Росмер. О, любий пане Бренделю, чи не дозволите мені чимсь допомогти вам? В той, чи інший спосіб, хочу я сказати.
Брендель. Ха, ха – отака пропозиція! Невже ти хочеш заплямувати те почуття, що з’єднувало нас досі? Ніколи, Йоганесе, ніколи!
Росмер. Але що ж ви гадаєте робити в місті? Вірте мені, там вам не легко буде.
Брендель. Це вже я й сам добре знаю, дорогий мій. Жеребок кинуто. Отаким, як я тут стою перед тобою, я йду у великий похід. Багато більший похід, ніж усі ті, що я їх досі мав разом. (До ректора Кроля.) – Дозвольте запитати, пане професоре – unter uns[3] – чи знайдеться у вашому поважному місті досить пристойна, респектабельна, велика зала для зібрань?
Крол. Найбільша зала в робітничій спілці.
Брендель. Чи не має пан доцент певного впливу у цій безумовно корисній спілці?
Крол. Я не маю до неї жодного відношення.
Ребека(до Бренделя). Вам треба звернутися до Педера Мортенсгорда.
Брендель. Pardon, madame, що то за ідіот?
Росмер. Чому ви гадаєте, що він ідіот?
Брендель. Само його прізвище хіба не доводить, що він плебей?
Крол. Такої відповіді я не сподівався.
Брендель. Але я переможу себе. Нічого не зробиш. Коли людина стоїть – як от я зараз – на поворотному пункті свого життя. Гаразд! Я звернусь до цієї особи, – вступлю в безпосередні переговори.
Росмер. Ви справді серйозно стоїте на поворотному пункті?
Брендель. Хіба мій хлопчик не знає, що Ульрік Брендель ніколи не каже порожніх слів? Так, тепер я хочу зробитися новою людиною. Хочу геть лишити ту стриманість та обережність, що досі я плекав.
Росмер. Яким чином?
Брендель. Я хочу вчепитися міцно в життя дужою рукою. Стану наперед. Піднімусь. Ми живемо в час великої бурі та шторму. Отже, і я хочу внести свою частку на справу визволення.
Крол. І ви також?
Брендель(до всіх). Чи маєте ви, тут присутні, якесь поняття про мої літературні твори?
Крол. Ні, я мушу одверто признатися, що…
Ребека. Я читала чимало. У мого прибраного батька вони були.
Брендель. Прекрасна господине дому, ви дурно згаяли час. То все – дурниці, мушу вам сказати.
Ребека. Так?
Брендель. Еге, все що ви читали – дурниці. Моїх найважливіших творів не знає жодний чоловік, чи жінка. Ніхто, крім мене самого.
Ребека. Яким же це чином?
Брендель. Бо вони ще не написані.
Росмер. Але ж, дорогий пане Бренделю…
Брендель. Ти знаєш, Йоганесе, що я деякою мірою сибарит. Fein-schmecker[4]. Був ним увесь час. Я люблю розкошувати в насолодах на самоті, бо тоді це удвоє, вдесятеро приємніше. Бачиш, коли золоті сни оповивали мене, спускались наді мною, коли нові, сміливі божевільні думки зароджувались у мені, підносили мене на своїх крилах, – тоді я втілював їх у образи, в картини, в поеми… Так, у загальних рисах, розумієш?
Росмер. Так, так.
Брендель. О, як багато зазнав я втіхи у своїм житті. Таємна насолода творчості, так би мовити, в загальних рисах – слава, вдячність, пошана, лаврові вінки – все це загортав я повними, тремтячими від радості, руками. Впивався у своїх таємних мріях такою радістю – ах, таким нестямним щастям!
Крол. Гм.
Росмер. Але ніколи нічого не писав?
Брендель. Жодного слова. Оте паскудне ремество письменника завжди викликало в мене одну огиду. Та й нащо було профанувати свої власні ідеали, коли я міг сам собі розкошувати їхньою чистотою. Але тепер треба ними пожертвувати. Правда – я тепер відчуваю те саме, що відчуває мати, коли віддає своїх доньок в обійми чоловіків. Та, проте, я цим пожертвую – пожертвую для визволення. Цілу низку гарно оброблених лекцій по всій країні.
Ребека(жваво). Це буде забагато від вас, пане Брендель! Ви віддаєте найдорожче, що маєте.
Росмер. Єдине.
Ребека(дивиться багатозначно на Росмера). Чи багато є таких людей, що зробили б це? Насмілились це зробити?
Росмер(глянувши на неї так само). Хто знає?
Брендель. Слухачі зворушені. Це радує моє серце й зміцнює волю. І тому я й хочу зараз же приступити до справи. Проте ще одна річ (до ректора). Можете ви мені сказати, пане вчителю, чи є тут у місті товариство тверезості? Справжнє товариство тверезості? Воно, напевно, є.
Крол. Так, до ваших послуг. Я сам голова того товариства.
Брендель. Цього я по вас не міг би пізнати. Ну, то можливо, що я прийду до вас, щоб записатись у члени на тиждень.
Крол. Вибачте, ми не приймаємо членів на тиждень.
Брендель. А la bonheur, пане педагог. Ульрік Брендель ще ніколи не оббивав порогів по таких товариствах (відвертається). Але я не смію довше залишатись у цьому домі, такому багатому на спогади. Я мушу поспішати до міста й знайти там собі відповідне пристановисько. Сподіваюся, що там знайдеться порядний готель.
Ребека. Чи не вип’єте на дорогу, щоб зігрітись?
Брендель. Яким чином зігрітись, шановна пані?
Ребека. Чашку чаю, або…
Брендель. Дякую гостинній господині дому. Але я неохоче користуюсь із приватної гостинності (прощається рукою). Ага, от іще що, Йоганесе – пасторе Йоганесе, і чи не зробиш ти своєму колишньому вчителеві великої послуги на знак довголітньої дружби?
Росмер. Атож, з правдивою охотою.
Брендель. Добре. То позич мені на день чи два чисту крохмальну сорочку.
Росмер. Та й годі?
Брендель. Тому що, бачиш, я цього разу пішечком. Мою валізу надішлють пізніше.
Росмер. Гаразд. Але, може, щось інше?
Брендель. Ну, знаєш що – якби ти міг ще обійтись без якогось старого, зайвого, літнього сюртука?
Росмер. Так, так, можу, звичайно.
Брендель. А що до сюртука належить ще пара пристойних чобіт…
Росмер. Знайдеться й це. Скажіть лише вашу адресу, і речі ми надішлемо.
Брендель. У жодному разі! Я не хочу, щоб ви мали клопіт через мене. Я краще візьму із собою ці дрібнички.
Росмер. Добре, добре. То ходімо нагору.
Ребека. Дозвольте краще мені. Я й мадам Гельсет це влаштуємо.
Брендель. Нізащо не дозволю, щоб така благородна дама!
Ребека. А, що там! Ходім же, пане Брендель! (Іде праворуч).
Росмер(затримує Бренделя). Скажіть мені, чи не можу я ще чимось послужити вам?
Брендель. Я справді, не знаю, що це могло б бути. Хоч, чорт його взяв би! – як подумаю. Йоганесе, чи ти не можеш позичити мені ще вісім крон?
Росмер. Подивимось (розгортає портмоне). Тут у мене два папірці по десять крон.
Брендель. Так, так, все одно. Я можу їх взяти. В місті їх завжди можна розміняти. Щиро дякую. Ти ж не забудь, що я взяв два по десять. На добраніч, мій любий хлопче! На все добре, високоповажний пане! (Виходить праворуч: Росмер проводить його до дверей і зачиняє їх за ним).
Крол. Милосердний боже, так оце той самий Ульрік Брендель, що від нього народ чекав чогось великого й значного?
Росмер(тихо). Він у всякому разі мав мужність жити своїм власним розумом. Я гадаю, що це теж чимало значить.
Крол. Що ти? Жити отак, як він! Мені здається, це така, людина, що може ще раз перевернути твої переконання.
Росмер. Ну, ні! Тепер я вже вніс ясність у всі свої думки й переконання.
Крол. Це було б дуже добре, любий Росмере. Ти так легко підпадаєш під чужий вплив.
Росмер. Сядьмо, будь ласка. Я хочу ще поговорити з тобою.
Крол. Гаразд, сядемо (сідають на канапі).
Росмер(трохи згодом). Як тобі здається, тут, у нас, гарно й затишно?
Крол. Так, тепер тут гарно, затишно й мирно. Так, Росмере, ти впорядкував собі дом. А я свій втратив.
Росмер. Любий, не кажи так. Те, що розрізнилось, може ще знову з’єднатись.
Крол. Ніколи. Ніколи. Зерно незгоди залишиться. Ніколи не буде так, як раніш.
Росмер. Слухай но, Кроле. Ми з тобою були близькі собі стільки, стільки років. Як ти гадаєш, чи можливо, щоб наша дружба зникла?
Крол. Я не знаю нічого такого у світі, що могло б її знищити. Чого тобі спало це на думку?
Росмер. Тому що ти надаєш такого великого значіння єдності у поглядах та переконаннях.
Крол. Це так, але ми з тобою де в чому сходимось. У важливих, основних питаннях, у всякім разі.
Росмер(тихо). Ні, цього вже більше немає.
Крол(хоче схопитися з місця). Що це значить?
Росмер(притримує його). Ти, посидь. Я прошу тебе, Кроле.