– Думаю, ми не можемо пробачити великому Редмонду, що він не маленька Королівська академія, – сказала Енн, намагаючись зібрати рештки своєї життєрадісної філософії, щоб прикрити занепалий дух. – Коли ми закінчували академію, ми всіх знали й мали своє місце. Ми ніби несвідомо чекали, що життя продовжиться з того моменту, на якому воно перервалося зі закінченням Королівської академії, а тепер нам земля втікає з-під ніг. Я вдячна, що ні пані Лінд, ні пані Еліша Райт не знають і не дізнаються, про що я зараз думаю. Вони б із тріумфом заявили: «А я тобі казала» й були б переконані, що це початок кінця. Хоча насправді це лише кінець початку.
– Точно. Тепер я впізнаю Енн. Скоро ми акліматизуємось і зі всіма познайомимося, і все буде добре. Енн, ти зауважила дівчину, яка весь ранок стояла сама просто за дверима вбиральні – така гарненька, з карими очима й вигнутим ротом?
– Так. Я звернула на неї увагу, бо вона здалася єдиною істотою, яка ВИГЛЯДАЄ так само самотньо, як я ПОЧУВАЮСЯ. Я мала тебе, а вона нікого не мала.
– Мені здається, вона також почувалася так, ніби зовсім сама. Декілька разів я бачила, як вона поривається до нас підійти, але так і не підійшла – напевно, вона надто сором’язлива. Шкода. Якби я не почувалася слоном, я б підійшла до неї. Але я не могла сунути через вестибюль при всіх тих хлопцях, які там завивали. Вона була найгарнішою першокурсницею, яку я сьогодні бачила, але, мабуть, навіть з краси немає ніякої користі в перший день в Редмонді, – договорила Прісцилла й засміялася.
– Після обіду я йду прогулятися на Сент-Джон, – сказала Енн. – Не знає, чи цвинтар гарне місце для того, щоб збадьоритися, але це єдине відоме мені тут місце з деревами, а мені зараз потрібні дерева. Сяду на якійсь старій могилі, заплющу очі й уявлятиму, що я в лісах Ейвонлі.
Цього Енн, однак, не зробила, бо на Старому Сент-Джоні виявилося досить всього цікавого, щоб очі залишалися широко розплющеними. Вони минули вхідні ворота й минули просту, масивну, камінну арку з великим англійським левом нагорі.
«На Інкермані багряні грона ожини,
А ці холодні висоти увійдуть в історію з цієї ж хвилини», – процитувала Енн зі захопленим поглядом. Вони опинилися в тьмяному, прохолодному, зеленому місці, де муркотіли вітри. Вони блукали довгими, порослими травою проходами, читали чудернацькі багатослівні епітафії, викарбувані в часи, коли люди мали більше вільного часу, ніж тепер.
– «Тут лежить тіло Альберта Кроуфорда, есквайра», – прочитала Енн зі старої, сірої плити, – «багаторічного Доглядача Артилерії Його Величності в Кінґспорті. Він служив в армії до укладення миру в 1763, коли вийшов на пенсію за станом здоров’я. Він був відважним офіцером, найкращим чоловіком, найкращим батьком, найкращим другом. Він помер 29 жовтня 1792 у віці 84 років». Тобі мала б сподобатися ця епітафія, Пріссі. У ній точно є «де розгулятися уяві». Скільки пригод мало бути в його житті! А щодо його персональних рис, годі придумати більше похвальних слів. Цікаво, чи хтось йому все це говорив, коли він ще був живий.
– Ось ще одна, – сказала Прісцилла. – Слухай…
«Пам’яті Александра Роса, який помер 33 вересня 1840, у віці 43 років. Поставлено як вияв вдячності тим, кому він вірно служив 27 років, і свідчення того, що він вважався другом, який заслуговує найбільшої довіри та прив’язаності».
– Дуже гарна епітафія, – замислено прокоментувала Енн. – Кращої годі й бажати. Всі ми тим чи іншим чином слуги, і якщо той факт, що ми вірні, може бути правдиво вигравіюваний на наших надгробках, більше нічого додавати й непотрібно. Дивися, який сумний камінь, Пріссі, – «пам’яті улюбленої дитини». І ось ще «поставлено на пам’ять того, хто похований деінде». Цікаво, де та невідома могила. Справді, Пріс, сучасні цвинтарі ніколи не будуть такими цікавими. Ти була права – я часто сюди приходитиму. Мені вже тут подобається. Бачу, ми тут не самі – в кінці алеї якась дівчина.
– Так, і мені здається, це та сама дівчина, яку ми вранці бачили в Редмонді. Я за нею спостерігаю вже п’ять хвилин. Вона починала йти до нас алеєю зо п’ять разів і зо п’ять разів розверталася та йшла назад. Давай підійдемо до неї й познайомимося. Думаю, на цвинтарі знайомитися легше, ніж у Редмонді.
Вони пішли довгою трав’янистою аркадою до незнайомки, яка сиділа на сірій плиті під велетенською вербою. Вона дійсно була дуже гарна, гарна яскравою, неправильною, чарівною красою. Її горіхово-коричневе волосся виблискувало, як шовк, а її круглі щоки сяяли, як достиглі яблука. Її очі були великі, карі й бархатисті, під незвичайної форми чорними бровами, а її вигнутий рот був червоний, як троянда. Вбрана вона була в елегантний коричневий костюм, з-під якого визирали модні туфельки; а її блідо-рожевий солом’яний капелюшок, прикрашений золотисто-коричневими маками, всім своїм виглядом виказував, що вийшов з-під рук майстра. Прісцилла нараз усвідомила, що її капелюх був зроблений сільським капелюшником, а Енн задумалася, чи її блузка, яку вона пошила сама, і яку потім підігнала пані Лінд, мала ДУЖЕ сільський вигляд поряд з елегантним вбранням незнайомки. На якусь мить обоє дівчат захотіли розвернутися.
Але вони вже обоє зупинилися й повернулися до сірої плити. Відступати було запізно, бо кароока дівчина вже явно зробила висновок, що вони йдуть до неї. Вона миттю скочила на ноги й підійшла з простягнутою рукою та веселою, приязною усмішкою, в якій не було ані сліду сором’язливості чи обтяженого сумління.
– О, хочу знати, хто ви, – нетерпляче вигукнула вона. – Я аж вмирала від цікавості. Я вас побачила в Редмонді сьогодні зранку. Жахливо було, правда? Вперше в житті я подумала, що краще було б залишитися вдома й вийти заміж.
Енн з Прісциллою нестримно засміялися з такого несподіваного висновку. Кароока дівчина теж засміялася.
– Чесно. Я б могла. Ходімо, сядемо на цей могильний камінь і познайомимося. Буде неважко. Я вже знаю, що ви обожнюєте одна одну – я це зрозуміла, як тільки вас побачила в Редмонді сьогодні зранку. Я так хотіла відразу підійти й вас обох обійняти.
– Чому ж не підійшла? – спитала Прісцилла.
– Бо ніяк не могла відважитися. Я сама ніколи не можу відважитися щось зробити – я така нерішуча. Як тільки я вирішу щось зробити, одразу серцем чую, що правильно б вчинити по-інакшому. Страшне нещастя, але така вже я вродилася, і нема сенсу мене за це картати, як роблять деякі люди. Тому я не могла до вас підійти й заговорити, хоч і хотіла.
– Ми подумали, ти надто сором’язлива, – сказала Енн.
– Ні-ні, люба. Сором’язливість не належить до численних недоліків – чи чеснот – Філіпи Гордон – скорочено Філ. Прошу, називайте мене Філ. Ну а ви хто?
– Це – Прісцилла Грант, – сказала Енн, показуючи на подругу.
– А ЦЕ – Енн Ширлі, – сказала Прісцилла, теж показуючи.
– І ми з Острова Принца Едварда, – сказали вони разом.
– Вітання з Болінґброку, Нова Шотландія, – сказала Філіпа.
– Болінґброк! – вигукнула Енн. – Я ж там народилася.
– Справді? То ти новошотландка!
– Ні, зовсім ні, – заперечила Енн. – Здається, Ден О’Коннел казав, що коли й чоловік і народиться в конюшні, це його не робить конем. Я наскрізь острів’янка.
– Що ж, все одно я рада, що ти народилася в Болінґброку. Це робить нас кимсь на кшталт сусідів, хіба ні? І мені це подобається, бо коли я розказуватиму тобі секрети, то буде так, наче я розказую їх незнайомці. А я мушу їх розказувати. Я не вмію берегти секрети – нема чого й намагатися. Це моя найгірша вада – це та нерішучість, про яку я вже розказала. Можете в таке повірити – я пів години вирішувала, який капелюшок мені надягти, коли збиралася сюди – СЮДИ, на цвинтар! Спочатку я схилялася до коричневого з пером; але щойно його вбрала, то подумала, що ось цей рожевий з м’якими крисами більше пасуватиме. Коли я його закріпила на місці, то відразу захотіла поміняти на коричневий. Нарешті я поклала обидва на ліжку один біля одного, заплющила очі й тицьнула шпилькою для капелюшків. Шпилька проколола рожевий, тому я надягнула його. Мені личить, правда? Скажіть, що ви думаєте про мій вигляд?