Крихітка Елізабет кивнула.
– Я можу придумати з нього море імен. І Елсі, і Бетті, й Бесс, і Еліза, і Лісбет, і Бет… тільки не Ліззі. Я ніколи не почуваюся як Ліззі.
– А хто б почувався? – спитала я.
– Ви думаєте, що це по-дурному, панно Ширлі? Бо так вважають Бабуся й ‘‘Прислуга’’.
– Зовсім не по-дурному… дуже розумно й дуже гарно придумано.
Крихітка Елізабет округлила на мене очі, глянувши поверх своєї склянки. Я відчула, що зараз мене оцінюють на якихось таємничих вагах душі, й одразу ж зрозуміла, що, на щастя, мене не забракували. Бо Крихітка Елізабет попросила мене про одну послугу… а Крихітка Елізабет не просить про послуги в тих, хто їй не подобається.
– Можна, щоб ви підняли кота й дозволили мені його погладити? – боязко спитала вона.
Порошинка лащився мені до ніг. Я його підняла, Крихітка Елізабет простягнула ручку і з захватом погладила його по голові.
– Я більше люблю кошенят, аніж немовлят, – сказала вона, поглядаючи на мене з химерним виразом малої бунтарки, так наче знала: це мене вразить, але я за всяку ціну повинна почути правду.
– Думаю, ти ніколи не займалася немовлятами, тому й не знаєш, які вони милі, – усміхнулася я. – У тебе є кошеня?
Елізабет заперечно похитала головою.
– Ні, Бабуся не любить котів. А ‘‘Прислуга’’ їх ненавидить. ‘‘Прислуги’’ сьогодні немає вдома, тому я змогла вийти по молоко. Я люблю виходити по молоко, бо Ребекка Дью дуже приємна жінка.
– Ти б хотіла, щоб сьогодні принесла молоко саме вона? – засміялася я.
Елізабет похитала головою.
– Ні. Ви теж дуже приємна. Я завжди хотіла з вами познайомитися, але боялася, що це могло б статися після того, як настане Завтра.
Ми стояли під будинком й балакали, а я, поки Елізабет елегантно попивала молоко, дізналася про Завтра геть усе. ‘‘Прислуга’’ їй сказала, що Завтра ніколи не настане, та Елізабет тямить своє. Завтра колись прийде. Одного прекрасного ранку вона просто прокинеться й виявить, що настало Завтра. Не Сьогодні, а саме Завтра. А тоді дещо станеться… дещо прекрасне. У неї, напевне, буде такий день, у який вона робитиме саме так, як їй заманеться, і за нею ніхто не наглядатиме… хоча, як на мене, Елізабет думає, що про це не варто й мріяти, навіть у Завтра. Або, напевне, вона дізнається, куди приводить дорога від гавані… той звивистий путівець, що повзе гарною червоною змійкою й прямує до краю світу, – переконана Елізабет. Можливо, він приводить до Острова Щастя. Елізабет певна, що десь лежить Острів Щастя, на якому заякорилися всі ті кораблі, що не повернулися з плавання, а вона той острів знайде – ось тільки нехай настане Завтра.
– А коли настане Завтра, – запевнила дівчинка, – в мене точно буде мільйон песиків і сорок п’ять котиків. Я так і сказала Бабусі, коли вона заборонила мені тримати кошеня, а вона розізлилася й відповіла: ‘‘Хто вам дозволив так зі мною розмовляти, панно Нахабо?’’ Мені не дали вечері й відправили до своєї кімнати… та я ж не хотіла хамити. А ще я не могла заснути, панно Ширлі, бо ‘‘Прислуга’’ розповіла мені про одну дитину, яку вона знала, і яка вмерла уві сні після того, як нахамила.
Коли Елізабет допила молоко, хтось різко постукав по шибі вікна, не видного з-за смерек. Думаю, за нами весь час наглядали. Дівчинка-ельф побігла, і сяйво її золотистих кучерів виднілося на темній смерековій алеї, аж доки вона не зникла в будинку.
– Вона маленька фантазерка, – зауважила Ребекка Дью, почувши про мою пригоду… (і справді, Гілберте, у цієї зустрічі був певний присмак пригоди). Якось вона мене питає: ‘‘Ребекко Дью, а ви боїтеся левів?’’ ‘‘Я ніколи не бачила справжнього лева, тому звідки я знаю’’, – кажу їй. ‘‘Коли прийде Завтра, там буде страшно багато левів. Але то будуть гарні чемні леви’’, – каже вона. ‘‘Дитино, та ти вся перетворишся на очі, якщо будеш так вглядатися’’, – вона просто пропалювала мене поглядом, дивлячись на якусь свою химеру. ‘‘Ребекко Дью, я зараз заглиблююся в глибокі думки’’, – пояснила вона. – Біда цієї дитини в тому, що вона замало сміється.
Я пригадала, що коли ми розмовляли, Елізабет ні разу не засміялася. Я впевнена: цього вона ще не навчилася. У її будинку так тихо, так самотньо й безрадісно. Навіть у цю пору, коли світ буяє осінніми барвами, той дім видається сірим і понурим. Крихітка Елізабет занадто захопилася прислуханням до шепоту примарних голосів.
Думаю, одним із моїх завдань тут, у Саммерсайді, буде навчити її сміятися.
Твоя найніжніша, найвірніша подруга,
ЕНН ШИРЛІ
P. S. Ще трохи від бабусі тітки Чатті!»
III
Лопотливі Тополі,
провулок Примар,
Саммерсайд
25 жовтня
«Гілберте, КОХАНИЙ!
Уяви собі! Я побувала в гостях у Кленовому Пагорбі!
Панна Еллен власноруч написала запрошення. Ребекка Дью була неймовірно схвильована… адже вона все не вірила, що Прингли колись мене помітять. А ще вона була твердо переконана, що мені нема чого радіти.
– Вони затіяли щось лихе, нутром чую! – вигукнула вона.
У мене самої дійсно було схоже передчуття.
– З’явіться до них виключно у своєму якнайкращому вбранні, – скомандувала Ребекка Дью.
Тож я вирядилася в кремову муслінову сукенку у фіалки й зачесалася на новий лад, зробивши проділ на чолі. Виглядає страшенно привабливо.
Дами з Кленового Пагорба по-своєму чарівні. Я б їх полюбила – якби на те їхня воля. Кленовий Пагорб – величний фешенебельний особняк, навколо якого туляться дерева, і до якого ніяк не пасує означення «пересічний». Там, у фруктовому саду серед сизих хвиль полину біля парадних дверей знаходиться велика біла дерев’яна фігура жінки зі знаменитого корабля капітана Абрагама, ‘‘Піди-І-Поклич-Її’’, яку перші Прингли привезли у свою нову домівку більше ніж сто років тому. Ще один їхній предок брав участь Мінденькій битві[5], а його меч висить тепер на стіні у вітальні поруч із портретом капітана Абрагама Капітан Абрагам – їхнього батька, і вони страшенно цим пишаються, чого навіть не приховують.
Над старими чорними камінними полицями з рельєфом висять розкішні дзеркала, стоїть кришталева ваза з восковими квітами, картини, де красуються численні вітрильники з минулих епох, вінок з пасмами кожнісінького Прингла, великі ракушки, а на ліжку в гостьовій спальні – клаптикова ковдра, всіяна візерунком з дрібнесеньких крил.
Ми сиділи у вітальні на кріслах XVIII століття з червоного дерева. Стіни тут були оздоблені шпалерами в срібну смужку. Важкі парчеві штори на вікнах. Мармурові столи, на одному з яких – чудова копія вітрильника з пурпуровим остовом й під білосніжними парусами, ‘‘Піди-І-Поклич-Її’’. Велетенський скляний канделябр, увесь у підвісках, що звисає зі стелі. Кругле дзеркало з годинником у центрі… річ, колись привезена капітаном Абрагамоміз «заморських країв». Усе це – неймовірно. Хотілося б мені, щоб і в домі нашої мрії було щось схоже.
Самі вже тіні свідчили про традиції й красномовство. Панна Еллен показала мені тисячі фоторафій Принглів… більшість світлин – дагеротипи[6] в шкіряних рамках. У вітальню зайшов великий кіт із шубкою черепахового кольору, застрибнув мені на коліна й виявився одразу ж витуреним до кухні. Панна Еллен вибачилася. Проте, підозрюю, спершу вона вибачилася перед котом на кухні.
Переважно розмову вела панна Еллен. Панна Сара, крихітна жіночка в чорній шовковій сукні й накрохмаленій нижній спідниці, зі сніжно-білим волоссям й очима, що своєю чорнотою не поступалися сукні, сиділа, лагідна, люб’язна, склавши тонкі руки, крізь які між тонких мереживних складок проступали вени, і виглядала надто вже тендітною для розмов. І все ж, Гілберте, мене не полишало враження, що всі Прингли як один з панною Еллен власною персоною танцюють під її дудку.
У нас була розкішна вечеря. Воду подали охолодженою, скатертини були чудові, тарілки й склянки – тонкої роботи. За вечерею нам прислуговувала покоївка, горда й стримана, як і господині. Проте щоразу, коли я зверталася до панни Сари, та вдавала, ніби вона ледь недочуває, а мені здавалося, що кожен наступний шматок стане мені поперек горла. Де й поділася вся моя сміливість! Я почувалася, геть як та нещасна муха на мухоловці. Гілберте, мені ніколи, ніколи не вдасться перемогти чи завоювати ‘‘Королівську родину’’. Уже бачу, як подаю заяву про звільнення на Новий рік. Проти такого клану в мене немає анінайменших шансів.