З такого наївного прохання, сказаного абсолютно серйозним тоном, Прісцилла знову засміялася. Але Енн сказала, імпульсивно стиснувши руку Філіпи:
– Сьогодні зранку ми подумали, що ти найвродливіша дівчина в Редмонді.
Вигнутий рот Філіпи розтягнувся в усмішці поверх білосніжних зубків.
– Я й сама так подумала, – таким було її наступне вражаюче твердження, – але я хотіла почути ще чию думку, яка б підтримала мою. Щойно я вирішу, що я гарненька, то починаю мучитися відчуттям, що я негарна. Крім того, у мене є двоюрідна бабуся, яка завжди каже мені, сумно зітхнувши, «Ти була таким гарним немовлям. Дивом дивуюся, як діти міняються, коли виростають». Я люблю бабусь, але тільки не двоюрідних бабусь. Прошу, кажіть мені час від часу, що я гарненька, якщо вам неважко. Я почуваюся значно краще, коли можу думати, що я гарненька. Я й до вас буду така люб’язна, якщо хочете – я можу.
– Дякую, – засміялася Енн, – але ми з Прісциллою так глибоко переконані в нашій красі, що нам непотрібні нічиї запевнення, можеш не турбуватися.
– Ой, ви з мене смієтеся. Знаю, ви думаєте, що я жахливо марнославна, але це не так. У мені нема ні краплі марнославства. І мені зовсім неважко робити компліменти іншим дівчатам, коли вони цього заслуговують. Я така рада, що з вами познайомилася. Я приїхала в суботу й із того часу просто вмираю так сумую за домом. Жахливе відчуття, правда? У Болінґброку я важлива персона, а в Кінґспорті я ніхто! Від цього буває дуже сумно. Де ви живете?
– Тридцять восьмий номер, вулиця Сент-Джон.
– Все краще й краще. Я живу відразу за рогом, на Волас. Мені, однак, не подобається мій пансіон. Він холодний і самотній, а моя кімната виходить вікнами на такий огидний задній двір. Це найпотворніше місце на світі. А ще ж коти – ну, ВСІ коти Кінґспорту там просто не помістяться, але половина з них по ночах збирається точно. Я люблю котів, які згорнуться клубочком на килимку біля каміна, але коти вночі на задньому дворі – це зовсім інші звірі. Першу ніч тут я проплакала, як і коти. Бачили б ви мій ніс зранку! Як я шкодувала, що не залишилися вдома!
– Не знаю, як ти взагалі змогла прийняти рішення їхати в Редмонд, якщо ти така нерішуча, – сказала здивована Прісцилла.
– Бог з тобою, сонце, я такого рішення не приймала. Це тато хотів, щоб я сюди їхала. Він так вирішив – чому не знаю. Смішно, правда ж, щоб я вчилася на бакалавра? Не те що б я не могла. Мізків мені не бракує.
– О! – неоднозначно вигукнула Прісцилла.
– Так. Але користуватися ними нелегка справа. І бакалаври такі вчені, поважні, мудрі, серйозні створіння – мусять бути. Ні, я не хотіла їхати в Редмонд. Я це зробила тільки на догоду татові. Він така душка. Крім того, якби я залишилася, я мала б вийти заміж. Мама хотіла цього – хотіла дуже рішуче. Мама взагалі дуже рішуча. Але я й думати не хочу про заміжжя в найближчі декілька років. Я хочу веселитися й ще раз веселитися, перші ніж осісти. І якою б смішною не була думка, щоб я стала бакалавром, думка про те, що я маю стати старою заміжньою жінкою ще абсурдніша, чи не так? Мені лише вісімнадцять. Ні, я вирішила, що краще вже Редмонд, ніж заміжжя. Крім того, як би я мала вирішити, за якого чоловіка виходити?
– А їх було так багато? – засміялася Енн.
– Повно. Хлопцям я страшенно подобаюся – це правда. Але тільки двоє з них рахуються. Решта були або занадто молоді, або занадто бідні. Я мушу вийти за багатого, знаєте.
– Чому мусиш?
– Сонце, а ти може уявити мене дружиною бідняка? Я нічого не вмію, і я ДУЖЕ марнотратна. Ой, ні, мій чоловік має мати повно грошей. Тому я звузила вибір до двох. Але обрати між двома мені було не легше, ніж поміж сотнею. Я добре знала, що кого б не обрала – шкодувала б все життя, що не обрала іншого.
– А ти не… любила котрогось із них? – спитала Енн, трохи невпевнено. Їй нелегко було говорити з чужою людиною про велику таїну життя.
– Боже, ні. Я б нікого не змогла полюбити. Мені це не властиво. Та я й не хотіла б. Кохання робить тебе рабом, так я думаю. І дає чоловікові владу завдати тобі болю. Я б боялася. Ні-ні, Алек й Алонсо чудові хлопці, і обоє так сильно мені подобаються, що я не знаю, який з них подобається мені більше. У тому й лихо. Алек, звісно, красень, але ж я б не могла вийти за чоловіка, який не був би вродливим. І характер у нього приємний, і він має чудове кучеряве чорне волосся. Він аж надто ідеальний – не думаю, що хотіла б ідеального чоловіка – такого, в якого не дошукаєшся жодної вади.
– То чому б тобі не вийти за Алонсо? – серйозно спитала Прісцилла.
– Подумати тільки – вийти за чоловіка, якого звати Алонсо! – сумно сказала Філ. – Не думаю, що змогла б таке витримати. Але він має класичний ніс, і добре було б мати в родині людину, на чий ніс можна покластися. На мій покластися не можна. Наразі він більше подібний до носів Гордонів, але боюся, що він може з часом стати більше подібним до носів Бірнів. Я його з тривогою оглядаю кожного дня, що пересвідчитися, що він ще Гордонівський. Моя мама була Бірн, і має найбільш бірнісівський ніс зі всіх бірнісівських носів. Чекайте, самі побачите. Я обожнюю гарні носи. У тебе чудесний ніс, Енн Ширлі. Ніс Алонсо майже схилив мене на його бік. Але ж АЛОНСО! Ні, я не могла вирішити. Якби ж з ними можна було так само як з капелюшками – поставити поряд, заплющити очі й ткнути голкою – було б легко.
– Як почувалися Алек й Алонсо, коли ти поїхала? – поцікавилася Прісцилла.
– О, вони ще надіються. Я сказала їм, що вони мусять зачекати, поки я не вирішу. Вони готові чекати. Вони обоє мене боготворять, знаєте. Тим часом я планую добре проводити час. У Редмонді, думаю, у мене буде повно залицяльників. Якщо не буде, я буду дуже нещасна. Але не думаєте, що першокурсники страшно скромні? Я сьогодні бачила одного непоганого. Він пішов перед вами. Я чула, як його друг називав його Гілберт. Його друг мав такі витрішкуваті очі, вони аж ДО СЮДИ вилазили. Але ж ви ще не йдете? Не йдіть ще.
– Думаю, ми мусимо, – доволі прохолодно сказала Енн. – Вже стає пізно, і я ще маю дещо зробити.
– Але ви обоє прийдете до мене, правда ж? – спитала Філіпа, підводячись і обіймаючи обох за плечі. – Можна я до вас теж завітаю? Я хочу з вами дружити. Ми мені обоє так сподобалися. Я вас не дуже відштовхнула своєю фривольністю, правда?
– Не дуже, – засміялася Енн у відповідь на обійми Філ.
– Бо я й наполовину не така дурненька, якою здаюся. Ви просто приймаєте Філіпу Гордон такою, якою її створив Господь, зі всіма її вадами, і вона, думаю, Вам сподобається. Правда цей цвинтар дуже симпатичний? Я б хотіла, щоб мене тут поховали. Ось могила, яку я раніше не бачила – ой, дівчата, дивіться, бачите – надпис каже, що це могила мічмана, якого було вбито в битві між Шенон і Чізпік. Уявляєте?
Енн зупинилася й подивилася на старий надгробок, її пульс пришвидшився. Старий цвинтар з його сплетінням дерев і довгими рядами тіней, зник їй з-перед очей. Натомість перед нею постав Кінґспорт минулого століття. З туману вийшов фрегат під англійським прапором. За ним був ще один, а на ньому героїчна фігура, загорнута у свій власний зоряний стяг – доблесний Лоренс. Час перегорнув сторінки назад, і ось уже перед нею з тріумфом плив Шенон з Чізпіком в ролі його трофею.
– Повертайся, Енн Ширлі, повертайся, – засміялася Філіпа, смикаючи її за руку. – Ти за сто років від нас. Повертайся.
Енн зітхнула й повернулася; її очі м’яко блищали.
– Завжди любила цю стару історію, – сказала вона, – і хоча Англія тоді перемогла, думаю, вона мені так подобається через відважного командувача, який зазнав поразки. Ця могила наближає мене до неї й робить такою реальною. Цьому бідному мічману було всього лиш вісімнадцять. Він «помер від доблесних ран, отриманих у доблесному бою» – так сказано в епітафії. Кращої солдатові годі й бажати.
Перш ніж обернутися, Енн відколола пучок фіолетових братків, який вона мала на собі, і м’яко кинула на могилу хлопця, який загинув у великому морському поєдинку.