Лікар Стокман. Ми тоді думали, що гості привезли з собою заразу. Але потім, зимою, я прийшов до іншої думки й заходився досліджувати воду, скільки це було можливо.
Фру Стокман. То ось над чим ти так працював!
Лікар Стокман. Еге, можу сказати, Катрін, що я справді попрацював таки. Але мені бракувало потрібного приладдя, і я послав зразки і питної, і морської води до університету, щоб мати хімічний аналіз.
Говстад. І оце ви його отримали?
Лікар Стокман(показує лист). Ось він. Констатовано присутність у воді гнилявих речовин і бактерій у величезній кількості. Вона абсолютно шкодить на здоров’ю і якщо всередину вживати, і зовні.
Фру Стокман. Яке щастя, що ти вчасно дійшов цього!
Лікар Стокман. Еге, ти цілком справедливо це можеш сказати.
Говстад. Що ж ви тепер маєте робити, пане лікарю?
Лікар Стокман. Рятувати, видима річ.
Говстад. То це ще можливо?
Лікар Стокман. Треба. А ні – то водолікарня не буде працювати й загине. Але боятися цього немає потреби. Для мене цілком ясно, що треба зробити.
Фру Стокман. Любий Томасе, і ти все це таїв від нас?
Лікар Стокман. А то як же? Бігти містом і всім розголошувати про те, чого я й сам ще не був певен? Дуже дякую. Я не божевільний.
Фру Стокман. Але навіть нам тут удома…
Лікар Стокман. Ні одній живій душі. Завтра вже можеш забігти до борсука…
Фру Стокман. Ну, Томасе…
Лікар Стокман. Добре, добре… нехай буде – до дідуня. Тепер старий матиме з чого дивуватися. Він думає, що в мене з головою не все гаразд. Та й не один він так думає, я вже помітив це. Ну, тепер добрі люди побачать… Так, побачать… (Ходить і тре руки). І що тоді здійметься в місті, Катрін! Ти собі й уявити не можеш. Адже доведеться переробляти всю водогінну сітку.
Говстад(підводиться). Усю водогінну сітку?
Лікар Стокман. Авжеж. Зрозуміло. Приймач лежить занадто низько. Його треба перенести й поставити далеко вище.
Петра. Отже, ти мав рацію!
Лікар Стокман. Еге, ти пам’ятаєш це, Петро? Я їм писав, коли вони заходжувались коло будівлі. Але тоді ніхто не хотів і слухати мене. Ну, й покажу ж я їм тепер, нехай начуваються! Я вже написав доповідь у Курортну Управу. Вона в мене лежить уже готова цілий тиждень… Я сидів і чекав тільки на це. (Показує на лист). Тепер я її відішлю. (Іде до себе в кабінет і вертається з паперовим пакунком). Подивіться, аж чотири дрібно списані аркуші. Листа прикладено також. Газету, Катрін. Знайди у що загорнути. Гаразд… а тепер віддай це їй… (тупає ногою)… ну, їй, ну, як її там, чорт знає. Віддай дівчині, нехай зараз же занесе до бурмістра.
Фру Стокман бере пакунок і виходить через їдальню.
Петра. Як ти думаєш, тату, що скаже дядько Петер?
Лікар Стокман. Що він скаже? У всякому разі він повинен тільки радіти, що така важлива істина випливла наверх.
Говстад. Дозвольте мені пустити в «Народному Віснику» маленьку замітку про ваше відкриття?
Лікар Стокман. Буду тільки дуже вдячний.
Говстад. Бажано, щоб людність була поінформована про це, і що швидше, то краще.
Лікар Стокман. Безперечно.
Фру Стокман(повертається). Вона вже пішла.
Білінг. Ну побачите, коли ви не будете першою людиною в місті, пане лікарю.
Лікар Стокман(задоволений ходить по кімнаті). Ну, що там… Власне я нічого не зробив, тільки виконав свій обов’язок. Мені пощастило натрапити на скарб… от і все. Хоч, звісно…
Білінг. Як ви гадаєте, Говстаде, чи не повинно місто влаштувати Лікарові процесію з прапорами.
Говстад. У всякому разі я порушу про це мову.
Білінг. А я поговорю з Аслаксеном.
Лікар Стокман. Ні, любі друзі, покиньте ви це все. Я не хочу ніяких таких вигадок. Коли б Курортній Управі спало на думку надбавити мені за це утримання, та й то б я відмовився. Катрін, я кажу тобі, що не взяв би.
Фру Стокман. І цілком мав би слушність, Томасе.
Петра(підіймаючи склянку). За твоє здоров’я, тату!
Говстад і Білінг. За ваше здоров’я, за ваше здоров’я, пане лікарю!
Капітан Горстер(цокається з лікарем). Щоб це принесло вам тільки радість!
Лікар Стокман. Дякую, дякую, друзі мої… Душею радий… О, як утішно бути свідомим, що зробив щось корисне своєму рідному місту й своїм землякам. Ура, Катрін!
Обіймає її обома руками за шию й крутиться з нею по кімнаті. Фру Стокман кричить і відбивається. Сміх, оплески й крики: «Ура!» на честь лікаря. З дверей висуваються голови хлопчиків.
Дія друга
Вітальня в лікаря. Двері до їдальні зачинені. Ранок.
Фру Стокман(виходить з їдальні з нерозкритим листом, іде до дверей праворуч, що ближче до авансцени, і заглядає). Ти вдома, Томасе?
Лікар Стокман. Я щойно прийшов. (Заходить). Щось є?
Фру Стокман. Лист від твого брата. (Простягає йому лист).
Лікар Стокман. А подивимось. (Розриває конверта й читає). Присланий манускрипт при цьому повертається. (Читає невиразно). Гм…
Фру Стокман. Що він там пише?
Лікар Стокман(кладе лист в кишеню). Нічого, тільки каже, що зайде сюди десь опівдні.
Фру Стокман. Ти вже не забудь і нікуди не йди.
Лікар Стокман. Так, я можу лишитись удома, я вже закінчив усі вранішні візити.
Фру Стокман. Мені страшенно цікаво, як він до цього поставився?
Лікар Стокман. Бачиш, йому, звісно, не може подобатись, що це я, а не він зробив це відкриття.
Фру Стокман. То значить, і ти цього побоюєшся?
Лікар Стокман. Ну, суттю, він, звісно, буде радий, ти це сама можеш зрозуміти… Проте… У Петера ще й повсякчасний, проклятий страх, що хтось інший, а не він зробить щось в інтересах міста.
Фру Стокман. Знаєш що, Томасе, будь великодушний і розділи з ним цю честь відкриття. Хіба не може бути так, що це він навернув тебе на слід?
Лікар Стокман. Мені це, звісно, однаково, якщо мені пощастить полагодити справу, то…
Старий Мартен Кийл(висуває голову з дверей у передпокій, допитливо озирається й промовляє з хитрим виглядом і прихованим сміхом). Це… це правда?
Фру Стокман(іде до нього). Батьку… ви?.
Лікар Стокман. А… тесть! Здорові були, здорові були.
Фру Стокман. Заходьте!
Мартен Кийл. Якщо це правда – увійду, а ні – піду собі.
Лікар Стокман. Та що таке правда?
Мартен Кийл. Та ця дурниця з водогоном. Правда це?
Лікар Стокман. Звісно, правда. А ви звідки вже знаєте?
Мартен Кийл. Петра забігала, ідучи до школи.
Лікар Стокман. Невже забігала?
Мартен Кийл. А… як же!. Вона й розповіла. Я спочатку подумав, що вона хоче обдурити мене. Але цього від неї не можна сподіватись.
Лікар Стокман. Як ви це могли навіть подумали?
Мартен Кийл. Ніколи не можна звіряти ні на кого. Обдурять раніше, ніж здогадаєтесь про це. Ну, то це, виходить, правда?
Лікар Стокман. Розуміється, правда. Сідайте ж, тестю. (Показує йому на канапу). Хіба ж це не справжнє щастя для міста?
Мартен Кийл(намагається стримати сміх). Щастя для міста?
Лікар Стокман. Що так вчасно я зробив це відкриття.
Мартен Кийл(як і перше, стримуючи сміх). Так, так, так. От ніколи 6 я не подумав, що ви можете утнути таку штуку зі своїм рідним братом.
Лікар Стокман. Штуку?
Фру Стокман. Любий тату…
Мартен Кийл(спирається руками й підборіддям на головку своєї палиці й хитро підморгує до лікаря). То як же тепер? У водопровідних трубах з’явилися якісь звірі? Так?
Лікар Стокман. Еге, бактерії.
Мартен Кийл. І їх, отих звірів, там дуже багато, сказала Петра. Сила-силенна!
Лікар Стокман. Звісно. Може цілі сотні тисяч.
Мартен Кийл. І немає нікого, хто міг би бачити їх? Так?
Лікар Стокман. Ні, їх бачити не можна.
Мартен Кийл(з тихим клекотливим сміхом). Краще за це, чорт мене забирай, я ще зроду не чув від вас.
Лікар Стокман. Як? Що ви думаєте?
Мартен Кийл. Тільки, нізащо у світі ви не переконаєте бурмістра, що це правда.
Лікар Стокман. Ну, це ми ще побачимо!
Мартен Кийл. Невже ви гадаєте, що він може стати божевільним?
Лікар Стокман. Я сподіваюсь, що все місто стане таке божевільне.
Мартен Кийл. Усе місто – так! Дуже навіть легко. Так їм і треба. Вони розумніші за нас, старих. Вони мене викинули з Управи, як собаку, забалотували, кажу вам. Ну ось тепер і маєте! Утніть їм таки цю штуку, Стокмане.