– Будете жити у вежі, сонце. Вона не така простора, як гостьова кімната, проте там є отвір для димаря, щоб узимку палити грубку, і звідти відкривається набагато гарніший краєвид. Вона виходить на старе кладовище.
Я відчула, що кімната мені сподобається… чого тільки вартувала одна назва. Я почувалася так, начебто була героїнею тої старої балади про діву, що ‘‘мешкає у високій вежі над синім морем’’, яку ми колись співали в школі в Ейвонлі. Кімната виявилася просто чудовою. Ми піднялися до неї невеличким маршем кутових сходів, що вели вгору від сходового майданчика. Вона була доволі крихітною… проте не настільки, як та жахлива спальня, що виходила прямо на коридор, у якій мені довелося провести перший рік у Редмонді. У ній було два слухові вікна, одне виходило на захід, друге – на схід, а на куті було підйомне вікно зі стулкою, що відчинялася назовні, під ним розташувалися книжкові полиці. Підлогу вкривали плетені кіскою килимки, а поверхня великого ліжка з балдахіном і візерунчастою ковдрою була такою гладенькою, що, здавалося, гріх на ній спати. Гілберте, ліжко настільки високе, що мені доводиться користуватися своєрідними пересувними східцями, що вдень сховані під ліжком. Схоже, капітан Мак-Комер придбав цю хитромудру споруду в якихось ‘‘заморських краях’’ і привіз її додому.
А ще в кімнаті стояла симпатична кутова шафка, з поличками, оздобленими білим фестончастим папером і букетом квітів на дверцях. На підвіконні лежала кругла блакитна подушка… подушка з ґудзиком, глибоко всадженим посередині, що робило її схожою на тлустий блакитний пампух[1].
До того ж тут був прегарний умивальничок з двома поличками… верхня якраз могла вмістити мидницю й кухоль блідо-блакитної барви, а нижня була для мильнички й глека на гарячу воду. Був тут і крихітний комод з латунними ручками, повний рушників, а зверху на полиці сиділа біла порцелянова леді, у рожевих черевичках з позолоченою стрічечкою й червоною порцеляновою рожею в золотистому порцеляновому волоссі.
Уся кімната купалася в золотому світлі, що лилося з-за штор кольору збіжжя, а на побілених стінах, куди гілля тополь кидало знадвору тінисті візерунки, був розвішаний гобелен, який нечасто побачиш… живий гобелен, що постійно мінився й тремтів. На свій лад кімнатка видавалася неймовірно радісною. Я почувалася найбагатшою дівчиною на світі.
– Що б там не було, тут ти будеш у безпеці, – зауважила пані Лінд, коли ми оглянули ‘‘вежу’’.
– Як на мене, після привілля, яке було в Петті, певні правила тут здаватимуться мені авторитарними, – відповіла я, щоб трохи піддражнити пані Лінд.
– Авторитарними! – пирхнула та. – Авторитарні порядки! Ти говориш, як янкі, Енн.
Сьогодні я приїхала в Лопотливі Тополі з усім своїм добром. Звичайно, я нізащо не хотіла покидати Зелені Дахи. Байдуже, як часто і як довго мене там не було, щойно приходять канікули, я знову стаю частиною Зелених Дахів, так наче я їх ніколи й не покидала, і мені не краялося серце. Але я знаю, що в Лопотливих Тополях мені сподобається. І я їм теж подобаюся. Завжди відчуваю, подобаюся я місцині чи ні.
Краєвиди з моїх вікон просто чудові… навіть старий цвинтар, оточений рядом темних смерек, куди веде звивиста алея з насипом уздовж. Із західного вікна відкривається вид на всю гавань, аж до далеких берегів у тумані, з рибальськими суденцями, які мені так подобаються, і шхунами за її межами, що прямують до ‘‘незвіданих земель’’, – як захопливо звучить цей вираз. Скільки в ньому ‘‘простору для уяви’’!
З північного вікна мені видно кленовий і березовий гай через дорогу. Ти знаєш, я завжди обожнювала дерева. Коли ми в Редмонді вивчали Теннісона, я завжди була заодно з бідолашною Еноною, що оплакувала свої викрадені сосни.
За гаєм і кладовищем простягається зваблива долина з блискучою червоною стрічкою дороги, що в’ється внизу, поцяткована білими будинками обабіч. Буває, що деякі долини зваблюють… це складно пояснити. Одержуєш задоволення від того, що просто глянеш на них. А за долиною – знову видно мій блакитний пагорб. Я вже нарікаю його Володарем Штормів… королівською пристрастю і т. д.
Тут, у кімнаті нагорі, я можу бути сама-одна, коли мені заманеться. Знаєш, інколи приємно залишатися наодинці зі собою. Вітри стануть моїми приятелями. Вони витимуть, зітхатимуть і стогнатимуть навколо моєї вежі… білі зимові вітри… зелені весняні вітри… блакитні вітри літа… багряні вітри осені… і буйні вітри усіх пір року… ‘‘вітер бурхливий виконує Його слово’’. Той псалом завжди мене так хвилював… наче кожен вітер ніс мені якусь звістку. Я завжди заздрила хлопчику, що полинув з північним вітром, з тієї милої казочки Джорджа Мак-Дональда. Гілберте, якось уночі я розчиню у вежі віконниці й ступлю просто в обійми вітру… а Ребекка Дью ніколи й дізнається, чому ніхто не розстеляв ліжко.
Коханий, я надіюся, коли ми знайдемо дім своїх мрій, навколо нього гулятимуть вітри. Цікаво, де він… той незнаний дім. Коли він має подобатися мені дужче – при світлі місяця чи на світанні? Той дім майбутнього, де пануватимуть любов, дружба й праця… й кілька веселих пригод, щоб окрасити сміхом нашу старість. Старість! Гілберте, невже ми взагалі можемо постаріти? Це видається неможливим.
З вікна ліворуч мені видно міські дахи… місто, де я маю провести щонайменше рік. У тих будинках зараз мешкають мої майбутні друзі, хоч нам ще треба познайомитися. І, можливо, мої вороги. Бо людці на кшталт Паїв трапляються всюди, яких би прізвищ вони не носили, і я усвідомлюю, що з родиною Принглів доведеться рахуватися. Завтра розпочинаються заняття в школі. А я змушена навчати дітей геометрії! Звісно, куди гірше вчити геометрію самій. Я молюся, що хоч би тільки серед Принглів не знайшлося світила математики.
Минуло якихось пів дня, відколи я тут, а в мене таке відчуття, начебто все своє життя знаю вдів і Ребекку Дью. Вони вже попросили, щоб я називала їх ‘‘тіткою Кейт і тіткою Чатті’’, а мене вони кликатимуть ‘‘Енн’’. До Ребекки Дью я звернулася ‘‘панна Дью’’… разочок.
– Панна Як? – прорекла вона.
– Дью, – сумирно повторила я. – Хіба вас не так звати?
– Ні, чому ж, просто на мене ніхто не казав ‘‘панна Дью’’ так давно, що мені аж мурашки по шкірі забігали. Ліпше так не робіть, панно Ширлі, я до цього не призвичаєна.
– Не забуду, Ребекко… Дью, – пообіцяла я, щосили намагаючись спинитися на ‘‘Ребекка’’, проте без успіху.
Пані Бреддок таки мала рацію, коли казала про вразливість тітки Чатті. Я переконалася в цьому за вечерею. Тітка Кейт прохопилася щось про ‘‘шістдесятип’ятилітні уродини Чатті’’.
Мигцем зиркнувши на тітку Чатті, я побачила, як та, було, ні, не розплакалася. ‘‘Розплакатися’’ – надто вже оглушливе означення її поведінки. Вона просто розлилася сльозами. Сльози навернулися їй на великі карі очі й полилися за край, тихо й легко.
– Що сталося, Чатті? – доволі похмуро й серйозно спитала тітка Кейт.
– Нічого, всього-на-всього… всього мій шістдесят п’ятий день народження, – прохлипала тітка Чатті.
– Вибач мені, Шарлотто, – сказала тітка Кейт… і все вляглося.
Їхній кіт – прегарний велетень із золотистими очима, елегантною сіруватою шубкою мальтійської породи й бездоганним білим фартушком. Тітка Кейт і тітка Чатті кличуть його Порошинкою, а Ребекка Дью каже на нього ‘‘Той Котисько’’, бо вона не терпить ні його, ні те, що їй доводиться щоранку й щовечора віддавати йому майже сім сантиметрів квадратних ліверу, вичищати старою зубною щіткою залишки шерсті з м’яких крісел у вітальні, щоразу, як йому вдається туди проникнути, і виловлювати його, як тільки він загуляє допізна.
– Ребекка Дью ніколи не терпіла котів, – розказує мені тітка Чатті, – а Порошинку й поготів. Старий пес пані Кемпбелл… вона тоді тримала пса… приніс його в пащі два роки тому. Думаю, йому здалося, що марна справа – тягнути кошеня до пані Кемпбелл. Воно, мале бідняточко, було все мокре й замерзле, а кістки так випирали зі шкурки. Навіть найчерствіше серце б не виставило бідолаху геть. Тож ми з Кейт його залишили, але Ребекка Дью через те й досі косо на нас дивиться. Тоді ми були менш дипломатичні. Нам вартувало прикинутися, що ми його не візьмемо. Не знаю, чи ви зауважили… – Тітка Чатті розважливо озирнулася на двері, що вели з їдальні до кухні… – як ми справляємося з Ребеккою Дью.