Цей дивак взагалі колись сумує? Хоча, знаєте, бачити таких людей у нашому сумному світі набагато приємніше. Повинен бути баланс, і цей хлопець чудово його підтримував.
– Ну не даремно ж ти цілий ранок її варив, – відповіла я і, трохи підвівшись, підсунулась ближче до столу.
Денис налив каву в чашки, які вже стояли на столі до мого приходу. Зверху утворилася густа пінка, яка ніколи не виходила в мене, саме тому я перестала варити каву в турці, зрозумівши, що баріста з мене ніякий. Наливши неповну чашку, рука хлопця потягнулася до холодильника й витягнула маленьку картонну упаковку з вершками.
Ми пили каву й жували хрусткі бублики, які лежали в сплетеній тарілці для фруктів. Вікно квартири виходило на вулицю, якої я раніше ніколи не бачила. Ми торкалися губами чашок, спокійно сьорбаючи гарячий напій, і спостерігали за приходом ранку. Скільки ж кольорів змінює небо за цілий день! Неймовірно. Напевне, я була готова просидіти тут ось так у спокої цілий день. Вперше від нашої зустрічі хлопець не порушував мій спокій, а був його частиною і, в принципі, засновником.
Мовчання… Як потрібно інколи просто помовчати… Але мовчите ви не тому, що не знаєте, про що говорити, не тому, що занадто сором’язливі, горді чи ображені. Насправді ви мовчите для вашого зближення. Це наче невидимий обмін енергією. Можливо, ми мовчали саме тому, а можливо, моя побита голова просто не могла зварити ніякого дотепного речення.
Я відчувала на собі короткі та боязкі погляди хлопця, але не звертала на них уваги. Напевне, якби я, як і під час другої нашої зустрічі, була в навушниках, він би знову витягнув один, щоб привернути увагу, але навушників не було, тому йому залишалося просто дивитися. Мені раптово захотілося додому. Знаєте, бувають інколи такі неочікувані напади певної емоції, і ти нікуди не можеш подіти її, тому змушена піддатися і дозволити їй якусь мить керувати собою. І тут я наче виринула з глибокого сну. Прокинулася не п’ятнадцять хвилин тому, коли ще лежала у свіжих простирадлах, а саме зараз. Я різко повернула голову до хлопця, і він злякано подивився на мене, наче я зловила його на якомусь маленькому злочині. А злочин цей полягав у коротких поглядах на мене.
– Окей, – швидко відрізала я, протерши очі. – Побіжу я.
– Ти дійдеш сама? – насторожено подивися на мене хлопець, і цей злочинний погляд раптом кудись зник, наче його ніколи й не було. – Як ти почуваєшся?
– Все добре завдяки тобі, – трохи засоромилась. – Ще раз дуже дякую за порятунок і каву, – щиро відповіла я, вставши з-за столу.
Денис провів мене в коридор, там стояли мої білі брудні кеди та наплічник, який таки залишився зі мною. Я взялася зав’язувати шнурівки, здавалося, що я робила цю дію цілу вічність. Немічно в’язала пальцями петлі та закручувала їх у вузлики. Один, а потім другий. Наче цілий день. Довго і нудно. Наче не могла розімкнути це коло.
– Бувай, побачимося в університеті. Дай знати, як доберешся додому, – кинув услід Денис.
– Так… Бувай, – махнула рукою на знак прощання.
Я спустилася до виходу з під’їзду, важко відчинила двері та вдихнула запах ранкового повітря. Кисень дістався мозку, і я подумала: «А як же я дам йому знати, що вже вдома?» Цей дивак не давав мені свого номера, напевне, він таки справді «того»…
Вийшовши з під’їзду, я зрозуміла, що не знаю місця, де знаходжуся. Усе місто загалом було для мене новим і невідомим, а тут ще й опинилася в абсолютно іншому районі. Я ж бо знала лише сполучення «вокзал – квартира – універ». Якимось дивом я знайшла автобусну зупинку й усю дорогу моніторила карту в смартфоні, і, на щастя, проїхавши декілька зупинок, опинилась у своїй місцевості. Дітей у ґумаках тепер не було, а мокре повітря ще залишилося. Можливо, саме воно поглинуло дітей. І крихітні ґумаки також. Таке вологе й затяжне, воно наче приклеювало тебе до землі, затягувало в дорожні ями, ніби хотіло залатати їх тобою. Ще трохи, і я була б уже в цих ямах, ноги не трималися, вилітали з кедів, які я так і не змогла нормально зашнурувати. Залишилося дійти якихось декілька метрів. Декілька метрів – і опинитись у своєму ліжку, в обіймах ватяного покривала, яке вже потроху точила міль.
Двері… Під’їзд… Поштові скриньки… П’ята, сьома, десята квартира… Моя була дванадцята. Ще трохи… Голова була занадто важка, щоб тримати її рівно, тому я дивилася на сходи перед собою. Дихати було важко. За мить я вже лежала у своєму ліжку, накрита покривалом. Навіть не пам’ятаю, як відчинила квартиру та знайшла кімнату. Тепер вже точно вдома. І знову сама. Цілком і повністю. Лише міль цілувала моє покривало. Напевне, з часом вона добереться до того, хто лежатиме під ковдрою. І що залишиться тоді?
7
Прокинулась об одинадцятій вечора від шуму за вікном. Ці довбойоби вивозять сміття, коли люди вже сплять. Над моєю головою лунали жорстокі розмови. Сусіди… Я ще не встигла ні з ким тут познайомитися, та й не вважала це за потрібне. Однак тепер я знаю, що поверхом вище живуть люди, очевидно, з відкритими претензіями один до одного. Чому вони постійно сваряться? І я зараз не про конкретних людей. Невже побут – ось цих декілька стін, так вбивають стосунки? Невже замкнуте приміщення здатне перетворити рідних на ворогів і постійно зіштовхувати їх лобами? Перших декілька років, коли люди з’їжджаються, вони безперервно кохаються, а решта років невпинно сваряться і горлають одне на одного. Змагаються, хто голосніше. В обох цих варіантах вони заважають жити людям навколо. Хоча, можливо, вони просто виказували своє невдоволення щодо сміттярів-довбойобів. У будь-якому випадку, краще б вони кохалися. Кому потрібні ті сміттярі?
«Я і так тепер не засну», – з цією думкою я виплуталася з ковдри й босоніж пошвендяла на кухню. Пучки пальців ніг відчули холод кухонної плитки, тож я мимоволі скривилася й зціпила зуби. Тілом пробігла зграя дрібних мурах. Капці десь зникли, тому я вирішила повернутися в кімнату й накинути на плечі свою ковдру, щоб хоча б якась частина тіла була в теплі. Відчинила кухонне вікно. На підвіконні лежала майже порожня пачка цигарок. За мить одна з напханих тютюном і смолою трубочок вже гарно вклалася в губах і тихенько потріскувала від вогню. А з лівого боку на мене ображено споглядала ніжно-рожева мушкателя, яку я привезла з дому. Я знаю, вона не любить, коли я курю. Навіть трішки відвертає від мене свою голівку з квітів – не хоче дихати цим димом. Єдине, чого вона хоче, – це цвісти, і щоб ніякий дим її не калічив і щоб коти не жували гострими зубами її листя. Тому я й забрала її з собою в нову квартиру. Вдома її завжди їли коти, а тут – цвіте собі спокійно, лише деколи змушена потерпати від пасивного куріння разом зі мною.
Коли звуки перекидання сміттєвих баків догори дном стихли, я визирнула у вікно. Машина, по вінця напхана людськими відходами, вже поїхала, не залишивши вуличним собакам вечері, тому вони просто полягали біля порожнього смітника, опустивши сумні голови на довгі лапи. Я знаю, вони пахли мокрою шерстю і сумом, запах наче доносився аж до мого вікна, а їхні тонкі ребра випирали з-під шкіри. Я вмить згадала про зіпсовані котлети в холодильнику й зрозуміла, що сьогодні ці собаки таки повечеряють.
Цигарка одразу ж вп’ялась у скляну попільничку, втомлено пшикнула й погасла, а мушкателя миттю радісно повернула голову до мене. Схопивши контейнер з котлетами та накинувши спортивну кофту, я подріботіла вниз сходами, і за декілька хвилин собаки вже ласували смаколиками. Вони вдячно дивилися на мене та махали важкими хвостами, а доївши все до останньої крихти, облизували свої змарнілі щоки, ніжно скімлячи на знак подяки. Я провела рукою по мокрій шерсті, і тепер цей запах також був на мені. За мить я знову була вдома, але вже з більш піднесеним настроєм і порожнім пластиковим контейнером. Собаки ситі й тепер можуть спокійно спати біля своїх смітників, очікуючи приходу нового дня. Тому я також вирішила повернутися до сну.