Справді, що?
Мені б хотілося з нею познайомитися. Вона видається мені трохи нещасною. За словами тітки Кейт, вона добре доглянута фізично…хоча насправді тітка Кейт мала на увазі, що її добре годують і одягають… але дитина не може жити хлібом єдиним. Я ні на мить не забуваю власне життя до того, як я опинилася в Зелених Дахах.
Наступної п’ятниці увечері я їду додому, щоб провести два чудові дні в Ейвонлі. Єдина біда, що всі, з ким я побачуся, спитають, чи мені подобається викладати в Саммерсайді.
Тільки уяви собі зараз Зелені Дахи, Гілберте… Озеро Блискучих Вод у блакитній димці… клени за потічком, що вкриваються багрянцем… золото-коричневі смереки в Лісі Привидів… і призахідні тіні на чудовій Стежці Закоханих. У душі я шкодую, що зараз там не стою із… із… угадаєш, із ким?
Знаєш, Гілберте, я, буває, часом несхитно вірю, що сильно тебе люблю!»
Лопотливі Тополі,
провулок Примар,
Саммерсайд
10 жовтня
«Вельмишановний сер, —
Саме так розпочинала свій лист закохана бабуся тітки Чатті. Правда, миле звертання? У якому захваті мав би бути дідусь, відчуваючи свою вищість! Тобі б не хотілося читати таке, замість, ‘‘Найдорожчий мій Гілберте’’? Проте загалом я тішуся, що ти – не дідусь тітки Чатті… що ти взагалі не дідусь. Прекрасно думати, що ми молоді й перед нами – ціле життя… спільне життя.
(Кілька сторінок пропущено. Вочевидь, Енн таки знайшла підходяще перо.)
Зараз я сиджу на підвіконні й дивлюся, як дерева колишуть гіллям на небі кольору бурштину, і на гавань удалині. Учора ввечері я так гарно прогулялася на самоті. Мені дійсно треба було кудись пройтися – Лопотливі Тополі охопило маленьке сум’яття. У вітальні ридала тітка Чатті, бо її образили, у спальні ридала тітка Кейт, бо в той день була річниця смерті капітана Амаси, а в кухні ридала Ребекка Дью, з причин, які мені так і не вдалося з’ясувати. Я вперше побачила, як ридає Ребекка Дью. Та коли я постаралася делікатно вивідати в неї, що сталося, вона з роздратуванням поцікавилася, чому б не віддаватися плачу, коли їй того хочеться. Тож я відступила й зникла, залишивши її насолоджуватися плачем.
Я вийшла з маєтку й спустилася дорогою до гавані. У повітрі стояв приємний морозний запах жовтня, змішаний із чудовим ароматом свіжозораної землі. Я все йшла і йшла, поки вечірні сутінки не переросли в залиту місячним світлом осінню ніч. Я була одна, проте не самотня. Я вела уявні розмови з уявними товаришами й напридумувала стільки дотепних відповідей, що аж сама приємно здивувалася. Не могла відмовити собі в цій насолоді попри прикрощі через Принглів.
Я в такому настрої, що мушу вилити кілька скарг на їхню адресу. Змушена визнати, що справи в Саммерсайдській школі доволі кепські. Без сумніву, проти мене затіяно таємну інтригу.
По-перше, ніхто з Принглів чи напів Принглів не виконує домашнє завдання. А батькам скаржитися марно. Вони улесливі, ввічливі, ухильні. Я знаю, що подобаюся всім учням, не пов’язаним з кланом Принглів, однак непослух заразив цілий клас і зараз підриває дисципліну. Одного разу я застала свій стіл догори дриґом. Звісно, ніхто нічого не бачив. І ніхто не зізнався чи не хотів зізнатися, хто з учнів на наступний день підклав коробку, звідки вистрибнув павук, коли я її відкрила. Проте всі Прингли школи заходилися з реготу, побачивши мій вираз обличчя. Думаю, я дійсно виглядала дико перестрашеною.
Джен Прингл щоразу спізнюється на пів уроку, завжди з якоюсь бездоганною відмовкою, яку вона ввічливо промовляє нахабно скривленими вустами. На уроці вона передає записки просто в мене під носом. Сьогодні в кишені свого пальта я знайшла почищену цибулину. Я б мала зачинити те дівчисько в комірчині й тримати на хлібі й воді доти, доки воно не навчиться поводитися.
Найновіша халепа – власна карикатура, яку я одного ранку застала на дошці… виконана білою крейдою, із багряним волоссям. Кожен включно з Джен заперечував свою причетність, та я знаю: Джен – єдина в класі, хто вміє малювати. Художниця постаралася. Ніс… а ти ж знаєш, він завжди був моєю найбільшою окрасою й гордістю… вийшов згорбленим, а рот – як у в’їдливої старої дівки, що тридцять років провчила цілу школу Принглів. І все ж то була я. Тієї ночі я прокинулася о третій, мордуючись згадкою про нього. Правда, дивно, що думка, що гризе людину вночі, зрідка виявляється чимось поганим? Всього-на-всього образливим.
Про мене всяке кажуть. Звинувачують у тому, що я занизила оцінку Гетті Прингл лише тому, що вона з Принглів. Що я ‘‘сміюся з дітей, коли вони помиляються’’. (Я дійсно реготала, коли Фред Прингл сказав, що центуріони так називалися через те, що жили сто років. Ну не могла я стриматися.)
За словами Джеймса Прингла ‘‘у школі відсутня дисципліна… навіть натяк на неї’’. А ще зараз гуляє чутка, начебто я – знайда.
Ворожість клану починає виходити за межі шкільного життя. В освітньому й соціальному плані Саммерсайд, схоже, перебуває під п’ятою Принглів. Недарма їх звуть ‘‘Королівською родиною’’. Минулої п’ятниці мене не запросили на прогулянку в компанії Еліс Прингл. А коли дружина Френка Прингла влаштувала благодійне чаювання на потреби церкви (за словами Ребекка Дью, ці леді без сумніву ‘‘збудують’’ новий шпиль), я виявилася єдиною прихожанкою пресвітеріанської церкви, яку туди не запросили. До мене дійшли чутки, що дружина священника (сама нетутешня) запропонувала взяти мене співати в церкві, проте їй дали зрозуміти, що в такому випадку всі як один Прингли кинуть хор. А така мізерна кількість співаків, що залишилася б, просто б не справилася.
Звісно, проблеми з учнями виникають і в решти вчителів. Коли інші відсилають до мене ‘‘дисциплінувати’’ своїх учнів (як я ненавиджу це слово!), то половина з них – Прингли. Проте на них ніхто ніколи не скаржиться.
Два дні тому я затримала Джен після уроків увечері, щоб вона виконала домашнє завдання, яке зумисно не зробила раніше. За десять хвилин перед шкільною брамою спинився екіпаж, і на порозі стала панна Еллен… ошатна стара леді зі солодкою посмішкою на вустах, в елегантних мереживних рукавичках і тонким орлиним носом, вбрана як з голки. Їй страшенно незручно, та вона б хотіла забрати Джен. Вона збирається погостювати в друзів у Лоувейлі й пообіцяла, що візьме Джен зі собою. Джен тріумфально вирушила зі школи, а я заново уявила ті сили, вишикувані проти мене.
У хвилини нудьги мені видається, що Прингли – помісь Слоанів і Паїв. Проте я знаю, що то не так. У мене виникає враження, що якби ми не ворогували, я б їх полюбила. Вони, переважно, чесний життєрадісний вірний народ. Мені б навіть сподобалася панна Еллен. Я ніколи не зустрічала панни Сари. Панна Сара років десять не покидала Кленовий Пагорб.
– Уважає себе занадто тендітною… чи вбила собі це до голови, – пирхає Ребекка Дью. Та їй нічого не бракує, крім скромності. Усі Прингли деруть носа, але й близько не так, як ті дві старі панни. Вам би варто послухати, як вони розводяться про своє походження. Їхній батько капітан Абрагам Прингл був чудовим старим. Його брат Майром і близько до нього не рівнявся, проте його Прингли неохоче згадують. Але я страшно переживаю, що всі вони з’їдять вам нерви. Ще ніхто не чув, щоб вони змінили свою думку про когось чи про щось, коли вже так собі вирішили. Але – вище носа, панно Ширлі… вище носа!
– Шкода, що я не можу дістати рецепт фунтового кекса[3] панни Еллен, – зітхнула тітка Чатті. Вона вже не раз мені його обіцяла, але я його ніяк не дочекаюся. Це – старовинний родинний англійський рецепт. Вони так пишаються своїми рецептами.
У найсміливіших снах я бачу, як змушую панну Еллен на колінах вручити тітці Чатті той рецепт, а Джен – прикусити язика. Думка про те, що мені запросто вдалося б справитися з Джен самотужки, якби цілісінький клан не потурав їй у витівках, чи не найбільше доводить мене до сказу.