Лікар Стокман. Ти тільки сідай, і тоді побачиш, як у нас буде добре.
Бурмістр. Дякую. Я ніколи не беру участи ні в яких бенкетах із пуншем.
Лікар Стокман. Та це ж зовсім і не бенкет.
Бурмістр. Мені здається, проте… (Дивиться у їдальню). Навіть дивно, як вони можуть проглинути стільки їжі.
Лікар Стокман(потирає руки). Так, а хіба не втішно дивитись, як молодь їсть! У них завжди апетит. Та воно й повинно так бути, їм треба їсти, треба вбиватися в силу. Адже це вони повинні будуть підбивати запарку майбутнього, Петере.
Бурмістр. А дозволь тебе запитати, що це їм доведеться підбивати, як ти висловлюєшся?
Лікар Стокман. Ну, про це ти дізнаєшся від молоді… коли прийде час. Ми вже цього, звичайно, не побачимо. Двоє таких старих чиряків, як ми з тобою…
Бурмістр. Ну, ну!.. Занадто вже образлива назва…
Лікар Стокман. А ти, Петере, не розумій усього буквально. Повинен тобі сказати, що на душі мені так приємно, так радісно! Серед цього життя, що пускає нові паростки, я почуваю себе невимовно щасливим. Чудові часи, коли ми живем! Навколо нас здіймається неначе новий світ!
Бурмістр. Невже тобі так справді здається?
Лікар Стокман. Ти, звісно, не можеш бачити всього так ясно, як я, ти ціле своє життя прожив тут, через те й вражіння в тебе слабше. А я перебув усі ці довгі роки на півночі, у своєму глухому кутку, де я майже не бачив чужого обличчя, не чув живого слова – отже, на мене тут усе впливає так, ніби я перенісся до центра багатолюдного світового міста.
Бурмістр. Гм… Світового міста…
Лікар Стокман. Я добре знаю, що проти багатьох інших місць тутешні обставини мізерні. Але тут життя, надії на майбутнє, сила-силенна завдань, що задля них варто працювати й варто змагатись. А це головне. (Кричить). Катрін, листоноші не було?
Фру Стокман(з їдальні). Ні, не було нікого.
Лікар Стокман. І до цього всього – чималий заробіток, Петере. Коли поживеш надголодь, як ото ми жили, то навчишся цінувати й це.
Бурмістр. Боже мій!
Лікар Стокман. Ти ж не можеш зрозуміти, що там, на півночі, нам доводилось дуже скрутно. А тепер можемо жити ніби якісь лорди. Сьогодні, приміром, у нас був на обід ростбіф, і на вечерю його лишилось. Хочеш покуштувати кавалочок? Може, хоч показати тобі?
Бурмістр. Ні, ні, у жодному разі!
Лікар Стокман. Ну, тоді йди сюди. Бачиш, ми купили килима на стіл.
Бурмістр. Еге, я вже помітив його.
Лікар Стокман. І ковпака на лампу бачиш? На все це заощадила гроші Катрін. Кімната зразу стала затишніша, тобі не здається? Стань ось тут… ні, ні, не так. Сюди… бачиш, коли таке густе світло падає… Справді, мені здається, що все дуже елегантно. Що ти скажеш?
Бурмістр. Так, коли людина може дозволити собі подібні розкоші…
Лікар Стокман. Авжеж, тепер я можу собі це дозволити. Катрін каже, що я заробляю майже стільки, скільки нам треба.
Бурмістр. Майже!.. Так!..
Лікар Стокман. Але ж людина науки може дозволити собі. Я певен, що звичайний амтман[2] проживає на рік куди більше за мене.
Бурмістр. Цілком вірю цьому. Амтман – урядова особа найвищого магістрату.
Лікар Стокман. Візьмім звичайного комерсанта. Такі люди витрачають далеко більше за мене.
Бурмістр. Авжеж, так уже воно ведеться.
Лікар Стокман. Зрештою ж, я, власне, нічого не витрачаю на непотрібне, Петере. Але я не думаю, що я мушу відмовляти собі втіхи бачити в себе людей? Мене, бачиш, тягне до них. Я просидів так довго далеко від життя, і тепер почуваю справжню потребу бути в товаристві молодих бадьорих, людей, веселих, вільних у своїх думках, охочих працювати. І всі вони такі, оті, що там сидять і їдять собі на здоров’я. Мені хотілось би, щоб ти трохи ближче познайомився з Говстадом.
Бурмістр. А, я забув: Говстад сказав мені, що хоче надрукувати тепер твою статтю.
Лікар Стокман. Мою статтю?
Бурмістр. Про курорт. Ту статтю, що ти написав ще взимку.
Лікар Стокман. А, цю… Але я сам не хочу тим часом пускати її.
Бурмістр. Не хочеш? А я вважаю, що тепер саме найслушніший час для неї.
Лікар Стокман. Так, ти, може, й маєш рацію. У звичайних обставинах. (Ходить по кімнаті).
Бурмістр(стежить за ним очима). А що ж такого незвичайного в теперішніх обставинах?
Лікар Стокман(спиняється). Петере, даю слово, що не можу нічого сказати тобі цієї хвилини, і взагалі сьогодні не можу. У теперішніх обставинах може бути багато, дуже багато незвичайного, а може й не бути нічогісінько. Дуже можливо, що це тільки моя уява.
Бурмістр. Повинен признатись, що твої слова звучать дуже загадково. Хіба є щось таке, що може трапитись і про що я не повинен знати? Але я гадав би, що я, як голова Курортної Управи…
Лікар Стокман. А я гадав би, що я… та не треба нам один з одним за чуби водитися, Петере.
Бурмістр. Боронь Боже! Я зовсім не маю звички хапати за чуба, як ти кажеш. Тільки я рішуче наполягаю на тому, щоб усі заходи обмірковувати й переводити в життя діловим шляхом і через призначених на це офіційних осіб. Я не можу дозволити ніяких манівців і підходів із заднього ходу.
Лікар Стокман. А що, я вживаю таких заходів?
Бурмістр. У будь-якому разі ти маєш вроджений нахил іти своїм власним шляхом. У добре впорядженому суспільстві це майже така сама недозволенна річ. Окремі особи мусять коритися цілому суспільству, або, правильніше сказати, коритися владі, що стоїть на варті його добробуту.
Лікар Стокман. Дуже може бути. Але мені що до цього?
Бурмістр. Це те, чого ти, мій любий Томасе, ніколи не хотів розуміти. Але стережись: чи рано, чи пізно, а тобі доведеться колись розплачуватись за це. Я тобі кажу це тепер. Прощай!
Лікар Стокман. Та ти що, збожеволів!.. Ти зовсім не туди влучив.
Бурмістр. Зо мною цього не трапляється. А крім того, я дуже просив би тебе відзводити мене від… (Уклоняється в бік їдальні). Прощайте, братова!.. Прощайте, панове! (Виходить).
Фру Стокман(заходить до вітальні). Пішов?
Лікар Стокман. Пішов, уяви собі, і зовсім оскаженівши.
Фру Стокман. Але, милий Томасе, що ти йому знову зробив?
Лікар Стокман. Та нічогісінько! Не може ж він вимагати, щоб я дав йому звіт передчасно.
Фру Стокман. А який ти йому звіт повинен дати?
Лікар Стокман. Гм… це вже, нехай буде тим часом моя справа, Катрін. Але дивно, чому це й досі немає листоноші?
Говстад, Білінг й Горстер підводяться з-за столу й переходять до вітальні. Трохи згодом виходять також Ейліф і Мартен.
Білінг(потягуючись). Щоб я так жив, але після такої вечері почуваєш себе новою людиною.
Говстад. А бурмістр у не дуже приємному настрої сьогодні?
Лікар Стокман. Це від шлунку. Він у нього кепсько травить.
Говстад. А надто кепсько травить він нас та «Народний Вісник».
Фру Стокман. А мені здалося, що у вас із ним непогані стосунки.
Говстад. Так, але це тільки замирення.
Білінг. Якраз це слово визначає цілком становище.
Лікар Стокман. Не забувайте, що бідолашний Петерт самотня людина. Він не має родинного вогнища, де він почував би себе тепло й затишно. Тільки справи, самі справи. А до того ще ця клята, ріденька, чайна водичка, що він її вливає в себе весь час. Ну, хлопці, присувайте стільці до столу. Катрін, нам дадуть сюди пуншу?
Фру Стокман(іде до їдальні). Зараз несу.
Лікар Стокман. Сідайте до мене сюди на канапу, капітане Горстере. Такий рідкий гість, як ви… Прошу, присувайтесь, друзі мої.
Чоловіки сідають коло столу. Фру Стокман приносить тацю, де стоїть спиртівка, склянки, карафи й інше начиння.
Фру Стокман. Ну, ось вам. Це арак, це ром, а ось коньяк. Нехай кожен сам себе частує.
Лікар Стокман(бере склянку). Це ми будемо самі. (Приготовляють пунш). А цигари? Ейліфе, ти, здається, знаєш, де стоїть скринька. А ти, Мартене, принеси мою люльку. (Хлопці заходять до кімнати праворуч). Я підозрюю, що Ейліф часом бере в мене цигари, але вдаю, що нічого не бачу. (Кричить). І мою ярмулку, Мартене. Катрін, може ти скажеш йому, де я поклав її? А, він уже знайшов. (Хлопці приносять усе, що їм загадано). Прошу, друзі мої… А я, знаєте, не хочу зрадити своєї люлечки. Оця сама чимало поїздила зо мною в негоди й хуртовини там на півночі.. (Цокається). Будьте здорові! Проте, далеко приємніше посидіти так спокійно й затишно!..