Генрик Ибсен - Росмерсгольм стр 6.

Ребека. Я хотіла лише довідатись, чи тобі добре спалося?

Росмер. О, я спав так добре й чудово. Жодних снів – (обертаючись) А ти?

Ребека. Дякую. Так, трохи на світанку.

Росмер. Я не знаю, – мені давно не було так легко на серці, як тепер. О, це було справді добре, що я нарешті сказав усе.

Ребека. Так, ти не повинен був так довго мовчати, Росмере.

Росмер. Я не розумію сам; як міг я бути такий боязкий.

Ребека. Ну, це, властиво, була не боязкість.

Росмер. Ні, так, так, – коли я глибше в це загляну, то тут було таки трохи й боязкості.

Ребека. Ну, тим більше сміливості ти виявив, поборовши її відразу (сідає поруч нього на кріселко біля стола). А тепер я хочу розказати тобі про те, що я зробила, – тільки, щоб ти не розсердився на мене.

Росмер. Розсердився? Люба, як ти можеш так думати?

Ребека Авжеж, бо це було, може, трохи самоправно з мого боку, але…

Росмер. Ну й що ж, я слухаю.

Ребека. Вчора ввечері, як той Ульрік Брендель відходив, – я передала кілька рядків до Мортенсгорда.

Росмер(трохи замислившись). Але ж, люба Ребеко. Ну, й що ж ти йому написала?

Ребека. Я написала, що він зробив би тобі добру послугу, якби трохи потурбувався про цю нещасну людину й допоміг йому, чим може.

Росмер. Люба, ти не повинна була цього робити. Ти цим Бренделеві лише нашкодила. І Мортенсгорд така людина, що я з ним ніколи не бажав би мати жодної справи. Адже ти знаєш, що я мав з ним одного разу сутичку.

Ребека. А хіба ти не думаєш, що зараз було б саме до речі відновити з ним знову добрі стосунки?

Росмер. Я? З Мортенсгордом? Чому це, на твою думку?

Ребека. Та, власне, тому, що ти тепер не можеш почувати себе впевненим, відколи ти розійшовся зі своїми приятелями.

Росмер(дивиться на неї й хитає головою). Невже ти справді могла подумати, що Крол або хтось інший захотів би мститись мені? Що вони були б у стані зробити це?

Ребека. З першого запалу, любий. Ніхто, звичайно, не може бути певний. Мені здається, – після того, як ректор так поставився до тебе…

Росмер. Ах, ти повинна була, проте, знати його трохи краще. Крол – чесна людина з усякого погляду. Після обіду я піду до міста й побалакаю з ним. Я побалакаю з ними всіма. О, ти побачиш, – як легко це все буде.

Мадам Гельсет увіходить з дверей ліворуч.

Ребека(підводиться). Що там, мадам Гельсет?

Гельсет. Ректор Крол стоїть у передпокої.

Росмер(хутко підводиться) Крол!

Ребека. Ректор! Ні, подумай!

Гельсет. Він питається, чи можна йому зайти наверх і поговорити з пастором.

Росмер(до Ребеки). Що я тобі казав! Звичайно, хай заходить. (Іде до дверей й гукає на сходи вниз). Йди сюди, дорогий Друже! Сердечно вітаю!

Росмер стоїть і притримує двері, щоб не зачинилися. Мадам Гельсет виходить. Ребека зсуває завіси на дверях у спальню, прибирає дещо.

Ректор Крол увіходить з капелюхом у руці.

Росмер(тихо, схвильовано). Я ж знав, що то було не в останній раз.

Крол. Сьогодні я бачу речі не в такому вигляді, як учора.

Росмер. Так, чи не правда, Кроле? Ти так гадаєш? Тепер, якщо ти роздумався.

Крол. Ти мене не розумієш. (Кладе свій капелюх на стіл біля канапи). Мені неодмінно треба переговорити з тобою віч-на-віч.

Росмер. Чому не може фрекен Вест?

Ребека. Ні, ні, пане Росмере. Я піду.

Крол(дивиться на неї звисока). Я мушу перепросити фрекен Вест, що прийшов так рано. Що я так несподівано зайшов, що ви не встигли навіть…

Ребека(вражено). Як то? Ви находите щось надзвичайне, що я ходжу тут вдома у вранішньому вбранні?

Крол. Перепрошую! Я ж не знаю, що за звичаї тепер у Росмерсгольмі.

Росмер. Але, Кроле, тебе не впізнати сьогодні!

Ребека. Бувайте, здорові, пане ректоре. (Виходить ліворуч).

Крол. За твоїм дозволом (сідає на канапі).

Росмер. Ну, дорогий мій, сядемо й поговоримо по-приятельські (сідає в крісло проти ректора).

Крол Я очей не зімкнув учора. Лежав і думав, думав цілу ніч.

Росмер. І що ж ти скажеш сьогодні?

Крол. Розмова буде довга, Росмере. Дозволь мені почати ніби з передмови. Я хочу тобі сказати трохи про Ульріка Бренделя.

Росмер. Він був у тебе?

Крол. Ні, він оселився в одному паскудному шинку. Серед найпаскуднішого товариства, звичайно. Пиячив і могоричив, доки було за що. Потім облаяв усю компанію наволоччю та волоцюгами. В цьому він має, проте, рацію. Але його за це одлупцювали й викинули в канаву під ринву.

Росмер. Його, виходить, вже ніяк не можна виправити?

Крол. Сюртука він також заставив. Але його викупив і повернув, можеш собі уявити, хто?

Росмер. Може, ти сам?

Крол. Ні. Твій благородний пан Мортенсгорд.

Росмер. Он як.

Крол. Мені казали, що пан Брендель насамперед одвідав цього ідіота й плебея.

Росмер. Це було багато честі для нього.

Крол. Певно, що так (спирається на стіл, трохи наближаючись до Росмера). Але тут ми дійшли до тої справи, що від неї я, ради нашої старої – нашої колишньої дружби, вважаю за свою повинність тебе застерегти.

Росмер. Любий мій, в чім же справа?

Крол. Річ у тім, що тут, у твоїм домі, за твоєю спиною, щось таке робиться.

Росмер. Як ти можеш так думати? Ти натякаєш на Реб – на фрекен Вест?

Крол. Саме на неї. Я це так добре розумію з її боку. Адже вона вже віддавна звикла порядкувати тут. Та все-таки…

Росмер. Дорогий Кроле, ти тут дуже помиляєшся. Вона і я – ми звикли ні з чим не критись одне перед одним.

Крол. Вона й тобі призналася, що почала листуватися з редактором «Маяка»?

Росмер. О, ти говориш про тих кілька рядків, що вона передала через Ульріка Бренделя?

Крол. Ти, виходить, знаєш про це. І погоджуєшся, щоб вона мала подібний зв’язок з тим скандальним писакою, що намагається щотижня зганьбити як мою шкільну, так і громадську діяльність?

Росмер. Дорогий, про це вона, напевне, не подумала. І нарешті, вона, розуміється, має таку ж волю у своїх вчинках, як і я.

Крол. Так? То це, певно, відповідає твоєму новому напрямкові, що ти його взяв зараз? Бо там, де ти стоїш, стоїть, мабуть, і фрекен Вест?

Росмер. Ну, звичайно. Ми обоє чимало вдвох попрацювали, щоб стати на новий шлях.

Крол(дивиться на нього й поволі хитає головою) Ах, ти засліплений, одурений чоловіче!

Росмер. Я? Чому ти так гадаєш?

Крол. Тому що я не смію – не хочу думати найгіршого. Ні, ні, дозволь мені до кінця висловитись. – Ти справді дорожиш моєю дружбою, Росмере? А також моєю пошаною? Правда?

Росмер. На це питання я не хочу навіть відповідати.

Крол. Ну, але є інші речі, що вимагають відповіді – цілковитого пояснення з твого боку. Чи погодишся на те, щоб я вчинив тобі щось подібне до допиту?

Росмер. Допиту?

Крол. Так, щоб я розпитав тебе про таке, що, може, тобі буде боляче згадувати його? Бачиш, – оце твоє зрадництво, – ну, твоє визволення, як ти його називаєш, – все це так пов’язано з багатьма речами, що їх ти ради самого себе мусиш з’ясувати собі.

Росмер. Дорогий мій, питай про що хочеш. Я, власне, не маю з чим критися.

Крол. Так от, скажи мені, – яка, на твою думку, була головна причина, що Беата звела на себе руки й позбавила себе життя?

Росмер. Невже ти можеш сумніватися в цьому? Або, краще сказати, хіба ж можна питати про причину того, що робить нещасна, хвора, ненормальна людина?

Крол. Ти певен у тому, що Беата таки справді була ненормальна? Лікарі, принаймні, не могли цього рішуче визнати.

Росмер. Якби лікарі коли-небудь бачили її такою, якою бачив її я, багато разів, і вдень, і вночі, вони не вагались би.

Крол. Я тоді теж не вагався.

Росмер. О, ні, то було занадто очевидне, щоб сумніватися. Я вже тобі оповідав про її нестриману, дику пристрасть – і як вона вимагала від мене того самого… О, той жах, що вона завдавала мені! А потім оті безпідставні, жахливі докори, що вона робила сама собі останніми роками.

Крол. Так, коли вона довідалась, що ніколи не матиме дітей.

Росмер. Ну, подумай же сам. Вічно мучити, мордувати себе за те, в чому сама вона не винна! І після цього хіба можна було вважати її за нормальну?

Крол. Хм! Ти не пам’ятаєш, чи не було у тебе вдома книжок, що в них писалось про мету одруження за найновішими поглядами нашого часу?

Росмер. Пригадую, що фрекен Вест позичила мені одну таку книжку. Адже їй, як тобі відомо, залишилась у спадщину книгозбірня доктора. Але, любий Кроле, ти ж не думаєш, щоб ми могли бути такі необережні й говорили з хворою про подібні речі? Запевняю тебе честю, що за нами немає жодної такої провини. Тут були винні її власні хворі нерви, що довели до такого сумного кінця.