– Навіть якщо він це зробить, не думаю, що він захоче, щоб спорудження «Бекінґема» відбувалося гладко. Аж ніяк. Він переходитиме на бік ворога, якщо вважатиме, що отримає можливість завдати шкоди короткотерміновим фінансовим операціям компанії або її довготерміновій репутації. Даруй за штамп, але леопарди своїх плям не змінюють. Просто пам’ятай, що його справжня мета прямо протилежна твоїй. Ти хочеш, аби компанія процвітала, а він хоче, щоб вона збанкрутувала.
– Навіщо йому це?
– Підозрюю, що ти занадто добре знаєш відповідь на це запитання, мамо.
Себастьян зачекав, сподіваючись побачити її реакцію, але Емма просто змінила тему:
– Звідки в тебе стільки мудрості?
– Я брав щоденні уроки в експерта. А ще я його єдиний учень, – додав Себастьян без пояснень.
– І що твій експерт порадив би мені зробити, якби я захотіла, щоб правління підтримало мене й проголосувало проти будівництва «Бекінґема»?
– Він вигадав би план, який допоможе забезпечити перемогу на наступному засіданні ради директорів.
– Це неможливо, адже правління розділилося порівну.
– Можливо, – визнав Себастьян, – але тільки якщо ти захочеш грати з Мартінесом у його власну гру.
– Що ти маєш на увазі?
– Поки родина володіє двадцятьма двома відсотками акцій компанії, – продовжив Себастьян, – ти маєш право призначити в правління ще двох директорів. Отже, все, що треба зробити, – це кооптувати дядька Джайлза та тітку Ґрейс, і вони зможуть тебе підтримати, коли справа дійде до вирішального голосування. Таким чином ти зможеш виграти.
– Я цього ніколи не зроблю, – похитала головою Емма.
– Чом би й ні, коли так багато опиняється під загрозою?
– Бо це може підірвати позицію Росса Бьюкенена на посаді голови. Якщо він програє такий важливий голос через те, що родина налаштована проти нього, йому не залишиться іншого вибору, окрім відставки. І підозрюю, що за ним підуть й інші директори.
– Але це може бути найкращим виходом для компанії у довготерміновій перспективі.
– Можливо, але мені потрібно виграти насправді, а не через маніпуляції з голосуванням. Це дуже дешевий виверт, притаманний хіба що Фішеру.
– Люба моя матусю, ніхто не міг би захоплюватися тобою більше, ніж я, за те, що ти завжди дбаєш про моральний бік справи. Але коли маєш справу з мартінесами цього світу, треба розуміти, що у них моралі немає і вони завжди будуть щасливі влаштувати якусь підлість. Та Фішер до найближчої канави залізе, якщо вважатиме, що це забезпечить йому перемогу при голосуванні.
Запала довга тиша, поки Себастьян дуже тихо не промовив:
– Мамо, коли я вперше прокинувся після аварії, то виявив дона Педро, який стояв біля ліжка.
Емма нервово сіпнулася.
– Він посміхнувся і сказав: «Як ти, мій хлопчику?» Я похитав головою, і тільки тоді він збагнув, що це я, а не Бруно. Погляд, яким він мене нагородив, перш ніж піти, не забуду до кінця свого життя.
Емма нічого не сказала.
– Мамо, ти не думаєш, що вже настав час розповісти мені, чому Мартінес так рішуче налаштований поставити нашу сім’ю на коліна? Адже цілком не складно було второпати, що він хотів вбити на А1 мене, а не власного сина.
5
«– Ви завжди такий нетерплячий, сержанте Ворвік, – зауважив патологоанатом, уважно вивчаючи тіло.
– Ви просто можете мені сказати, як довго тіло пробуло у воді? – запитав детектив».
Гаррі викреслював слово «просто» і вносив інші правки, коли задзеленчав телефон. Він відклав ручку і підняв слухавку.
– Слухаю! – промовив він дещо різко.
– Гаррі, це Гарольд Ґінзбурґ. Вітаю, цього тижня ти вже під восьмим номером.
Гарольд телефонував щочетверга, аби повідомити Гаррі, на якому місці він представлений у списку бестселерів тижня.
– Ти у чільній п’ятнадцятці вже дев’ятий тиждень поспіль.
Гаррі місяць пробув під номером чотири – найвище досягнення в його творчій кар’єрі. Хоча він і не зізнавався в цьому Еммі, він усе ще сподівався потрапити до гурту обраних британських письменників, котрі пробилися до вершин по обидва боки Атлантики. Останні два детективи про Вільяма Ворвіка опинилися на першому місці у Великій Британії, але перше місце у Сполучених Штатах йому не підкорялося.
– Обсяги продажу – це все, що справді має значення, – сказав Гінзбурґ, ніби читаючи думки Гаррі. – І в будь-якому разі я впевнений, ти підіймешся ще вище, коли в березні вийде друком книжка у м’якій обкладинці.
Гаррі звернув увагу на слова «ще вище», але про номер один згадки не було.
– Як Емма?
– Готує доповідь про те, чому компанія не повинна будувати новий комфортабельний лайнер саме зараз.
– Вона не стане бестселером, – пожартував Гарольд. – А як там Себастьян?
– Він зараз в інвалідному візку. Але його хірург запевняє, що так буде недовго, і вони зроблять усе, щоб він його позбувся.
– Браво. Це означає, що він поїде додому?
– Ні, старша медсестра не дозволяє йому долати такі відстані; можливо, він зможе відвідати свого викладача у Кембриджі й попити чаю зі своєю тіткою.
– Звучить не найкраще. Тим не менш це не триватиме довше, ніж він захоче втекти втретє.
– Або його не виженуть. Не впевнений, що станеться першим.
– Чого б це його мали викинути?
– Одна чи дві медсестрички дуже зацікавилися Себом, коли з нього зняли бинти, і боюся, що він їх добряче відволікає.
– Танець сімох покривал[2], – сказав Гарольд.
Гаррі засміявся.
– Він усе ще сподівається поїхати до Кембриджа у вересні?
– Наскільки я знаю, так. Але після аварії він так змінився, що мене вже нічого не здивує.
– А як він змінився?
– Нічого конкретного. Просто дуже подорослішав, що я вважав би неможливим ще рік тому. І гадаю, що знаю, чому саме.
– Інтригує.
– Безумовно, так і є. Розповім усі подробиці, коли приїду до Нью-Йорка.
– Чи треба чекати так довго?
– Авжеж, бо це, як моя писанина: уявлення не маю, що станеться, коли перегортаю сторінку.
– Розкажи мені про нашу дівчинку на мільйон.
– І ви туди ж, – відмахнувся Гаррі.
– Тоді скажи, будь ласка, Джессіці, що я повісив її малюнок осінньої Садиби поруч із Роєм Ліхтенштейном[3].
– Хто такий Рой Ліхтенштейн?
– Наймодніший художник Нью-Йорка, але не можу прогнозувати, чи триватиме це довго. Мені здається, Джессіка малює набагато краще. Якщо вона намалює мені Нью-Йорк восени, я подарую їй «Різдво» Ліхтенштейна.
– Цікаво, чи вона хоч щось чула про нього?
– Перш ніж покласти слухавку, наважуся запитати, як просувається новий роман про Вільяма Ворвіка?
– Справа йшла б набагато швидше, якби мене постійно не відривали від роботи.
– Даруй, – вибачився Ґінзбурґ. – Мені не повідомили, що ти зараз пишеш.
– Насправді у Ворвіка виникла непереборна проблема. Або якщо бути точнішим, у мене.
– Чи можу я чимось допомогти?
– На жаль. Бо ви – видавець, а я – автор.
– А яка проблема? – наполягав Гарольд Ґінзбурґ.
– Ворвік знайшов тіло своєї колишньої дружини на дні озера, але він упевнений, що її вбили ще до того, як скинули у воду.
– То в чому проблема?
– Моя чи Вільяма Ворвіка?
– Спершу Ворвіка.
– Він змушений чекати щонайменше двадцять чотири години, перш ніж до його рук потрапить звіт патологоанатома.
– А твоя?
– У мене є двадцять чотири години, щоб вирішити, що має бути у цьому звіті.
– А Ворвік знає, хто вбив його колишню дружину?
– Він не може бути впевненим. Наразі є п’ятеро підозрюваних, кожен із них має мотив і… алібі.
– Але ж ти знаєш, хто це зробив?
– Ні, не знаю, – зізнався Гаррі. – Бо якщо не знаю я, то не дізнається й читач.
– Хіба це не ризиковано?
– Ще й як. Але це робить розв’язок складним як для мене, так і для читача.
– Не можу дочекатися, коли прочитаю першу чернетку.
– І я не можу.
– Вибач. Дозволю тобі повернутися до тіла колишньої дружини в озері. Зателефоную знову за тиждень, аби переконатися, чи ти дізнався, хто її туди скинув.
Коли Ґінзбурґ від’єднався, Гаррі відклав слухавку й поглянув на чистий аркуш паперу перед собою. Він намагався зосередитись.
«– То що сталося, на твою думку, Персі?