(Пропущено дві сторінки.)
Твоя найпокірніша слуга
Енн Ширлі
P. S. Так завершувала свої любовні листи бабуся тітки Чатті».
15 жовтня
«Сьогодні ми дізналися, що в будинку на протилежному кінці міста минулої ночі побували непрохані гості. Злодії проникли всередину, забравши гроші й трохи столового срібла. Тож Ребекка Дью подалася до пана Гамільтона домовитися, чи може він віддати нам свого пса на деякий час. Вона прив’яже його на задній веранді, а мені, уяви, радить сховати свою заручальну каблучку під замок.
До речі, я з’ясувала, чому вона лила сльози. Схоже, сталася маленька побутова катастрофа. Порошинка ‘‘вкотре нашкодив’’, а тітці Кейт Ребекка Дью заявила, що тепер Той Котисько має отримати те, на що заслужив. Він доводить її до сказу. Він поводиться так утретє за рік, а вона добре знає, що це – їй на зло. А тітка Кейт відповіла, що коли Ребекка Дью випускатиме кота надвір завжди, як він нявчатиме, нема чого боятися, що він нашкодить.
– Ну, це – вже остання крапля, – сказала Ребекка Дью.
Як наслідок, полилися сльози!
Протистояння з Принглами щотижня потроху загострюється. Учора в одній моїй книзі хтось написав дещо дуже нахабне, а Гомер Прингл ходив перевертом поміж партами, поки виходив зі школи. До того ж я нещодавно одержала анонімний лист, повний в’їдливих натяків. Чомусь я не злюся на Джен ані за той напис, ані за той лист. Хоч вона ще та шибайголова, а все ж певних речей вона собі не дозволить. Ребекка Дью розлючена, а мені й уявити страшно, що б вона вчинила з Принглами, якби ті потрапили їй до рук. Хай сховається Нерон зі своїми забаганками! Насправді я не засуджую її за таке, бо деколи й сама відчуваю, що з радістю подала б будь-якому Принглу й усім їм разом кантареллу.
Гадаю, я небагато писала тобі про інших вчителів. Їх там двоє… заступники директора Кетрін Брук й Джорждж Мак-Кей. Мак-Кей нічим не вирізняється. Він – сором’язливий хлопчина років двадцяти, з ледь чутним розкішним шотландським акцентом, що навіює згадку про гірські пасовища й туманні острови… його дідусь родом з острова Скай[4], а сам він чудово справляється з молодшими учнями. Він мені досить подобається. Але, боюся, полюбити Кетрін Брук буде явно непросто.
Кетрін – дівчина років приблизно двадцяти восьми, хоч їй можна дати всі тридцять п’ять. Мені розповіли, що вона плекала надії на підвищення до директорки й, підозрюю, її обурює, що мені дісталася ця посада, ще й коли я набагато молодша за неї. З неї добра вчителька… трохи моралістка… та її не особливо хтось любить. А вона цим анітрохи не переймається! Схоже, у неї немає ні друзів, ні родичів, ні сусідів у кімнаті в понурому на вигляд будинку на брудній маленькій Темпл-стріт. Вона абияк вдягається, ніколи не з’являється в товаристві й уважається ‘‘сірою мишкою’’. Вона страшенно гостра на язик, а учні як вогню бояться її в’їдливих зауважень. Розказують, що коли вона зводить свої густі чорні брови й протягує слова, вони стають податливими як м’якоть. Шкода, що я не можу зробити те ж з Принглами. Але мені явно не варто брати учнів, як вона, у лещата. Я хочу, щоб діти любили мене.
Попри те, що їй, вочевидь, завиграшки вдається приструнчити учнів, вона тільки те й робить, що відсилає до мене декого з них… особливо Принглів. Знаю, вона робить це зумисне, а я жалюгідно впевнена, що вона тішиться з моїх нещасть, і була б рада, якби я зазнала поразки.
За словами Ребекки Дью, вона нікого не підпускає близько до себе. Удови кілька неділь запрошували її на вечерю… добрі душі завжди так роблять, щоб розважити самотніх, і подають на стіл найсмачніший ‘‘Цезар’’… проте вона так і не відповіла. Тож вони облишили цю затію, бо, за словами тітки Кейт ‘‘існують певні межі’’.
Подейкують, що вона дуже розумна, співає й декламує… язик у неї гострий, як у Ребекки Дью… проте й норов той самий. Якось на благодійній вечері тітка Чатті попросила її щось продекламувати.
– Нам здалося, що вона вкрай нечемно відмовилася, – розповіла тітка Кейт.
– Просто гаркнула, – додала Ребекка Дью.
У Кетрін глибокий гортанний голос… майже чоловічий… і справді схожий на гарчання, коли вона не гуморі.
Вона не красуня, але могла б себе показати. Вона смаглява, з довгим розкішним чорним волоссям, вічно прибраним з високого чола й незґрабно скрученим вузлом на шиї. Її ясні світлі бурштинові очі, що дивляться з-під чорних брів, контрастують із темним волоссям. У неї прекрасні вуха, яких не потрібно соромитися й ховати, і я ще ні в кого не бачила таких прекрасних рук, як у неї. А ще Кетрін має гарно окреслені вуста. Проте вдягається вона жахливо. Схоже, у неї винятковий хист добирати одяг тих кольорів і фасонів, які їй не варто носити. Вона носить сукні темно-зелених матових і тьмяно-сірих тонів, а вони ж роблять її шкіру надто жовтуватою, і тканину в смужки, і через це вона, сама висока й струнка, виглядає ще вищою й худішою. А її одяг – завжди видається, що його наче корова жувала.
Вона поводиться вкрай виклично… як би сказала Ребекка Дью, вічно в неї муха на носі сидить. Щоразу, коли ми розминаємося на сходах, я відчуваю, як вона в ту хвилину думає про мене щось огидне. Щоразу, як я з нею розмовляю, вона змушує мене почуватися так, начебто я сказала щось не те. І все-таки мені її неймовірно шкода, хоча, знаю, моє співчуття її б шалено обурило. І чим я можу їй допомогти, коли вона відкидає будь-яку допомогу? Вона насправді мене ненавидить. Якось, коли всі ми троє сиділи в учительській, я зробила щось, що, схоже, порушило неписані правила Саммерсайду, а Кетрін відрізала: ‘‘Ви, мабуть, думаєте, що правила вас не стосуються, панно Ширлі’’. Іншого разу, коли я пропонувала зробити певні зміни, що, як на мене, принесуть користь школі, вона глузливо осміхнулася: ‘‘Мені не цікаві ваші казки’’. А ще якось, коли я якось похвалила її роботу й вчительські методи, вона відповіла: ‘‘А де ж ложка дьогтю у всій вашій бочці меду?’’
Та найбільше мене обурило й засмутило ось що… одного дня я випадково розкрила якусь її книжку, глянула на форзац і сказала:
– Мені подобається, що ви пишете своє ім’я ‘‘Кетрін’’, а не ‘‘Катаріна’’, воно звучить набагато жвавіше, аніж оте прилизане ‘‘Катаріна’’.
Вона не відповіла, але наступну записку, яку я одержала від неї, було підписано ‘‘Катаріна Брук’’.
Я пирхала всю дорогу додому.
Я дійсно облишила б усі спроби потоваришувати з нею, якби не химерне непоясненне відчуття, що, незважаючи на всю свою їжакуватість і відлюдькуватість, вона насправді тільки й шукає товариства.
Загалом, просто не знаю, що б я робила з ворожістю Кетрін і ставленням Принглів, якби не Ребекка Дью й твої листи… і Крихітка Елізабет.
Адже я познайомилася з Крихіткою Елізабет. А вона просто сонечко.
Три дні тому я принесла ввечері склянку молока до хвіртки, а Крихітка Елізабет, замість ‘‘Прислуги’’, забрала її власноруч, просунувши голову в отвір над дверима так, що її личко облямував плющ. Вона – мала, бліда, золотоволоса й задумлива. Її оченята, що дивилися на мене у вечірніх сутінках, – великі й світло-карі. Її сріблясто-золоте волосся з проділом посередині, просто пригладжене на голові гребінцем, хвилями спадає на плечі. Вона мала блідо-блакитну картату сукенку й вираз обличчя як у королеви фей. Ребекка Дью сказала б, що вона створює ‘‘ніжне враження’’, а мені вона видалася дитиною, якій так чи інак бракує поживи… не для тіла, а для душі. Вона швидше місячний промінчик, не сонячний.
– Ти Елізабет? – спитала я.
– Не сьогодні, – серйозно відповіла вона. – Сьогодні вечір, щоб бути Бетті, бо сьогодні мені подобається усе на світі. Минулого вечора я була Елізабет, а завтра я, мабуть, стану Бет. Усе залежить від настрою.
Ось тобі й дотик спорідненої душі. Я вмить відгукнулася на нього.
– Ой, як же приємно мати ім’я, яке можна так легко міняти, й відчувати, що хай там як, а воно твоє власне.