Мурахи знов пробігли по моєму тілу, коли ноги знову торкнулися підлоги і я відчула холод плитки. Увімкнувши стару добру «Stairway to heaven», я плюхнулася на ліжко. Є вічні пісні, які, довго слухаючи, ти на якийсь час відкладаєш «у шухляду», щоб потім дістати й послухати з тим самим відчуттям – повернутися кудись назад на хвилину. Ці пісні – така собі машина часу. Ми ненавидимо й водночас обожнюємо їх, саме тому все одно час від часу повертаємося до прослуховування, щоб пережити ті відчуття знову, наче вперше.
8
Тиша інколи буває такою болючою, наче жере вуха зсередини. Вдома мені було занадто гучно, а тут, у новій квартирі, – занадто тихо. Але до всього з часом звикаєш. І навіть починаєш любити це. Напевне, я можу виділити три стадії стосунків із людиною чи взагалі з будь-яким предметом, їжею і так далі. Перша – коли ти дико ненавидиш це; друга – коли обставини змушують тебе її приймати, і ти вже начебто миришся з приходом цієї речі у життя, тож ви живете більш-менш злагоджено, вчитеся знаходити компроміси; а третя стадія – це прихід розуміння, що «воно, виявляється, не таке вже й погане!». Ба більше: ти тепер закохана у це! Ти хочеш бачити чи їсти це щодня, тримати в руках, насолоджуватися, просто бути поряд. З тишею так само. Я знаю, що звикну до неї, прийму, подружуся, полюблю.
Я саме прокручувала свої ключі у дверному замку, коли позаду мене пролунав сердитий голос:
–І коли ти збираєшся вперше приступити до миття сходового майданчика?!
Я повернула голову й побачила ззаду невеличку жінку років шістдесяти з насиченою червоною помадою на вустах, коротким волоссям кольору перестиглої вишні та в’язкою ключів у руках. «Така маленька, а стільки крику», – подумала я.
– Перепрошую? – не зрозуміла я.
– Твоя черга мити сходи. Чи я сама повинна завжди тут прибирати?! Подивися лиш, скільки тут сміття!
– Вибачте, я віднедавна мешкаю у цьому домі, тож не знала, що тут такі правила, – тихо відповіла я.
– Ти ба яка! Думала, що тут домовик прибирає? Щоб сьогодні було прибрано, бо скоро за горою сміття твоїх дверей видно не буде!
Я, чесно кажучи, не бачила тут ніякого сміття, але сперечатися зі впертою жінкою не наважилася. Мовчки кивнувши, я побігла вниз.
Відчинивши двері, я почула голосне й коротке скавуління і звук удару по чомусь важкому. Я зойкнула й обережно висунула голову з-за дверей. Це був один із тих собак, яких я вчора годувала котлетами.
– Ой, вибач, малий, – я злякано присіла біля пса. – Що ж ти тут ліг? Тобі не боляче? – побачивши в його очах спочатку образу, яка вмить змінилася на радість, я розчулилась і ледь не зарюмсала, як дівчисько.
Чомусь мені завжди було шкода тварин. І коли я ненароком приносила їм біль, то завжди вибачалася по декілька хвилин, аж доки радість і прощення в їхніх очах не дадуть мені зрозуміти, що все добре й вони не ображаються. Паралельно з цим мене дико накривав сміх, коли я бачила, як маленькі діти спотикаються чи падають. Насправді стає дуже соромно за себе в таких ситуаціях, та я нічого не можу з цим вдіяти. І як інколи буває боляче стримуватися! А стримуватися треба, бо в іншому випадку їхні новоспечені молоді мами почнуть матюкатися й обзивати.
Погода вже, здається, налагоджувалась, і я попленталася до універу через парк. Біля корпусу вже юрмилися студенти. Одні – жахливо стомлені, із синцями під очима від навчання чи від п’янки, а інші – заряджені енергією, з новими силами і з повною готовністю до навчання. Очевидно, також перший курс…
Я знайшла свою аудиторію, у якій уже сиділи одногрупники, та сіла за порожню парту. Із дзвінком до нас зайшов викладач – високий чоловік середнього віку, досить у хорошій формі як на свої роки. Здавалося, він із тих людей, які люблять водночас і поїсти і побігати, тому залишаються у формі, хоч і з кругленьким животом.
– Та-ак, це у нас десята група? Мене звати Андрій Володимирович, я буду викладати у вас предмет, який усі дуже люблять матюкати. Тобто соціологію. Предмет цей читається чотири роки, і мені хочеться вірити, що ми з вами знайдемо спільну мову, – наче з листочка прочитав він і додав до цієї короткої промови легку дружню посмішку, яку доповнив доброзичливий погляд його блискучих очей.
«У нього вони блищать або від алкоголю або ж він реально запалений цим предметом», – одразу спало мені на думку. Викладач був одягнений у чорний костюм і сорочку, в руках тримав коричневий шкіряний портфель у вінтажному стилі, а обличчя було теплим і привітним. Такі викладачі завжди подобалися студентам, і я не була винятком. «Так, ми з вами ладнатимемо», – подумки відповіла я і посміхнулася сама до себе. Цей викладач чомусь одразу нагадав мені професора Ленґдона з бестселерів Дена Брауна. Напевне, тому що всі вони, тобто професори-чоловіки, схожі. Тому він одразу сподобався мені.
Я залишила аудиторію, сповнена піднесеним настроєм. Серед останніх, не дуже веселих подій цього тижня, ця пара стала наче новою піснею в застарілому плейлисті (я здогадуюся, що порівняння з промінчиком сонця серед хмарного неба вже усім набридло). На прилавку з їжею для студентів була купа порожніх калорій, тому я вирішила перебитися водою зі свого портфеля. У тому ж настрої я легкою ходою вилетіла з корпусу й одразу ж зупинилася на самому вершечку бетонних сходів. Трохи віддалік стояв уже знайомий Денис та покурював цигарку, трохи похитуючи головою вперед-назад.
Мозок одразу видав два варіанти дій: підійти та привітатися чи, як я зазвичай роблю, пробігти повз із опущеною головою, вдаючи, що не помітила. У думках промайнуло: «Цікаво, під яку ж це пісню його так пре?» Тому я вирішила піддатися своїй допитливості й підійти.
Тихо підкравшись ззаду, я висмикнула з його вуха один навушник і швидко наблизилась, щоб запхати його собі. Хлопець одразу повернувся та широко розплющив очі, ледь не присмаливши мене палаючою цигаркою. Я злякалась і трохи відскочила назад, відчувши, як мої кеди смачно потерлися об асфальт, але, побачивши його перелякані очі, дзвінко розреготалася.
– Фу-ух, ти що так лякаєш? А якби присмалив? – здивувавшись, із запитальною інтонацією кинув хлопець.
Я не могла стримати свого сміху, наче в гієни, тому він почав сміятися зі мною. Коли я взяла себе в руки, з уст вирвалося питання, яке так роз’їдало мене.
– Так під що тебе так ковбасило?
– «Twenty One Pilots», – відповів хлопець і стримано додав: – Тут холодно, тому я готовий таки дозволити тобі послухати цю пісню зі мною але в теплому кампусі.
– Ахах, ого, який добрий, – здивованим тоном відповіла я. – Ну, ходімо.
Я рушила вперед, високо піднявши голову. Хлопець поплентався за мною.
На той момент у сучасній студентській їдальні, названій тепер «кампусом», уже назбиралося вдосталь людей, але я швидко зайняла нам місце за високим столиком із барними кріслами, трохи далі від прилавка з їжею. Ми сіли, поклавши рюкзаки на коліна, Денис швидко оглянув моє обличчя і спитав:
– Ти взагалі як після тієї ночі? Бачу, рани вже наче заживають…
– Так, все добре, ще раз дякую тобі, – відповіла я, потерши пальцями слід від удару, про який дотепер навіть не згадувала.
– Звертайся, – знизив плечима хлопець.
– Ммм… Ми будемо продовжувати цю безглузду розмову чи, може, ти таки даси мені послухати пісню? – не вгамовувалась я.
– От дідько, а я так хотів поговорити, – опустивши голову, із награним сумом відповів хлопець. Я широко всміхнулася та з переможним поглядом розвела руками.
Ми слухали «Twenty One Pilots», а потім уже все підряд, я не пам’ятаю навіть що, бо мене наче кудись віднесло. Тепер я бачила за вікном зовсім не осінь і не похмурих студентів – тепер вони були настільки сірими, що колір асфальту повністю поглинув їх у свій спектр. З уяви виринали кольорові кола, і я відчувала кач. Цікаво, чи відчуває хлопець те саме? Це відчуття приходить так плавно, наче хтось, як от гучність динаміків, надає йому сили. Ось ти чуєш музику, а тоді ще трохи, й вона вже шкребеться в твоїй грудній клітці, а потім і не помічаєш, як починає тупати у такт твоя нога, і ось нарешті мелодія повертається назад до голови, і ти рухом хвилі пливеш головою вперед-назад, а тепер вправо-вліво. І в кінці таке приємне відчуття, що ти, наче зефір, така м’яка, а рухи твої – плавні, довгі, і голова, наче легка кулька.