Я запевнила пані Бреддок, що шануватиму почуття тітоньки Чатті, як святиню, але вона не відступалася від нас і надворі.
– Кейт і Чатті не ритимуться тихцем у ваших речах. Вони дуже чесні. Ребекка Дью може, проте на вас вона не капатиме. І на вашому місці я б не користувалася парадним входом. Він у них для особливої нагоди. Як на мене, парадних дверей не відчиняли, відколи помер Амаса. Краще чорний вхід. Вони тримають ключ під вазоном на підвіконні, тому якщо вам ніхто не відповість, просто відчиніть двері, зайдіть і зачекайте. І боронь Боже похвалити кота – Ребекка Дью його не терпить.
Я пообіцяла, що не хвалитиму кота, і ми нарешті збулися пані Бреддок. Незабаром ми вийшли в провулок Примар. Провулок – коротенька бічна вуличка, що виводить на відкриту місцину, на прекрасному тлі блакитного пагорба в далині. На її одній стороні немає будинків, і вона збігає до гавані. На другій стороні їх лише три. Перший – звичайний будинок… нічого особливого. Далі – масивний понурий імпозантний особняк, облицьований червоною цеглою, з мансардою, із дахом, оброслим слуховими вікнами, наче бородавками, із залізними поручнями навколо плоского верху, з ялинами й смереками, які обступили його настільки тісно, що сам будинок за ними годі й побачити. Усередині має панувати страшна темрява. А третій і останній – Лопотливі Тополі, прямо на розі провулка, з порослою травою галявиною перед вікнами та справжньою сільською дорогою, прикрашеною тінистими деревами з другої сторони.
Я одразу ж закохалася в цю місцину. Знаєш, деякі будинки справляють враження, не встигне людина на них і глянути, з причин, які ледве чи можна означити. Лопотливі Тополі належать до таких будинків. Я могла б тобі описати його як білу споруду… білу-пребілу… зі зеленими віконницями… зеленими-презеленими… з вежею на розі та слуховими вікнами обабіч, з низьким муром, що відділяє його від вулиці, з тополями, що ростуть рядком, і великим городом за будинком, де квіти й овочі сплелися в розкішному безладі… та все це не зможе донести його шарм. Якщо коротко, то цей будинок має чарівну особистість, і в ньому є щось від Зелених Дахів.
– Це місце створено для мене… мені його призначено, – у захваті сказала я.
Пані Лінд мала такий вигляд, начебто не сильно довіряла призначеності.
– Звідси далеко до школи, – мовила вона з сумнівом.
– Мене влаштовує. Робитиму гарну прогулянку. Ви тільки гляньте на он той гайок через дорогу, з березами й кленами.
Пані Лінд глянула, але тільки й спромоглася сказати:
– Надіюся, комарі тобі не дошкулятимуть.
Я теж на це сподівалася. Ненавиджу комарів. Один комар може терзати більше, аніж нечисте сумління вночі.
Добре, що нам не довелося користуватися парадними дверима. Вони були такими непривітними… масивні двійчаті двері з грубої деревини, облямовані панелями з квітчастими червоними вітражами Вони, схоже, геть не пасували до будинку. Невеличкі зелені двері чорного входу, до яких нас привела гарненька доріжка, викладена через проміжки в траві рівними тонкими плитами пісковику, були набагато привітнішими й гостиннішими. Стежину облямовували охайні й упорядковані клумби з очеретянкою, діцентрою й тигровими ліліями, турецькою гвоздикою й лікарським полином, плюмерією й червоними та білими маргаритками, і тим, що пані Лінд зве пініями. Звісно, не увесь сад квітував у цю пору, проте було видно, що квіти розцвіли вчасно й рясно. У дальньому кутку саду, межуючи з Лопотливими Тополями й похмурим особняком, розкинувася розарій, поруч із цегляною стіною, обвитою диким виноградом і збляклими зеленими дверима посередині, над якими нависли ґратки для винограду. По дверях в’юнилася лоза, тож було зрозуміло, що вони вже багато часу простояли зачинені. Насправді то були тільки напівдвері, бо вони увінчувалися простим прямокутним отвором, через який ми з другого боку мигцем розгледіли зарослий город.
Щойно ми ступили за городню хвіртку Лопотливих Тополь, прямо на стежці я помітила кущик конюшини. Піддавшись якомусь поривові, я схилилася й придивилася до нього. Ти б не повірив мені, Гілберте! На кущику, прямісінько під носом, росли три чотирилисники! От і не вір тепер прикметам! Навіть Прингли тут безсилі! І я відчула певність, що банкір не має ані найменшого шансу.
Бокові стояли відчинені, тож у домі хтось був, і нам не довелося шукати ключ у горщику. Ми постукали, і нам відчинила Ребекка Дью. Ми зрозуміли, що це – Ребекка Дью, бо ніхто інший на цілому світі не міг стояти перед нами. І тільки вона могла зватися Ребеккою Дью.
Вона – ‘‘жінка близько сорока’’, і помідор, з вороновими пасмами обабіч чола, сяючими чорними очицями, крихітним кирпатим носиком і щілиною рота, був би її точною копією. Усе в неї трохи закоротке… руки й ноги, ніс і шия… усе, крім усмішки. Усмішка достатньо широка, щоб розтягтися від вуха до вуха.
Але саме тоді ми не бачили, як вона всміхається. Вона виглядала дуже суворою, коли я цікавилася, чи можна зустрітися з пані Мак-Комер.
– Ви маєте на увазі пані Мак-Комер, удову капітана? – докірливо перепитала вона, так наче в тому домі мешкало щонайменше з десяток пані Мак-Комерів.
– Так, – сумирно ствердила я.
І нас негайно провели до вітальні й залишили там чекати. То була доволі симпатична кімнатка, трохи забита мереживом, що, однак, створювало спокійну й привітну атмосферу, яка мені сподобалася. Кожен предмет інтер’єру мав визначене місце, яке займав роками. А як ті меблі сяяли! Жоден лак із крамниці не надав би такого дзеркального блиску. Я зрозуміла, що це завдяки старанням Ребекки Дью. На камінній полиці стояла пляшка з повністю оснащеною мініатюрною шхуною, що неабияк зацікавила пані Лінд. Вона не уявляла, як корабель узагалі там опинився… проте, як на неї, це створювало ‘‘морську атмосферу’’ в кімнаті. Увійшли ‘‘вдови’’. Я одразу ж їх вподобала. Тітка Кейт була високою, худою жінкою, сивою і трохи суворою… схожа на Маріллу, а тітка Чатті – низенька, худенька сивоголова й дещо задумана. Вона, можливо, колись і була кралею, та зараз ніщо не нагадувало про її красу, хіба що очі. Вони прегарні… великі ніжні карі очі.
Я пояснила мету свого візиту, і вдови перезирнулися.
– Ми маємо порадитися з Ребеккою Дью, – відказала тітка Чатті.
– Безперечно, – підтакнула тітка Кейт.
Тож до вітальні закликали Ребекку Дью. За нею увійшов кіт… великий, пухнастий, мальтійської породи, з білим ‘‘фартушком’’ на грудях і білим ‘‘комірцем’’ на шиї. Мені неодмінно мало закортіти погладити кота, та, тямлячи пересторогу пані Бреддок, я вдала, що не помічаю його.
Ребекка витріщалася на мене без тіні усмішки.
– Ребекко, – почала тітка Кейт, яка, як я зрозуміла, була небагатослівною, – панна Ширлі хоче в нас поселитися. Як на мене, ми не можемо її взяти.
– Чому ні? – спитала Ребекка Дью.
– Боюся, вам би додалося клопотів, – сказала тітка Чатті.
– Я давно звикла до турбот, – заперечила Ребекка Дью.
Гілберте, її можна звати тільки так – Ребекка Дью. По-іншому ніяк, хоча вдовам це вдається. Вони звертаються до неї просто ‘‘Ребекка’’. Не знаю, яким чином.
– Ми трохи застарі, щоб у нашому домі тинялася молодь, – наполягала тітка Чатті.
– Говоріть про себе, – парирувала Ребекка Дью. – Мені тільки сорок п’ять, а я й досі користуюся своїми талантами. І, як на мене, непогано, якщо в цьому домі ночуватиме молода особа. У будь-якому випадку, краще, щоб це була дівчина, ніж хлопець. Він би курив день і ніч… спалив би дім, у той час, як ми спали б. Якщо вже вам треба квартирант, я б радила брати її. Звичайно, це ваш дім, вам і вирішувати.
Сказала вона й щезла… як би залюбки прокоментував Гомер. Я зрозуміла, що справу залагоджено, проте тітонька Чатті сказала, що я маю піднятися й глянути, чи кімната мене влаштує.