Мої кольорові кола враз вибухнули й зникли від удару в плече. Я швидко обернулася – навушник знову полетів додолу – і побачила біля себе дівчину з фіолетовим волоссям.
– Камоон! Навіщо тобі очі? – роздратовано крикнула я. Але дівчина нічого не відповіла і, зверхньо глянувши на мене, продовжила сміятися зі своїми друзями. «От сучка», – подумалося. Денис вороже подивився на дівчину з фіолетовим волоссям, але не сказав нічого. Ось так жорстоко нас інколи вибивають із зони комфорту. Напевне, кожному знайоме це відчуття: коли твій розум уже десь в ідеальному для тебе місці, коли можеш відпочити, не думаючи ні про що, лише спостерігати за малюнками, які створює твоя бурхлива уява, і навіть якщо вона насправді не така вже й бурхлива, все одно в цю мить вона подарує рясний дощ. І коли тебе, наче блискавкою, вибивають з неї, ти втрачаєш світло. Повертаєшся назад до темряви реальності і ненавидиш цю блискавку, не здогадуючись, що вона була порятунком, адже потім з’явиться веселка.
Я подивилася на Дениса й помітила, що сіра погода нанесла на його обличчя великі кола під очима – він виглядав втомленим і задуманим. Щось сьогодні з ним було не так… Сонце знову на декілька днів зникло, забравши з собою блиск його темного волосся та грайливі очі з хитрим поглядом. Я не люблю питати в людей, що сталося – тим більше, що ми були малознайомі – тому зробила вигляд, що нічого не помітила.
– Ну що, будемо йти? – запитала я.
– Окей, як тобі музика? – кинув хлопець.
– Я чекатиму скрін цих пісень, – щиро посміхнувшись, сказала я. Він здивовано подивився на мене, знову нічого не сказавши.
Ми виходили з кампусу, начепивши рюкзаки на плечі, подолали три сходинки й попрямували кудись вперед. Я подивилась у вікно й зловила на собі погляд тієї фіолетововолосої дівчини. Вона досі сміялася поруч із друзями. Попри те що вона сміялася, очі в неї мали відтінок іншої, прихованої емоції. Ми підійшли до роздоріжжя, і я, трохи пом’явшись, мовила:
– Окей, мені наліво, побачимось, – ніяково кинула я, махнула рукою і пішла у свою сторону.
– Ти не подзвонила мені, – відповів Денис, але я вже віддалялася від нашої точки прощання, зробивши вигляд, що не почула тих слів. Та як же я в біса повинна була йому подзвонити?
Я знову пішла додому через парк, він зараз був як ніколи гарний: такий осінній, у теплих кольорах, а закутані в шарфи люди надавали йому особливого затишку. Вздовж рівної бруківки гуляли пари. Вони трималися за руки, скоріш за все, тому, що було холодно, а це найпростіший спосіб виявити любов, хоч, змушена визнати: коханням від них все одно віяло. Мені приємно бачити людські пари. Приємно знати, що люди знайшли один одного в цьому великому світі. І навіть якщо не знайшла я – знайшли інші, тому цього мені було достатньо, щоб у серці трохи потеплішало. Ви лише уявіть, як круто мати таку ж людину, як ти, лише протилежної статі, таку ж душу, яка ідеально доповнює твою, як правильно підібраний пазл. Того, хто розуміє тебе з одного лише погляду та усміхається, хто доповнює твою опору і ти не повинен вже триматися сам – тепер вас двоє.
Я швидко піднялася сходами, благаючи Всесвіт, щоб та сусідка з червоними губами не помітила мене і не змусила прибирати. Зачинилася на замок, скинула чоботи з ніг, залишивши їх валятись у коридорі, та побігла на кухню грітися. Поставила воду в чайнику кип’ятитися, аби заварити зелений чай, бо мої рецептори досі пам’ятали присмак тієї бридкої кави. Дістала пакетик та викинула папірець від нього в смітник. Повернулася до столу та почула, як щось із шелестом полетіло додолу. Це була етикетка від чайного пакетика. Він звалився з купи сміття, яка зібралась у відрі за два тижні.
– Блять, напевне, варто прибрати не лише в під їзді, – озвучила думки я, нагнувшись, щоб підняти сміття, аж раптом мій погляд застиг на лейкопластирі, що вивалився із смітника разом з етикеткою від пакетика. Я примружила очі та розгледіла на вже брудному та мокрому лейкопластирі номер телефону. Чорт! Ось чому він так впевнено казав подзвонити. Я підняла номер і зрозуміла, що, як дурепа, їхала з ним на лобі додому. Чому я так часто виглядаю дурепою? Напевне, тому, що так воно і є. Та повинна зізнатися, це було оригінально й ризиковано водночас, адже він знав, що я можу просто викинути цей пластир у відро з відходами, як, в принципі, і сталося. Що ж, нехай дякує моїй ліні, яка не дозволяла мені винести вміст смітника декілька днів поспіль.
9
В університеті я вирішила бути активною, і поступово діставати себе з кокона. Витягуватися з умовного місця, у якому вже встигла прижитись, завжди важко, але я знала, що це необхідно. Одного дня, який нічим не відрізнявся від решти, я була повільнішою і розгубленішою, ніж зазвичай, тому вийшло так, що після пари я вийшла з аудиторії останньою, а коли опинилася в коридорі, людей там майже не було. Та юрба, що зазвичай тіснилась у вузьких коридорах, вже або заповнила собою інші аудиторії, або покинула стіни університету. Я проходила повз дошку оголошень, на ній ще від початку навчання висіли різноманітні пропозиції для студентів, на яких була розписала інформація про гуртки в університеті: журналістику, бізнес-курси, гурток із шахів, настільний теніс, інформатику та навіть фітнес. Сьогодні я, мабуть, вперше звернула увагу на всі ці оголошення, бо це спеціально відведене для них місце завжди прикривали спини студентів. Підійшовши просто під стенд, реклама на якому кріпилася кольоровими кнопками, я пробіглась очима по тих оголошеннях в пошуках якоїсь позанавчальної діяльності.
У школі, де я навчалася, було безліч гуртків, але діти відвідували їх добровільно-примусово, думаючи не так про суть занять, як про те, що десь вдома стоїть комп’ютер із грою, яку терміново потрібно пройти, а замість цього вони повинні слухати виплеск самодіяльності вчителів тільки для того, щоб заробити хороше ставлення та приязнь з їхнього боку. Комп’ютер сумує за дитячими червоними очима, які вже благають зліпитися докупи й піти спати, та руками, які швидко бігають клавіатурою, нещадно трощачи її. Або ж цим школярам терміново потрібно було зачати дитину в «Sims», тому що будинок уже побудований і робити, в принципі, більше нічого. До біса ці діти з «Sims», їм потрібно було добряче поспарювати героїв гри, тому що для відприсків-школярів секс доступний лише тут. Пам’ятаю, як колись моя подруга, у якої ми щотижня грали в цю гру, порадила мені спарювати чоловіка з жінкою десяток разів за один підхід, щоб дитина точно зачалася. Після цього я завжди повторювала таку махінацію, ні на мить не сумніваючись у її ефективності. Усе як у житті.
До того, як вступити на свою спеціальність, я приблизно до класу десятого точно знала, що хочу бути журналістом. Думала, що готова робити все, аби навчитися цій справі і боротися з собою, коли щось не виходитиме, але зацікавлення чомусь раптово зникло, тому я вступила на іншу спеціальність, а журналістика так і залишилася чимось незавершеним, нездійсненним і покинутим. Ось я й вирішила, що піду саме на цей гурток, а чому б і ні? У мені досі жевріло бажання писати щось, попри те, що я так впевнено загасила його, тож я хотіла таки заповнити цю потребу висловлюватися, перетворивши її у якісне вміння.
На оголошенні гуртка журналістики було вказано, що заняття проводяться у вівторок, о 16:00 в 105 аудиторії головного корпусу університету. Я прочитала це й відчула приємне тепло – наче мене повернуло до дитячої, чи то скоріше підліткової, мрії і тепер я стою на порозі її здійснення. Бажання, яке я давно сховала в коробку з уявним надписом «мрії на потім», знову вирвалося, дочекавшись свого «потім», і тепер я почну його реалізовувати. А чому б і ні?