Люсі Мод Монтгомері
Енн із Лопотливих Тополь
© А. Свередюк, переклад українською, 2020
© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
* * *
Друзям Енн, де б вони не перебували
Частина 1. Перший рік
I
Лист Енн Ширлі, директорки Саммерсайдської школи, Гілберту Блайту, студенту-медикові з Редмондського коледжа, Кінгспорт
Лопотливі Тополі,
провулок Примар,
Саммерсайд, Острів Принца Едварда
12 вересня, понеділок
«Любий Гілберте!
Тільки глянь на цю адресу! Ти колись чув приємнішу назву? Лопотливі Тополі – мій новий дім, і я його обожнюю. А ще мені подобається провулок Примар, якого офіційно немає на карті. Він би мав бути Трент-стріт, але його тут так ніхто не називає, хіба що в ті рідкісні випадки, коли про нього пишуть у ‘‘Віклі Кур’єр’’… а тоді мешканці перезираються й запитують одне одного: ‘‘Де ж узагалі ця Трент-стріт?’’. Провулок Примар – отака його назва, а звідки вона взялася – цього я не скажу. Я вже питалася в Ребекки Дью, проте все, що вона каже, – провулок так звався завжди, відколи вона себе пам’ятає, а сто років тому хтось розказував про привидів, які тут мешкали. Але вона ніколи не зустрічала там когось, з виду страшнішого за себе.
Однак я повинна розповідати все за порядком. Ти ще дізнаєшся, хто така Ребекка Дью. Але ти про неї точно почуєш, – оце я вже гарантую. Я вже бачу, що здебільшого Ребекка Дью буде героїнею моїх майбутніх листів.
Посутеніло, коханий. (До слова, як гарно звучить: ‘‘сутеніє’’! Набагато гарніше, ніж ‘‘смеркається’’.) Звучить так оксамитово й тінисто, і… і… сутінково. Удень я належу всьому світу, уночі – сну й вічності. Але в сутінках я сама собі господиня, я належу лише собі… і тобі. Тому цю годину я залишу на послання до тебе. Хоча цей не буде любовним посланням. Перо шкребе по папері, а я не можу писати любовні листи таким пером… ані гострим не можу… ані тупим. Тож ти одержиш мій любовний лист лише тоді, коли я матиму перо, саме таке, як потрібно. А тим часом я розповім тобі про своє нове помешкання та домочадців. Гілберте, вони такі хороші!
Учора я ходила підшукати собі мебльовану кімнату. Пані Рейчел Лінд напросилася зі мною, нібито, щоб дечого купити, але насправді, щоб вибрати мені помешкання. Попри те, що в мене є диплом гуманітарних наук, пані Лінд і досі вважає мене недосвідченим дівчам, яке слід провадити й за яким треба наглядати.
Ми прибули потягом. Гілберте, ти тільки уяви собі, яка сміховинна пригода сталася зі мною. Ти ж знаєш – пригоди завжди самі мене знаходять. Схоже, вони липнуть до мене, як до магніту.
Ця трапилася прямісінько тоді, як потяг підходив до станції. Я встала й схилилася, щоб дістати валізу пані Лінд (вона думала провести в Саммерсайді неділю з якоюсь подругою) і з усієї сили оперлася кісточками на те, що, здавалося, було блискучим бильцем. У ту ж мить хтось щосили ляснув по пальцях так, що я ледь стримала лемент. Те, що мені видалося бильцем, – виявилося чиєюсь лисиною. Він, вочевидь, щойно прокинувся, і тепер пропалював мене поглядом. Я неуважно вибачилася перед ним і хутенько покинула потяг. Останнє, що я бачила, – те, як він і далі витріщався. Пані Лінд перестрашилася, а в мене досі ниють пальці.
Я знала, що без проблем знайду помешкання, бо певна пані Прингл останні 15 років орендувала кімнати численним директорам школи. Проте, невідь-чого їй раптом обридло оте ‘‘вибачте, що турбую’’, і вона не захотіла мене взяти. У кількох інших бажаних пансіонах мені ввічливо відмовляли. Ще кілька інших бажаними не були. Ми протинялися містечком ціле пообіддя, встигли спітніти, стомитися, підупасти духом, ще й голова розболілася… принаймні я встигла. У відчаї я вже хотіла махнути рукою – аж тут нам перед нами раптом вигулькнув провулок Примар.
Тоді ми заглянули до пані Бреддок, старої-доброї товаришки пані Лінд. А пані Бреддок сказала, що, на її думку, в ‘‘тих удів’’ може мені знайтися житло.
Вона чула, що ‘‘вдови’’ хочуть здавати кімнату й таким чином мати платню для Ребекки Дью. Вони зможуть надалі тримати Ребекку, якщо надійде трохи зайвих грошей. А хто їм доїтиме стару руду корову, якщо Ребекка піде?
Пані Бреддок спинила на мені свій суворий погляд так, наче подумала собі, що ту руду корову повинна доїти я, але навіть якби я їй присягнулася, вона б мені однаково не повірила.
– Хто ті вдови? – наполягла пані Лінд.
– Тітка Кейт і тітка Чатті, – відповіла пані Бреддок так, наче всі, навіть таке нетямуще дівча, як я, мали це знати. – Тітка Кейт – пані Мак-Комер (удова капітана), а тітка Чатті – пані Мак-Лін, просто собі вдова. Та вони тут для всіх ‘‘тітки’’. Вони живуть у кінці провулка Примар.
Провулок Примар! Отак усе й владналося. Я знала, що просто мушу оселитися у вдів.
– Ходімо відразу з ними домовимося, – заблагала я в пані Лінд. Мені здавалося, якби ми хоч на хвилину загаялися, провулок Примар знову б зник у казковому краю.
– Можете з ними зустрітися, але саме Ребекка насправді вирішуватиме, візьмуть вони вас до себе чи ні. У Лопотливих Тополях верховодить Ребекка Дью, ви вже мені повірте.
Лопотливі Тополі! Це точно вигадка… таки вигадка. Я, напевне, бачу сон. А пані Лінд наяву зауважувала, що це, мовляв, чудернацька назва для будинку.
– Його так назвав капітан Мак-Комер. Господар Лопотливих Тополь. Він обсадив маєток тополями й цим неабияк гордився, хоч рідко навідувався додому й ніколи не затримувався надовго. Тітка Кейт знай повторювала, що це завдавало клопотів, але нам так не вдалося з’ясувати, що вона мала на увазі – чи те, що капітан проводив так мало часу вдома, чи що він узагалі туди вертався. Ну, панно Ширлі, надіюся, ви там залишитеся. З Ребекки Дью неабияка кухарка, а що вона готує з холодної картоплі! Якщо вона вас уподобає – розцвітете, як квіточка. Якщо не вподобає… що ж, значить, так сталося. І квит. Подейкують, у місто приїхав новий банкір і напитує собі кімнату, тож він їй може більше сподобатися. Дивно, що пані Прингл вам відмовила. У Саммерсайді одні Прингли й напів Прингли. Їх прозвали ‘‘Королівською родиною’’, і вам, панно Ширлі, доведеться завоювати їхню довіру, інакше прощавай Саммерсайдська школо. Вони завжди в нас заправляли.
Одну вулицю названо на честь старого капітана Абрагама Прингла. Їх там цілий клан, але всім порядкують ті дві старі леді з Кленового Пагорба. Мені відомо одне: вони тримають на вас зуб.
– Чого б це раптом? – вигукнула я. – Вони ж мене геть не знають.
– Один їхній троюрідний брат подавався на директора, і всі вони переконані, що саме йому мала дістатися посада. Коли взяли вас, їхня ватага як один задерла голови й завила. Така вже людська натура. Нам доводиться сприймати їх такими, як вони є. Вони маститимуть медом, але щоразу йтимуть проти вас. Не хочу зараз вас розхолоджувати, та попереджений – значить озброєний. Надіюся, вам усе вдасться, просто їм на зло. Якщо вдови візьмуть вас до себе, ви не будете заперечувати проти того, щоб столуватися зі Ребеккою Дью, еге ж? Вона не прислуга. Вона далека кузина капітана. Вона не сідає зі всіма за стіл, коли у вдів збирається товариство… знає своє місце… та якби ви там винаймали кімнату, звісно, вона б не мала вас за товариство.
Я запевнила схвильовану пані Бреддок, що буду залюбки вечеряти в товаристві Ребекки Дью, і потягнула пані Лінд геть. Я мала випередити банкіра.
Пані Бреддок провела нас до дверей.
– І зважайте на почуття тітки Чатті. Вона так легко ображається. Бідолашка така ранима. Розумієте, у неї й близько не так багато грошей, як у тітки Кейт… хоча й у тітки Кейт їх не густо. А ще тітка Кейт насправді кохала власного чоловіка, а тітка Чатті – ні. Тобто, свого не любила. Воно й не дивно! Лінкольн Мак-Лін був старим буркотуном… проте вона вважала, що люди ставили їй це на карб. Ваше щастя, що сьогодні субота. Прийшли б ви в п’ятницю, тітка Чатті й не глянула б у ваш бік. А ви б подумали, що з них двох забобонніша саме тітка Кейт. Моряки такі марновірні. Але насправді, забобонна тітка Чатті… хоч її чоловік працював столяром. Замолоду вона, бідолашка, була гарненькою.