Всего за 149 руб. Купить полную версию
Пані Прингл… удова Стівена Прингла… У Саммерсайді вдів хоч відбавляй… учора одержала від неї листа… гарненького, люб’язного, злісного листа. Міллі задають забагато домашнього… Міллі – хворобливе дитя, яке я не повинна перевтомлювати. Пан Белл ніколи не задавав їй домашнього. Вона – вразливе дитя, до якого я повинна знайти ключик. Як уміло пан Белл знаходив до неї ключик! Пані Стівен певна, що і я знайду, якщо спробую!
Без сумніву, пані Стівен вважає, що це через мене в Адама Прингла сьогодні на уроці юшила кров з носа, і тому довелося його відправити додому. А я прокинулася посеред ночі й не могла заснути знову, бо згадала, що не поставила крапку над ‘‘і’’ в питанні, записаному на дошці. Джен Прингл, без сумніву, не пропустила б цей недогляд, й уся родина Принглів буде перешіптуватися.
Ребекка Дью каже, що кожен член їхнього клану, окрім старих леді з Кленового Пагорба, запросить мене в гості, а опісля – завжди вдаватиме, наче мене не існує. Вони – тутешня ‘‘и-літа’’, тому це, можливо, значить, що в Самерсайді я перетворилася б на ізгоя. Ну, це ми ще побачимо. Битва триває, але поразка, чи перемога – усе попереду. Однак вся та історія досить мене засмучує. Здоровий глузд безсилий перед упередженістю. Я все ще така, як колись у дитинстві… Терпіти не можу бути серед тих, кому я не подобаюся. Прикро думати, що родичі половини учнів мене ненавидять. І без жоднісінької на те причини. Саме оця несправедливість найбільше мене й терзає. Іще сюди чорнила! Та скільки б чорнила я не лила, підкреслюючи ці рядки, полегшення з того мізерне.
Окрім Принглів, я дуже люблю своїх учнів. Серед них є кілька розумних, наполегливих і старанних дітей, які дійсно зацікавлені здобути знання. Льюїс Аллен порається по господарству у своїх господарів й анітрохи цього не соромиться. А Софі Синклер щодня долає на старій батьковій кобилі без сідла 10 кілометрів до школи й 10 – додому. Ось звідки тобі черпати натхнення! Якщо я можу допомогти такій дитині, як ця, то що мені якісь Прингли? Проблема в тому, що коли я зазнаю від Принглів поразки, навряд чи мені вдасться будь-кому допомогти.
Та мені подобаються Лопотливі Тополі. Я не просто винаймаю тут кімнату – вони стали моїм домом. А я їм подобаюся… подобаюся навіть Порошинці, хоч часом і дратую його, а він це демонструє, зумисне повертаючись до мене спиною й інколи косячи золотим оком, щоб пересвідчитися, як я до цього поставлюся. Я не часто його пещу, коли поблизу Ребекка Дью, бо їй це явно не до вподоби. Удень він спокійна, лагідна, замислена тварина… проте уночі він – таємниче створіння, можеш не сумніватися. За словами Ребекки, усе через те, що він мусить бути вдома з настанням сутінок. Вона ненавидить стояти на задньому дворі й кликати його. За словами Ребекки Дью, всі сусіди братимуть її на глузи. Вона енергійно гукає таким громовим голосом, що тихого вечора по всьому містечку чути, як розлягається: ‘‘Киць… киць…. КИЦЬ!’’ Удови впали б в шал, якби Порошинка не з’явився до того, як вони вкладуться в ліжко.
– Одному Богові відомо, що я пережила через Того Котиська… тільки Йому, – запевняє мене Ребекка.
Удови, без сумніву, гарно збережуться. Що не день, то більше вони мені подобаються. Тітка Кейт скептично налаштована до читання романів, проте сповіщає, що не має наміру ревізувати мої книги. Тітка Чатті любить романи. Вона має сховок, де заникує книжки… крадькома бере їх у міській бібліотеці… разом із пасьянсом і рештою всього, чого вона не хоче, щоб потрапляло на очі тітці Кейт. Її заначка – під сидінням крісла, на перший погляд, звичайного – тільки не для тітки Чатті. Вона відкрила мені свій секрет, бо, підозрюю, хоче, щоб я стала її спільницею в тому ділі. Насправді в Лопотливих Тополях немає ніякої потреби робити заначки, бо ніде немає стільки таємничих шафок, як тут. Хоч Ребекка Дью для певності не дозволить їм зберігати свої таємниці. Вічно вона злісно вимітає все з потаємних закапелків.
– Будинок не може сам себе прибирати, – смутно відповідає вона, коли котрась з удів протестує.
Я впевнена: вона б не панькалася з книжкою чи колодою карт, якби вони їй попали до рук. Вони наганяють жах на її праведну душу. За словами Ребекка Дью, карти – вигадка диявола, а романи – ще страшніше. Єдине, що Ребекка взагалі читає, окрім своєї Біблії, – світську хроніку з ‘‘Монреаль Ґардіан’’. Зазвичай вона зосереджено вивчає будинки, умеблювання й заняття багатіїв.
– Тільки уявіть собі, панно Ширлі, як ви мокнете в золотій ванні, – замріяно сказала вона.
Проте Ребекка Дью – справді сонечко. Вона десь роздобула зручне старе м’яке крісло з підголівником із бляклої парчі, куди якраз вміщається моя кучерява кучма. І сказала, що воно буде для мене. І вона не дасть Порошинці спати на ньому, а то ще чого доброго його шерсть потрапить мені на одяг, який я вбираю до школи, і Прингли матимуть ще одну причину для балачок.
Усю трійцю неабияк цікавить моя каблучка з перлинами… і що вона означає. Тітка Кейт показала мені свій заручальний перстень з бірюзою (вона не її вдягає, бо та стала затісна). Але бідолашна тітка Чатті зі сльозами на очах призналася мені, що так і не дістала на заручини перстеня… її чоловік уважав, що то – «викидати гроші на вітер». Вона тоді саме була в моїй кімнаті, де вмивалася маслянкою. Вона щовечора проводить цю процедуру, щоб колір обличчя залишався свіжим. І вона змусила мене поклястися, що я не проговорюся, бо не хоче, аби про це почула тітка Кейт.
– Їй би здалося, що займатися таким у моєму віці – безглузде марнославство. І я впевнена: Ребекка Дью думає: жодній порядній християнці не слід намагатися виглядати гарно. Колись, як Кейт уже спала, я нишком вислизала на кухню, проте я завжди боялася, що туди спуститься Ребекка Дью. Вона нашорошує вуха, наче кіт, навіть уві сні. Якби мені можна було щовечора нищечком заглядати сюди… ой, дякую вам, сонечко.
Я дещо дізналася про наших сусідів із Хвойного Маєтку. Пані Кемпбелл (а вона з Принглів!) – вісімдесят. Я з нею не зустрічалася, проте з того, що про неї довідалася, можна зробити висновок, що вона – сильно похмура стара леді. Вона тримає покоївку, Марту Монкмен, майже таку ж древню й сердиту, як вона сама, про яку всі кажуть ‘‘Прислуга пані Кемпбелл’’. А ще вона має правнучку, крихітку Елізабет Ґрейсон, що зараз живе з нею. Елізабет, яку я за два тижні свого перебування ще жодного разу навіть не бачила, – вісім, і вона зрізає дорогу до школи дворами… тож я ніколи її не зустрічаю, звідки б вона не йшла. Її покійна мати доводиться онучкою пані Кемпбел, яка її теж виховувала… бо й вона залишилася сиротою. Вона вийшла за якогось Пірса Ґрейсона, ‘‘янкі’’, як його назвала б пані Рейчел Лінд. Вона померла під час пологів, а оскільки Пірсові Ґрейсону тут-таки довелося вирушити до Європи, щоб очолити відділення своєї фірми в Парижі, немовля відправили до старої пані Кемпбелл. Подейкували, що батько не зміг дивитися на доньку, бо вона коштувала його дружині життя, і він тою дитиною ніколи не цікавився. Це, мабуть, звичайнісінькі чутки, бо ані пані Кемпбел, ані її ‘‘Прислуга’’ й словом не прохопилися про батька Елізабет.
За словами Ребекки Дью, вони надто вже суворі до Крихітки Елізабет, а вона рідко проводить з ними час.
– Вона й близько не схожа на інших дітей… надто тямуща, як на свої вісім. Що вона часом видає! – ‘‘Ребекко, – якось питає вона мене, – що, якби ви вже йшли спати й відчули, що щось вас укусило за щиколотку?’’ Недарма вона боїться засинати в темряві. А вони її змушують. За словами пані Кемпбелл, боягузам зась до її дому. Вони пантрують дівчинку, як два коти мишу, і до дрібниць керують її життям. Коли вона видає найменший звук, вони ледь не втрачають тяму. На неї весь час цитькають. Повірте мені, ту дитину зацитькають до смерті. І що тут поробиш?