Всего за 44.9 руб. Купить полную версию
Пан Жаба любив причепуритися. Зазвичай це були яскраво-жовті оксамитові панталони до колін з золотими пряжками, на грудях – білий атласний жилет з рубіновими ґудзиками, зверху – яскраво-жовтий фрак, на лапах – зелені шовкові панчохи й черевики з червоної шкіри. Виходячи з дому, він натягав капелюх з пір’ям, а в одній з передніх лап тримав тростину з золотою головкою.
У крикунів ніколи не було ні короля, ні іншого правителя, тож цей вишукано одягнений пан сповнював їхні серця почуттям законної гордості. Згодом у них стало за звичку за кожної скрути бігти до пана Жаби за порадою, тож поступово він став чимось на зразок правителя плоскогір’я.
І хоч сам пан Жаба добре розумів, що він анітрохи не розумніший за будь-якого крикуна, все-таки усвідомлення того, що він – жаба, а править людьми, додавало йому ще більшої важності. Він щосили надував щоки, щоб здаватися розумнішими, ніж є насправді, а наївним крикунам і в голову не приходило, що їхній правитель – просто-таки жаба, яка роздулася від власного гонору.
Тож, коли Кейка-кулінарка зчинила страшенний галас через свій зниклий таз, крикуни насамперед кинулися до пана Жаби повідомити йому про надзвичайну подію й питати поради. Вислухавши їх, пан Жаба надувся й проказав:
– Якщо таз вкрадено, отже, якась особа дозволила собі взяти його.
– Яка така особа? – допитувалася Кейка. – Назвіть злодія!
– Хто взяв, той і злодій, – квакнув пан Жаба.
Присутні схвально закивали головами:
– Чиста правда! Що за проникливість!
– Поверніть таз! – не вгамовувалася Кейка.
– Твоє бажання законне, жінко, – відповів пан Жаба.
– Так швидше поверніть таз! – наполягала Кулінарка.
Пан Жаба, заклавши руки за спину, із солідним виглядом пройшовся кімнатою. Таке складне питання попалося йому вперше, але не можна було допустити, щоб крикуни виявили його невігластво.
– Дозволю собі повідомити вам, – багатозначно почав він, – що це перша крадіжка за всієї історії плоскогір’я.
– Хто ж цього не знає! – нетерпляче перебила його Кейка.
– Отже, – незворушно вів далі пан Жаба, – справа вимагає найретельнішого розгляду.
– Де мій таз? Коли я отримаю його назад?
– Таз зник. Але він неодмінно буде знайдений. На жаль, у нас немає ні детективів, ні поліції, тож доведеться вдатися до інших заходів. Раджу тобі, жінко, написати оголошення й приклеїти його до дверей свого будинку. В оголошенні повинно повідомлятися, що той, хто викрав твій дорогоцінний таз, зобов’язаний негайно повернути його.
– А якщо не поверне? – не вгавав Кулінарка. – Що тоді?
– Якщо таз не повернуть протягом дня, – важливо наморщив лоба пан Жаба, – отже, він не вкрадений.
Відповідь мудреця не заспокоїла господиню, однак вона все-таки написала оголошення, прикріпила його до дверей і сіла чекати на порозі. Коли ж терпець їй урвався, вона знову вирушила до пана Жаби, який на той час все ретельно обдумав.
– Я цілковито впевнений, – заявив він, тільки-но побачив Кулінарку, – що жоден крикун не замарав руки на крадіжці твого золотого таза. А оскільки на плоскогір’ї твого таза немає, отже, його взяв хтось із чужинців. Вважаю, що чужинець піднявся на гору під покровом ночі, викрав твій скарб і зник. Іншого пояснення немає й бути не може. Звідси висновок – якщо бажаєш повернути свій таз, тобі потрібно відправитися за ним в країну, яка лежить біля підніжжя нашої гори.
Для Кулінарки порада пана Жаби була повною несподіванкою. Зібравши друзів і знайомих, вона вирушила до краю плоскогір’я й, затамувавши подих, зазирнула вниз, у прірву. Обриси підніжжя гори губилися в тумані, дорога попереду була важка й небезпечна. Однак бажання повернути золотий таз не давало їй спокою, і Кейка обернулася до друзів:
– Хто зі мною?
Ніхто не сказав ні слова. Лише один старий крикун похитав головою.
– Ми живемо у своїй країні, і нам тут подобається. Що там, внизу, невідомо. Вже краще ми залишимося вдома.
– А якщо там, внизу, набагато краще, ніж удома? – припустила Кулінарка.
– Можливо, – відгукнувся крикун, – але навіщо ризикувати? Ми задоволені своєю долею. Може, в інших країнах пироги смачніші за твої, але нам і твої смакують. Якщо, звичайно, вони не підгоряють.
В інший час така похвала порадувала б Кейку, але не зараз – вона жадала повернути свій золотий таз і в гніві почала кричати на друзів:
– Боягузи нещасні! Я сама піду, раз ви боїтеся!
– От і добре, – полегшено зітхнув крикун. – Таз твій, не наш, і якщо тобі не шкода через нього розлучитися з життям – роби як знаєш.
До них наблизився пан Жаба й теж заглянув у прірву. Він давно мріяв побачити світ, та й правити крикунам йому вже обридло. Чому б не показати себе в чужих краях? Можливо, там теж потребують мудрих порад, і слава про нього полине всією Країною Оз?
– Я піду з тобою, люб’язна жінко, – квакнув пан Жаба, чим невимовно порадував кухарку, яка попри свою сварливість, як і всі крикуни, беззастережно довіряла йому. Хто ж відмовиться від допомоги наймудрішої істоти на світі!
Тепер, коли сам пан Жаба наважився піти з Кейкою, кілька молодих і хоробрих крикунів вирішили приєднатися до них. Наступного ранку, відразу після сніданку, пан Жаба, Кейка і дев’ять відважних юнаків почали спуск. Крутий схил був покритий густими заростями колючого чагарнику, тож пан Жаба наказав крикунам йти вперед і прорубувати шлях, щоб він ненароком не пошкодив своє розкішне вбрання. Кейка теж причепурилася в дорогу й тому трималася позаду пана Жаби.
Мандрівники з величезними труднощами продиралися крізь хащі й до ночі ледь добралися до середини гори. Там вони знайшли зручну печеру й переночували в ній, попередньо підкріпившись домашнім печивом, яке Кейка завбачливо прихопила з собою. Наступного дня ситуація помінялася: крикуни, втомившись від розчищення шляху для пана Жаби та Кулінарки, вже шкодували, що вплуталися в таку авантюру.
– Якщо й справді якийсь чужак вкрав твій таз, то він залетів на гору, не інакше, – буркнув один з крикунів, обернувшись до Кейки. – Пробратись крізь ці кущі, та ще й повернутися назад, нікому не під силу.
– Та й навіщо йому твій таз? – пробурчав інший. – Чи варто заради нього дерти одяг і руки об ці кляті колючки?
– Так, – завважив третій, – я краще повернуся додому, накопаю алмазів, золота й зроблю тобі новий. Глянь-но, на мені живого місця немає, тепер і рідна мати мене не впізнає!
Біля підніжжя гори мандрівники натрапили на глибоку ущелину.
– Далі ми не підемо, – дружно заявили юнаки, тож скільки Кейка не голосила, скільки не просила їх, вони не рушили з місця.
Пан Жаба підійшов до ущелини, уважно зміряв її поглядом і звернувся до своїх супутників з промовою:
– Як вам повинно бути відомо, я походжу з породи земноводних, популярно висловлюючись – жаб. Тож з легкістю перестрибну цю ущелину. А ви, жалюгідні людці, змушені будете повернутися назад тим самим шляхом, що й прийшли.
– Із задоволенням, – закричали крикуни й одразу кинулися назад, щоб пан Жаба, бува, не передумав. Залишилася одна Кулінарка. Сидячи на краю ущелини, вона гірко плакала.
– Жінко, – спробував втішити її пан Жаба, – я прощаюся з тобою, але обіцяю: якщо знайду твій дорогоцінний таз, обов’язково поверну його тобі.
– Але я сама хочу його знайти, – схлипнула Кейка. – Може, ви перенесете мене на той бік? Адже ви такий великий і сильний, а я маленька й легка, як пушинка.
Кейка справді була досить тендітною, тож пан Жаба погодився:
– Ну добре. Якщо ти не боїшся впасти, я готовий ризикнути.
Кейка, довго не роздумуючи, стрибнула пану Жабі на плечі, той присів, з силою відштовхнувся задніми лапами, й не встигла Кейка як слід заплющити очі, як вони з легкістю перелетіли і через ущелину, і через густі зарості чагарнику за нею.
Кулінарка зіскочила з пана Жаби, той гордовито випростався, обтрусив пил з оксамитового фрака й, розправивши білу атласну краватку, сказав: