою.

Росмер. Чому ж ти цього не зробив?

Крол. Чи міг я тоді хоч на хвилину сумніватися в тому, що в0на ненормальна людина? Подібне обвинувачення проти такого чоловіка як ти! Потім вона прийшла до мене знову, – щось через місяць після того. Вона мала вже спокійніший вигляд. Але, коли відходила, вона сказала: тепер можна хутко сподіватися білого коня в Росмерсгольмі.

Росмер. Так, так. Білого коня – це вона так часто говорила.

Крол. І коли я спробував розвіяти її сумні думки, вона лише відповідала: мені вже залишилось мало часу. Тепер Йоганес мусить негайно побратися з Ребекою.

Росмер(майже в нестямі) Що це ти кажеш! Я… побратися з…

Крол. Це було в четвер після полудня. В суботу ввечері вона кинулася з містка у водоспад біля млина.

Росмер. І ти, ти не попередив нас!

Крол. Ти ж сам знаєш, як часто вона говорила, що певно мусить хутко вмерти.

Росмер. Це я знаю добре. Але все-таки ти повинен був попередити нас.

Крол. Я також це подумав. Але було вже запізно.

Росмер. А чому ж ти не говорив про це потім? Чому замовчав це все?

Крол. Нащо було мені приходити сюди, хвилювати та мучити тебе ще більше? Я вважав це все за порожню, дику уяву. Аж до вчорашнього вечора.

Росмер. А чому тепер не вважаєш?

Крол. Хіба Беата не правду казала, що ти хочеш зректися своєї дитячої віри?

Росмер(дивиться замислено перед себе) Так, цього я не розумію. Це для мене найчудніше за все на світі.

Крол. Найчудніше, чи ні, – але тепер воно так. І тепер я питаю тебе, Росмере, – скільки правди в її другому обвинуваченні? Себто в останньому.

Росмер. Обвинуваченні? – Хіба ж це було обвинувачення?

Крол. Ти, може, не зауважив, як саме вона висловилась. Вона сказала, що їй треба відійти геть. Для чого? Ну?

Росмер. Отже, для того хіба, щоб я міг одружитися з Ребекою?

Крол. Вона висловилась не цілком так. Беата висловилась інакше. Вона сказала: Мені вже залишилось мало часу. Тепер Йоганес мусить негайно одружитися з Ребекою.

Росмер(дивиться на нього деякий час, потім підводиться). Тепер я зрозумів тебе, Кроле.

Крол. Ну й що? Яку відповідь ти даси мені?

Росмер(тихо й стримано). На таке щось нечуване? Єдиною належною відповіддю було б показати тобі на двері.

Крол(підводиться). Гарно й чудово.

Росмер(стає перед ним). Тепер слухай. Більше року, – з того часу, як Беата померла, Ребека Вест і я живемо одні тут у Росмерсгольмі. Увесь цей час ти знав у чому Беата обвинувачувала нас. Але ніколи, ні разу я не помічав, щоб ти був незадоволений з того, що Ребека й я живемо тут вкупі.

Крол. Я не знав до вчорашнього вечора, що тут живуть у купі чоловік, що відступив від своєї віри, та жінка з вільними поглядами

Росмер. А! Ти, виходить, не віриш, що у людей, які відпали від віри та з вільними поглядами не може бути чистого сумління. Ти не віриш, що вони можуть мати почуття моральності від природи!

Крол. Я не дуже то покладаюсь на подібну моральність, яка не має коріння у вірі та церкві.

Росмер. І це недовір’я ти прикладаєш також до Ребеки й мене? До моїх стосунків із Ребекою?

Крол. Я не можу ради вас двох відкинути ту думку, що не може бути якоїсь широкої безодні між вільними поглядами та, гм…

Росмер. Та чим?

Крол. …та вільним коханням, коли ти, нарешті, хочеш це почути.

Росмер(стиха). І ти не посоромився сказати мені це! Тобі, хто знає мене ще з дитинства..

Крол. Саме тому. Я знаю, як легко ти підпадаєш під вплив тих людей, що з ними тобі доводиться мати діло. А ця твоя Ребека… Ну, ця фрекен Вест, – її ми, власне, далі й не знаємо. Коротко, Росмере, я не зрікаюся тебе. А ти сам повинен силкуватися, щоб завчасно врятувати себе.

Росмер. Врятувати себе? Яким чином?

Мадам Гельсет виглядає з дверей ліворуч.

Росмер. Чого вам?

Гельсет. Мені треба покликати фрекен униз.

Росмер. Фрекен немає тут нагорі.

Гельсет. Так? (озирається). От дивно (виходить).

Росмер. Ти сказав?

Крол. Слухай. Про те, що тут нишком робилося ще за життя Беати, – і що робиться тут тепер – я не хочу особливо допитуватися. Ти був такий глибоко нещасливий у своїм подружнім житті. І цим можна до деякої міри тебе виправдати.

Росмер. Ах, як ти, властиво, мало мене знаєш!

Крол. Не перебивай мене. Я хочу тобі сказати ось що: якщо ти неодмінно хочеш тягнути й далі оце спільне життя з фрекен Вест, то все-таки треба, щоб ти принаймні мовчав про своє відступництво від віри, до якого вона тебе довела. Дозволь мені доказати! Дозволь мені сказати! Я кажу, коли вже до того дійшло, то думай і вір, як тобі хочеться, у якім хочеш напрямку. Але тримай свої погляди про себе. Адже це чисто особиста справа. Немає жодної потреби голосно кричати про це на цілу країну.

Росмер. Для мене це конче потрібно, щоб вийти з цього фальшивого й неправдивого становища.

Крол. Але ж ти маєш обов’язки щодо своїх родових традицій, Росмере! Запам’ятай це! Росмерсгольм завжди, з предковічних часів був огнищем доброчинності та порядку – поваги до всього, що встановили й визнали найкращі члени громадянства. На всій окрузі відбились погляди Росмерсгольму. Виникне сумний і шкідливий заколот, як тільки стане відомо, що ти сам порвав із тим, що я називаю росмерівською родовою традицією.

Росмер. Дорогий Кроле, я не можу так дивитись на речі. Мені здається, що я маю на собі обов’язок внести хоч трохи світла й радості сюди, де рід Росмерів уносив темряву та гніт довгі, довгі часи.

Крол(дивиться суворо на нього). Так, це було б достойною метою для чоловіка, що ним кінчається рід. Залиш це. Це не підхожа для тебе робота. Твоє призначення – тихе життя мирного дослідника.

Росмер. Еге, дуже можливо. Але тепер я також хочу пристати до життьової боротьби, хоч раз.

Крол. Життьова боротьба, – знаєш ти, чим вона стане для тебе? Вона стане боротьбою на, життя чи смерть зо всіма твоїми приятелями.

Росмер(тихо). Вони ж не всі такі фанатики, як ти.

Крол. Ти, Росмере, довірлива й недосвідчена людина. Ти й не гадаєш, яка гроза скоїться над тобою.

Мадам Гельсет виглядає з дверей ліворуч.

Гельсет. Фрекен звеліла сказати.

Росмер. Що?

Гельсет. Там прийшов чоловік, що дуже хоче поговорити з пастором.

Росмер. Може, той, що вчора ввечері тут був?

Гельсет. Ні, цього звуть Мортенсгорд.

Росмер. Мортенсгорд!

Крол. Ага! Так он воно що! Так он як!

Росмер. Що він хоче від мене? Нащо ви його впустили?

Гельсет. Фрекен звеліла мені спитати, чи він може зайти до вас?

Росмер. Скажіть йому, що тут хтось є.

Крол(до мадам Гельсет). Просіть його, мадам, нехай заходить.

Мадам Гельсет виходить.

Крол (бере свій капелюх). Я полишаю поле бою – тим часом. Але рішучий бій ще буде.

Росмер. Присягаюся тобі, Кроле, що я не маю жодної справи з Мортенсгордом.

Крол. Я вже тобі не вірю далі. Жодному слову. Ні в чому я не буду вже тобі вірити після цього. Тепер між нами буде війна, на ножах. Ми спробуємо зробити тебе нешкідливим.