Лікар Стокман. Але послухайте но, тестю…
Мартен Кийл. Утніть штуку, кажу я вам. Якщо вам пощастить, і бурмістр зі своїми приятелями тикнуться носом у стіну, то я зараз же даю сто корон на бідних.
Лікар Стокман. О, це дуже добрий вчинок!*
Мартен Кийл. Я – людина маленька, мені нема звідки розкидатись грішми, проте якщо вам пощастить – півсотні корон на бідних на Різдво.
З передпокою входить редактор Говстад.
Говстад. Добридень. (Спиняється). Вибачте.
Лікар Стокман. Заходьте, заходьте.
Мартен Кийл(знову сміється). Як, і він? І він заодно з вами?
Говстад. Що ви хочете сказати?
Лікар Стокман. А звісно, заодно.
Мартен Кийл. Як це я зразу не догадався? Звісно, мусить бути в газетах. А, правда, хитра ви людина, Стокмане. Ну, влаштовуйте, а я піду.
Лікар Стокман. Куди ви, тестю? Ще посидьте трохи.
Мартен Кийл. Ні, піду. А ви гарненько обміркуйте цю штуку. Побачите, вам це не пошкодить.
Виходить. Фру Стокман проводжає його.
Лікар Стокман(сміючись). Ні, ви тільки подумайте, вони, ці старі люди, жодному слову не вірять щодо водогінної сітки.
Говстад. То ось у якій справі…
Лікар Стокман. Так, ми говорили з ним про це. Може, й ви в тій самій справі?
Говстад. Еге, я прийшов у тій самій справі. Чи знайдеться у вас вільна хвилина для мене, пане лікарю?
Лікар Стокман. Скільки хочете, мій любий.
Говстад. Чули ви будь-що від бурмістра?
Лікар Стокман. Ще ні. Він потім сюди прийде.
Говстад. З учорашнього вечора я знову думав трохи про цю справу.
Лікар Стокман. І що надумали?
Говстад. Для вас, як лікаря і людини науки, цей випадок стоїть, так би мовити, сам собою, тобто вам і на думку не спадає, що він тісно пов’язаний з іншим.
Лікар Стокман. Так? У який же спосіб? Сідайте, мій друже. Ні, сюди на канапу.
Говстад сідає на канапу, а лікар – у крісло по другий бік столу.
Лікар Стокман. Ну? То ви гадаєте?
Говстад. Ви вчора казали, що отруєна вода іде з бруду, що в ґрунті.
Лікар Стокман. Абсолютно немає сумніву, що вона йде з цього зараженого болота в Млиновій Долині.
Говстад. Вибачте, лікарю, але я гадаю, що вона йде зовсім з іншого болота.
Лікар Стокман. Яке ж тут ще болото?
Говстад. А те, в якому мерзіє й гниє все наше комунальне життя.
Лікар Стокман. О, хай йому біс, пане Говстаде, ви он про що.
Говстад. Усі міські справи потроху перейшли до рук урядовців.
Лікар Стокман. Ну, не всі ж вони урядовці.
Говстад. Ні, але ті, що не урядовці, то у будь-якому разі їхні приятелі або прибічники. Усі вони заможні люди з давніми, відомими в місті прізвищами. І ці пани панують і керують нами.
Лікар Стокман. Але всі вони справді здатні й тямущі люди.
Говстад. А багато вони виявили здатности й розуміння, коли проводили були водогін там, де він тепер?
Лікар Стокман. Ні, звісно, це було дуже нерозумно з їхнього боку. Але це виправлять.
Говстад. І ви гадаєте, що все піде спокійно?
Лікар Стокман. Чи спокійно, чи не спокійно – а мусить піти.
Говстад. Так, коли до цього візьметься преса.
Лікар Стокман. Не буде потреби, любий мій. Я певен, що мій брат…
Говстад. Вибачте, пане лікарю, але мушу сказати, що хочу взяти це діло до своїх рук.
Лікар Стокман. У газеті?
Говстад. Авжеж. Коли я брав на себе «Народний Вісник», то брав його з думкою, що я повинен пробити мур тих старих упертих мумій, що тримають у руках усю владу.
Лікар Стокман. Але ж ви самі розповідали, чим це все кінчилось. Ви ледве не втратили зовсім газети.
Говстад. Так, той раз довелось, як то кажуть, засунути люльку в торбу… ніде правди діти. Була небезпека, що якщо ті люди впадуть, то лікарня може залишитися незакінченою. Але тепер вона в нас є, і ми можемо обійтись, без «шляхетних осіб».
Лікар Стокман. Обійтись без них можна, але ми багато чим повинні їм завдячувати.
Говстад. Усе за ними буде визнано, по всіх пунктах. Але публіцист із демократичним ухилом, такий, як я, не може пропускати такої нагоди. Треба покласти край цій байці про непохитність наших керівників, треба викоренити її, як і всякий інший забобон.
Лікар Стокман. Усім серцем погоджуюся з вами, пане Говстаде. Якщо забобон – то геть його!
Говстад. Бурмістра, тим що він вам брат, мені дуже не хотілось би займати, але ви, мабуть, так само, як і я, вважаєте, що правда – найперше.
Лікар Стокман. Це саме собою зрозуміло… (Несподівано запалившися). А проте… проте!
Говстад. Не думайте про мене кепсько. Бажання для себе користі й шанолюбства у мене не більше, як у більшости людей.
Лікар Стокман. Любий мій, кому ж це може спливти на думку?
Говстад. Я належу до нижчого стану, як ви знаєте. Я мав нагоду бачити, у чому почувають найбільшу потребу нижчі верстви суспільства. Їх конче треба пустити до керування громадськими справами. Це те, що розгортає здібність, знання та почуття власної гідности.
Лікар Стокман. Я розумію це дуже добре.
Говстад. Так… і мене здається, що журналіст бере на себе тяжку відповідальність, коли проминає без уваги якийсь випадок, сприятливий для діла визволення цих нижчих і пригнічених верств. Я знаю, у таборі дужих це називають підбурюванням і всякими такими назвами. Але нехай вони собі роблять те, що їм подобається. Якщо тільки моя совість чиста, то…
Лікар Стокман. Так, правда! Саме так, любий мій пане Говстаде. А проте… а чорт… (Стукають у двері). Прошу!
На порозі з передпокою з’являється друкар Аслаксен. Він бідно, але чисто вдягнений в чорне з білою, трохи пом’ятою краваткою, в рукавичках. У руках тримає м’якого капелюха.
Аслаксен(уклоняється). Прошу вибачити, пане лікарю, що я насмілився…
Лікар Стокман(підводиться). Так, так. Це ж сам друкар.
Аслаксен. Авжеж, це я самий, пане лікарю.
Говстад. Ви не до мене, Аслаксене?
Аслаксен. Ні, я навіть не знав, що побачу вас тут. Я до самого лікаря.
Лікар Стокман. Чим можу вам допомогти?
Аслаксен. Чи правда те, що я чув від Білінга, ніби лікар має нам дати кращий водогін?
Лікар Стокман. Так, для водолікарні.
Аслаксен. Дуже добре. Я так і розумію. Я прийшов сказати вам, що буду підтримувати цю справу всіма своїми силами.
Говстад(до лікаря). Ви бачите?
Лікар Стокман. За це вам щира моя подяка. Тільки…
Аслаксен. Через те, що вам, може, треба буде мати за собою дрібних міських обивателів. Тут у місті ми являємо собою об’єднану більшість, якщо ми цього хочемо, звісно. А ніколи не пошкодить мати за собою більшість, пане лікарю.
Лікар Стокман. Безперечно, це так. Тільки я не можу собі уявити, щоб були потрібні якісь особливі заходи. Мені ця справа видається такою простою і зрозумілою.
Аслаксен. Так, а проте це, звісно, буде не погано. Я добре знаю міською владу. Ті люди, що мають силу, не дуже то охоче здаються на пропозиції, що йдуть від інших людей. Тим-то, я гадаю, що не погано було б улаштувати маленьку демонстрацію.
Говстад. Авжеж.
Лікар Стокман. Демонстрацію, кажете? Яку ж таку демонстрацію ви хотіли б?
Аслаксен. Природно, дуже помірковану, пане лікарю. Я завжди стою за поміркованість. Це перша чеснота громадянина – на мою думку, принаймні.
Лікар Стокман. Так, так. Вас із цього боку й знають, пане Аслаксене.
Аслаксен. Мені здається, що я можу собі дозволити це сказати. Справа з водогоном має величезну вагу для нас, дрібних обивателів. Водолікарня з усіх ознак має стати ніби маленькою золотою копальнею для міста. Усі ми будемо з неї жити, а надто ми, домовласники. Через те ми будемо підтримувати її всім, чим тільки можемо. Я тепер старшина в спілці домовласників.
Лікар Стокман. Так?
Аслаксен. І, крім того, член Товариства друзів поміркованості! Лікарові ж, мабуть, відомо, що я служу справі поміркованості?
Лікар Стокман. Так, природно.
Аслаксен. Розуміється, мені доводиться здибатися з силою людей. А що мене мають за добродумного громадянина, який визнає закони, то я й маю деякий вплив і деяку вагу в місті, якщо можу так висловитися.
Лікар Стокман. Це я добре знаю, пане Аслаксене.
Аслаксен. Отже, для мене було б зовсім легкою справою облагодити адресу, якщо б це в крайньому разі треба було.