Генрік Ібсен
Росмерсгольм
Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2015 році
Переклад з англійської Йосипа Зорянчука
Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мєшкова
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015
Росмерсгольм
Драма на 4 дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Йоганес Росмер – власник Росмерсгольму, колишній парафіяльний пастор
Ребека Вест – фрекен у домі Росмера
Ректор Крол – Росмерів шваґер
Ульрік Брендель
Педер Мортенсгорд
Гельсет – економка в Росмерсгольмі
Дія відбувається у Росмерсгольмі, старому панському маєтку, на околиці невеличкого містечка біля фіорду на заходіНорвегії.
Дія перша
Вітальня в Росмерсгольмі: простора, по-старовинному вбрана й затишна. Спереду, біля стіни праворуч, кахляна груба, убрана свіжими березовими гілками й польовими квітками. Далі – двері. У задній стіні менші двері в передпокій. У стіні ліворуч вікно, а перед ним лавочка з квітками та рослинами. Біля груби стіл, софа та крісла. Навколо по стінах – старовинні та нові портрети пасторів, офіцерів й урядовців в уніформах. Вікно відчинене. Також відчинені й двері в передпокій і надвірні. Крізь надвірні видно високі, старі дерева вздовж алеї, що веде на подвір’я. Літній вечір. Сонце на заході. Ребека Вест сидить у кріслі біля вікна й плете велику білу шерстяну хустку, майже вже закінчену. Іноді вона пильно визирає з-за квіток у вікно.
Згодом входить із правого боку мадам Гельсет.
Гельсет. Чи не краще буде, коли я почну потрохи готувати до вечері, фрекен?
Ребека Вест. Так і робіть. Пастор має десь скоро прийти.
Гельсет. Чи не продуває там, де ви сидите?
Ребека. Так, трохи. Зачиніть, будь ласка. (Гельсет іде й зачиняє двері в передпокій, потім підходить до вікна).
Гельсет(хоче зачинити й визирає у вікно). Чи то не пастор там іде?
Ребека(жваво). Де? (Устає). Так, це він. (Ховається за заслону). О, відійдіть убік. Щоб він нас не помітив.
Гельсет(посеред кімнати). Ні, подумайте, фрекен, – він почав знову ходити тою стежкою, що веде до млина.
Ребека. Він ішов тою стежкою й позавчора (визирає з-за заслони в щілину). А ну подивимось.
Гельсет. Чи наважиться він перейти кладку?
Ребека. Оце, власне, я й хочу побачити (трохи згодом). Ні. Він звернув убік. І сьогодні обходить колом. (Виходить від вікна). Довгим колом.
Гельсет. О, господи, справді. Мабуть, пасторові нелегко переходити цей місток, де сталось таке нещастя, де…
Ребека(згортаючи хустку). Ви довго не забуваєте своїх небіжчиків тут, у Росмерсгольмі.
Гельсет. А я гадаю, що небіжчики довго не забувають за Росмерсгольм.
Ребека(дивиться на неї). Небіжчики?
Гельсет. Так, можна майже сказати, що вони не хочуть піти собі геть від тих, що тут залишились.
Ребека. Чому ви так гадаєте?
Гельсет. Так мені здається, бо чого ж приходить сюди отой білий кінь?
Ребека. Так. А що ж то, власне, за казка про білого коня, мадам Гельсет?
Гельсет. Ет, не варто про це й говорити! Та ви й не повірите в такі речі.
Ребека. А ви ж вірите їм?
Гельсет(підходить і зачиняє вікно). Ет, я не хочу, щоб ви глузували з мене (визирає у вікно). О, гляньте, чи то не пастор знову йде стежкою від млина?
Ребека(дивиться в той бік). Ота людина там? (Іде до вікна). Аджеж то ректор.
Гельсет. Так, справді це ректор.
Ребека. Це було б чудово! Подивіться, він іде просто до нас.
Гельсет. Він іде так сміливо просто через місток. А вона ж була його рідна сестра. Ну, то я йду накривати на стіл до вечері.
Виходить праворуч. Ребека стоїть біля вікна, вона вітається, усміхається й виглядає у вікно.
Починає смеркати.
Ребека(іде до дверей праворуч і говорить). Люба Гельсет, ви ж подбайте подати до столу що краще. Ви ж знаєте, що ректор найбільше любить.
Гельсет(з-за дверей). Гаразд. Я вже подбаю.
Ребека(відчиняє двері в передпокій). От нарешті. Сердешно вітаю вас, любий ректоре!
Ректор Крол(у передпокою ставить у куток свою палицю). Дякую. Отже, я не потурбую вас своїми відвідинами?
Ребека. Ви?! Як вам не соромно!
Крол(входить). Ви завсіди такі ласкаві. (Озирається). А Росмер, певне, у своїй кімнаті?
Ребека. Ні, він пішов на проходку, але чогось забарився довше, ніж звичайно, та він, напевне, хутко прийде. (Показує на софу). Будь ласка, сідайте тим часом.
Крол(кладе капелюха на стіл). Щиро дякую (сідає й роздивляється навколо). Але ж як гарно ви прибрали цю стару кімнату! Квіти скрізь…
Ребека. Росмер так любить бачити навколо себе живі, свіжі квіти.
Крол. Та й ви, я гадаю, теж.
Ребека. Авжеж. Мені здається, що вони так чудово пахнуть. Раніш ми не мали змоги зробити собі таку втіху.
Крол(хитає сумно головою). Бідна Беата не зносила сильних пахощів від квіток.
Ребека. А також яскравих кольорів. У неї зараз же паморочилась голова.
Крол. Так, я це ще пам’ятаю (веселішим тоном). Ну, як же ви тут живете.
Ребека. Отако-о все, як звичайно. День по дневі. А як у вас? Як ваша дружина?
Крол. Ах, люба фрекен Вест, не треба про це говорити. У сім’ї завжди буває щось таке, що не в’яжеться так як треба. А надто в такі часи, як оце наш час.
Ребека(трохи згодом сідає в крісло біля софи). Чому ви ні разу не завітали до нас під час літніх вакацій?
Крол. Ну, не можна ж раз у раз надокучати людям.
Ребека. Якби ви знали, як ми нудились без вас.
Крол. До того ж я ще й виїздив.
Ребека. Так, але тільки на два тижні. Ви, здається, відвідували народні зібрання.
Крол(киваючи). А що ж ви на це скажете? Чи думали ви коли, що я на свої літа стану політичним агітатором? Га?
Ребека(усміхаючись). Ви ж, ректоре, завжди трохи агітували.
Крол. Еге ж, але то так собі, для власного задоволення. А тепер це має серйозніший характер. Чи ви читаєте коли-небудь радикальні газети?
Ребека. Так, любий ректоре, не можу заперечувати, що…
Крол. Дорога фрекен Вест, проти цього не можна нічого сказати. Для вас немає нічого кепського.
Ребека. Я теж так гадаю. Я мушу стежити за життям. Доконче треба знати.
Крол. Отже, у всякому разі я не вимагаю від вас, жінок, щоб ви брали участь у суспільному розбраті – у громадянській війні, хотів я сказати, що тут лютує. Проте ви, значить, читали, як ці людці з «народу» плюндрували мене? Які грубі наклепи робили вони на мене?
Ребека. Так, але мені здається, що й ви досить уперто захищались.
Крол. Це правда. Я й сам хотів це сказати. Тепер уже й я нагострив зуби. Вони мусять зрозуміти, що я не з тих людей, що добровільно підставляють спину під стусани. (Перепиняючи себе). Ет, слухайте, залишимо на сьогодні ці сумні й обурливі питання.
Ребека. Гаразд, залишимо це, любий ректоре.
Крол. Скажіть мені краще, як живеться тут, у Росмерсгольмі, тепер, коли ви лишились одні. З того часу, як наша бідна Беата…
Ребека. Дякую, гаразд. Велика пустка почувається без неї в домі. Також, розуміється, і сумно, і нудно. Проте…
Крол. Думаєте, ви залишитесь тут? Власне, назавжди, хочу я спитати.
Ребека. Я, любий ректоре, ще й сама остаточно не вирішила. Щоправда, я так звикла тут жити, що мені здається, ніби й я також належу до цього дому.
Крол. Ви, ну, звичайно, це цілком зрозуміло.
Ребека. І доки пан Росмер знаходить, що я можу бути для нього корисна й потрібна, я думаю зостатись.
Крол(дивиться на неї зворушливо). Знаєте, в цьому є щось величне для жінки – так жертвувати своєю молодістю для інших.
Ребека. Ет, а для чого б я мала й жити?
Крол. Спочатку ви не мали спокою й відпочинку з тим незносним, паралізованим прибраним батьком.
Ребека. Ні, повірте, доктор Вест не був такий незносний, коли ми жили там, угорі, у Фінмаркені. Його згубили оті жахливі морські подорожі. Коли ми переїхали сюди, то справді довелось пережити два тяжких роки, доки він упокоївся.
Крол. А хіба не були для вас іще тяжчі ті роки, що настали потім?
Ребека. Ні, як ви можете таке казати! Адже я так любила Беату. Вона, бідолаха, так дуже потребувала догляду та ласкавого піклування.
Крол. Подяка й шана вам, що ви з такою поблажливістю згадуєте її.