Ребека(присуваючись ближче до нього). Любий ректоре, ви сказали це так гарно й душевно, я така впевнена, що за вашими словами не криється жодне незадоволення.
Крол. Незадоволення? Що ви хочете цим сказати?
Ребека. Ну, не було б нічого дивного, коли б вам стало прикро бачити, як я, чужа людина, ходжу, порядкую й господарюю в Росмерсгольмі.
Крол. Але ж ні, як ви могли собі уявити, що!
Ребека. Отже, цього немає (простягає йому руку). Дякую, любий ректоре! Дякую, дякую за це.
Крол. Ну, і як щось таке могло впасти вам на думку?
Ребека. Я почала цього боятися, ви так зрідка приходите до нас.
Крол. Тут ви дуже помилились, фрекен Вест. Та до того ж, власне, тут нічого й не змінилося. Адже ви – ви самі – всім порядкували останні роки перед смертю бідолашної Беати.
Ребека. Тоді все робилось ніби від імені самої господині.
Крол. Хоч би що там було, знаєте що, фрекен Вест? Я зі свого боку не мав би нічого проти того, щоб ви… Та про це, певне, не треба й говорити.
Ребека. Що саме у вас на думці?
Крол. Якби могло так скластися, що ви заступили б порожнє місце.
Ребека. Я заступаю те місце, яке бажаю, пане ректоре.
Крол. Це справді так, проте…
Ребека(перепиняє його суворо). Сором вам, ректоре Кроле. Як можете ви жартувати в такий спосіб?
Крол. Еге, наш добрий Йоганес Росмер, здається, казав, що він більше, ніж треба, зазнав подружнього життя. А все-таки…
Ребека. Знаєте, мені трохи смішно з ваших слів.
Крол. Нехай… Скажіть лише, фрекен Вест, коли дозволите спитати, скільки вам, власне, років.
Ребека. Соромно й признатись – уже сповна двадцять дев’ять, пане ректоре. Вже йде до тридцятки.
Крол. Так, так. А Росмер – скільки йому? Дозвольте. Він на п’ять років молодший за мене. Отже, йому добрих сорок три роки. На мою думку, це було б саме під пару.
Ребека(підводиться) Ну, й певно, ну й певно. Це було б саме під пару. Ви питимете з нами чай увечері?
Крол. Так, дякую. Я гадав залишитись тут довше. Є одна справа, що про неї я маю поговорити з нашим добрим приятелем. А потім, фрекен Вест, – щоб у вас знову не з’являлись безпідставні думки, я буду приходити сюди частіше, як і колись.
Ребека. Гаразд, будьте ласкаві (тисне йому руку). Дякую, дякую! Ви, проте, справді щирий.
Крол(бурчить про себе). Так? Я такий справді? Чогось такого я справді ніколи дома не чув.
Йоганес Росмер заходить із дверей праворуч.
Ребека. Пане Росмер, ви бачите, хто тут сидить?
Йоганес Росмер. Мадам Гельсет сказала вже мені. (Ректор Крол підводиться).
Росмер(ласкаво та тихо, стискаючи йому руку). Вітаю в нашій хаті знову, любий Крол (кладе свої руки йому на плечі й дивиться у вічі). Дорогий, старий друже! Я так і знав, що одного разу тут у нас буде все так, як і колись.
Крол. Але ж, чудний чоловіче, – невже ти міг собі уявити, що між нами щось могло статися!
Ребека(до Росмера). Так, подумайте, як добре, що це була лише одна уява.
Росмер. Це було справді так, Кролю. Але чого ж ти так відокремився від нас?
Крол. Бо я не хотів ходити тут живою згадкою про ті нещасливі роки – і про неї, що загинула під млиновим колесом.
Росмер. Це була гарна думка в тебе. Ти був завжди таки чутливий. Але це не давало тобі жодної підстави віддалятись від нас. Ходімо, сядемо на канапу. (Сідають). Ні, для мене зовсім не боляче згадувати про Беату. Ми говоримо щодня про неї. Нам здається, що вона все ще належить до нашого дому.
Крол. Це справді так?
Ребека(засвічує лампу). Так, це справді так.
Росмер. Це ж так зрозуміло. Ми обоє так щиро любили її. Як Ребека – як фрекен Вест, так і я, ми обоє робили все, що було можливе, щоб полегшити страждання бідолашної хворої. Ми не маємо, в чому докоряти собі. Тому, мені так здається, в згадках про Беату є якесь хороше й миле почуття.
Крол. Любі, хороші люди. Відтепер я приходитиму до вас щодня.
Ребека(сідаючи в крісло). Гаразд, глядіть же, додержуйте слова!
Росмер(трохи невпевнено). Слухай, Кроле, я дуже хотів би, щоб наші відносини ніколи не порвались. Ти був для мене вірним порадником весь час, відколи ми знайомі. Ще з часів студентства.
Крол. Так, і я завжди надавав цьому великої ваги. Може, тепер у тебе є щось надзвичайне?
Росмер. Є багато дечого такого, про що мені хотілось би поговорити з тобою одверто й щиро. Так би мовити, від щирого серця.
Ребека. Так, це правда, пане Росмере? Мені здається, це було б так гарно – між старими приятелями.
Крол. О, ти можеш бути певен, я маю теж багато дечого поговорити з тобою. Тепер я став активним політиком, як тобі відомо.
Росмер. Так, я чув. Як це, власне, сталося?
Крол. Мусів знаєш. Мусів, хоч і не хотів. Неможливо довше залишатись тільки глядачем. Тепер, коли саме радикали взяли до рук владу, тепер слушний час. Тому я також взявся об’єднати, нарешті, наш маленький гурток приятелів ще тісніше. Тепер, кажу, саме час!
Ребека(з легкою посмішкою). А чи тепер, власне, не надто пізно?
Крол. Безумовно було б багато краще, якби ми були завчасно захопили течію. Але хто ж міг сподіватись, що це так далеко заведе? Я у всякому разі не гадав (встає і ходить по кімнаті). А тепер у мене справді розплющились очі. Тепер бунтівничі настрої протиснулись навіть у школу.
Росмер. У школу? Але ж не у твою школу?
Крол. Еге, так воно і є. В мою власну школу. Як тобі здається? Між іншим, я довідався, що хлопці у старшому класі, себто частина хлопців, заснували вже з пів року тому таємний гурток і виписували Мортенсгорову газету.
Ребека. О, «Маяк».
Крол. Еге, як вам здається, чи це здорова їжа для майбутніх громадських діячів? Але найсумніше, треба сказати, те, що якраз усі здатні учні у класі об’єднались і змовилися проти мене. Тільки цілковиті нездари та другорічники відмовились пристати до гуртка.
Ребека. Ви берете це так близько до серця, ректоре?
Крол. Ще б пак! Бачите, як мені перешкоджають і заважають у моїй діяльності! (тихше). Але я трохи був не сказав, – хай буде, що буде! А тепер все йде на гірше (озирається). Тут часом не підслухає хто під дверима?
Ребека. О, звичайно, ні.
Крол. Треба вам знати, що дух бунтівників та розбрату протиснувся навіть у мою власну хату. У мою власну тиху родину. Зруйнували мені спокій родинного життя.
Росмер(підводячись). Що ти кажеш! Дома, у тебе?
Ребека(підходить до ректора). Але ж, дорогий ректоре, що сталося?
Крол. Можете уявити собі, мої власні діти – коротко – мій Ляуріц керівник цієї шкільної банди. А Гільда вишила червону теку, щоб ховати «Маяк».
Росмер. Це мені ніколи не могло й приснитися, щоб у тебе, у твоїй хаті…
Крол. Та й кому б це могло приснитися? У моїй хаті, де завжди панував послух та порядок, – де над усім досі порядкувала єдина сильна воля.
Ребека. Як же ставилась до цього ваша дружина?
Крол. Бачите, це й є найдивніше з усього. Вона, що весь час – як у великому, так і в малому – поділяла мої погляди, згоджувалася з моїми думками, тепер у багатьох справах стоїть на боці дітей. Та ще й обвинувачує мене в тому, що сталося. Каже, що я впливаю пригнічуючи на молодь. Ніби часом не буває потрібно, щоб… Ну, отакий неспокій стався в моїй хаті. Але я, звичайно, як можна менше говорю про це. Краще про це мовчати (ходить по кімнаті). О, так, так, так.
Зупиняється, заклавши руку за спину, біля вікна й дивиться надвір.
Ребека(наближається до Росмера й говорить йому пошепки й непомітно для ректора). Зроби це!
Росмер(так само). Не сьогодні ввечері.
Ребека(як перед тим). Саме сьогодні (відходить і поправляє лампу).
Крол(знову переходить кімнату). Так, мій любий Росмере, отже, тепер ти знаєш, як дух часу накинув тінь своїми крилами на моє родинне життя й на мою громадську діяльність. І проти цього згубного духу часу, що все руйнує, я не повинен хіба боротись усіма засобами, що є в мойому розпорядженні? Ні, я справді борюсь. І пером, і словом.
Росмер. І ти сподіваєшся чогось досягти в такий спосіб?
Крол. Я хочу у всякому разі виконати свою громадську повинність. І я певен, що кожний громадянин, який дбає про добробут своєї батьківщини й любить її, повинен робити теж саме. Бачиш, тому я й прийшов сьогодні до тебе.