Росмер. Але ж, любий, як ти гадаєш, що я повинен?
Крол. Ти повинен допомогти твоєму старому приятелеві. Зроби так, як ми всі. Допоможи, скільки можеш.
Ребека. Але ж, ректоре Кроле, ви знаєте, що пан Росмер відчуває неохоту до цього всього.
Крол. Цю неохоту йому треба тепер якось перемогти. Ти, Росмере, замало стежиш за всім цим. Ти тут сидиш і замуровуєшся своїми історичними збірками. Хай бог боронить, я з повагою ставлюся до всіх цих родоводів і всього, що сюди належить. Але час тепер не для такого заняття, на жаль. Ти не можеш собі уявити, в якому стані знаходиться все навколо в країні. Все пішло шкереберть, коротко кажучи, – всі, до одного, поняття. Треба бойової роботи, щоб викорчувати всі оці помилкові думки.
Росмер. Я гадаю так само. Але така робота не для мене.
Ребека. Та, крім того, я гадаю, що у пана Росмера виробився ширший погляд на життя, ніж раніш.
Крол(вражений) Ширший?
Ребека. Так, або вільніший. Більш незалежний.
Крол. Що це значить? Росмере, адже ти не міг бути таким хистким, щоб дати себе засліпити тимчасовою перемогою привідців юрби!
Росмер. Любий мій, адже ти знаєш, як мало я тямлю в політиці. Але мені справді здається, що останніми роками стало більше самостійності в думках окремих людей.
Крол. Ну, і ти, не міркуючи, вважаєш це за добре? Запевняю тебе, що ти дуже, дуже помиляєшся. Прислухайся уважно до тих поглядів, що розповсюджують радикали як тут, у місті, так і по селах. Це не що інше як премудрість, що її проповідує «Маяк».
Ребека. Так, Мортенсгорд має великий вплив тут на багатьох.
Крол. Так, уявіть собі! Людина з таким заплямованим минулим. Людина, що її прогнали з учительської посади за неморальність. Він сміє вдавати із себе народного вождя, і це йому вдається. Справді вдається. Тепер він хоче збільшити свою газету, чув. Я знаю з певних джерел, що він шукає собі тямучого працівника.
Ребека. Чудним здається мені, що ви з вашими приятелями не приборкаєте його.
Крол. Оце саме ми й хочемо зробити тепер. Сьогодні ми купили «Повітовий Вісник». Грошове питання нас мало обходить. Але (звертається до Росмера) так, я тепер, власне, підійшов до того питання, з яким я й прийшов до тебе. Нам, бачиш, бракує керівництва, керівника для газети, редактора. Скажи мені, Росмере, чи не взявся б ти ради доброї мети за цю справу?
Росмер(майже переляканий) Я!?
Ребека. Як це могло спасти вам на думку!
Крол. Що ти боїшся народних зібрань і не хочеш наражатися на ті неприємності, що там неминучі, це цілком зрозуміло. Але редакторська робота цілком відлюдна або, краще сказати…
Росмер. Ні, ні, любий друже, про це ти можеш мені й не говорити.
Крол. Я сам охоче хотів спробувати своїх сил у цім напрямку. Але це для мене цілком неможливо. Я й без того маю чимало роботи та клопоту. А ти, навпаки, не маєш тепер жодних службових обов’язків. Ми всі, звичайно, допомагатимем тобі скільки зможемо.
Росмер. Не можу, Кролю. Я нездатний до цього.
Крол. Нездатний? Це саме ти казав, коли твій батько посилав тебе на посаду пастора.
Росмер. То була правда. Тому я й пішов своєю дорогою.
Крол. О, будь лише таким тямучим редактором, як був пастором, і ми будемо цілком задоволені.
Росмер. Любий Кролю, я вже тобі сказав назавжди, що не можу.
Крол. Ну, то дай нам хоч своє ім’я.
Росмер. Моє ім’я?
Крол. Так, вже саме ім’я Йоганеса Росмера було б досягненням для нашої газети. Нас уважають за людей вузько партійних. А про мене навіть говорять, що я фанатик. Тому ми не можемо сподіватись на популярність газети серед спантеличених мас, видаючи її за нашими прізвищами. Ти ж, навпаки, ти завжди стояв поза партійною боротьбою. Твою лагідну, чесну вдачу, твої благородні погляди, твою непідкупну чесність знають і цінують тут усі довкола. До цього треба додати ще й ту пошану та повагу, що ти придбав собі, коли був пастором. І, нарешті, стародавнє родове ім’я.
Росмер. Ну, родове ім’я…
Крол(показуючи на портрети). Росмери з Росмерсгольму, пастори та офіцери. Високоповажні чиновники. Все коректні та почесні люди, що ось уже близько Два Століття були першими в окрузі (кладе руки на плечі Росмерові). Росмере, ти ради себе самого та ради традицій свого роду повинен захищати все, що досі вважалось за справедливе у нашому громадянстві (обертається). Що ви скажете на це, фрекен Вест?
Ребека(з тихим сміхом). Любий ректоре, мені смішно все це слухати.
Крол. Як то! Смішно?
Ребека. Авжеж, бо я хочу вам сказати просто…
Росмер(швидко) Ні, ні, не треба! Не тепер!
Крол(дивиться то на нього, то на неї). Але що ж це, любі приятелі? (Перепиняючи себе) Хм!
Мадам Гельсет заходить у двері з правого боку.
Гельсет. Тут один чоловік зайшов до кухні. Він каже, що хоче побачитися з пастором.
Росмер(з легкістю). Ага. Добре, просіть його. Нехай зайде сюди.
Гельсет. Сюди, в кімнату?
Росмер. Авжеж.
Гельсет. Але ж у нього, мабуть, не досить пристойний вигляд, щоб його впустити до вітальні.
Ребека. А який же він з вигляду, мадам Гельсет?
Гельсет. Та не досить пристойний, фрекен.
Росмер. Він не сказав свого прізвища?
Гельсет. Він, здається, назвав себе Гекман, чи щось подібне.
Росмер. Такого прізвища я не пригадую.
Гельсет. Він ще сказав, що зветься Ульрік.
Росмер(вражений). Ульрик Гетман! Чи не так він сказав?
Гельсет. Еге ж, Гетман.
Крол. Це прізвище я колись чув.
Ребека. Цим прізвищем підписувався один, отой дивак…
Росмер(до Кроля). Це псевдонім Ульріка Бренделя.
Крол. Пропащого Ульріка Бренделя. Цілком правильно.
Ребека. Так він ще живий?
Росмер. Я гадав, що він десь мандрує з театральною трупою.
Крол. Останнє, що я чув про нього, це те, що він сидів у домі примусових робіт.
Росмер. Покличте його сюди, мадам Гельсет.
Гельсет. Гаразд (виходить).
Крол. Невже ти справді терпітимеш цю людину у своїй кімнаті?
Росмер. Та ти ж знаєш, що він один час був моїм учителем.
Крол, Так, я знаю, що він жив тут у вас і набивав твою голову всякими обурливими думками, і що твій батько вигнав його за ворота батогом.
Росмер(трохи прикро). Батько був майором також і вдома, у себе в хаті.
Крол. Дякуй йому за це й по смерті, любий мій Росмере.
Мадам Гельсет відчиняє двері з правого боку для Ульріка Бренделя, потім знову зачиняє за ним. Це кремезна, трохи схудла, але жвава й рухлива людина із сивим волоссям і бородою.
Вдягнений кепсько, ніби звичайний волоцюга. Старий фрак, стоптані черевики, сорочки не видно. На руках чорні старі рукавички, під пахвою брудний м’який капелюх і паличка в руці.
Ульрік Брендель(спочатку невпевнено, потім жваво підходить до ректора й простягає йому руку). Добрий вечір, Йоганесе.
Крол. Вибачайте.
Брендель. Сподівався ти мене побачити знову? Та ще й у цих самих проклятих стінах?
Крол. Вибачайте (показує). Ось…
Брендель(повертається). Правда. Ось він! Йоганес – мій добрий – ти, кого я так любив!
Росмер(простягає йому руки). Мій старий учителю!
Брендель. Незважаючи на неприємні спогади, я, проте, не хотів пройти мимо Росмерсгольму, не завітавши до тебе.
Росмер. Тут вам щиро раді тепер. Будьте певні.
Брендель. А ця приваблива дама? (Кланяється). Мабуть, пані пасторша?
Росмер. Фрекен Вест.
Брендель. Мабуть, близька родичка. А той незнайомий? Брат за професією видно…
Росмер. Ректор Крол.
Брендель. Крол? Крол? Стривайте трохи. Чи не студіювали ви філологію замолоду?
Крол. Ну, зрозуміло.
Брендель. Але, Donnerwetter, так я ж тебе знав.
Крол. Вибачайте.
Брендель. Хіба не ти був…
Крол. Вибачайте…
Брендель …один із тих жандармів моралі, що вигнали мене з дискусійного товариства?
Крол. Дуже можливо. Але я протестую проти якогось ближчого знайомства.
Брендель. Ну, ну! Nach Belieben. Her doktor[1]. Мені байдуже. Ульрік Брендель є тим же чоловіком, яким завжди був.
Ребека. Ви, певно, простуєте до міста, пане Бренделю?
Брендель. Пані пасторша не помиляється. Часом я мушу вступати в боротьбу за існування. Я роблю це неохоче: але – enfin[2] – жорстока потреба.