У голові прокрутились усі мої поїздки, під час яких я також була щасливою, але яких, насправді, було дуже мало. Я уважно спостерігала за людьми, що виходили з вагонів і прямували до мене, але думки були десь не тут. Такі завтики часто траплялися. У моєму полі зору вискочила розмита постать хлопця. Чорне кучеряве волосся десь по плечі, крізь яке пробивалися промені сонця… Високий зріст… Набитий речами портфель у руці. Начебто нічого незвичного. Та коли мій фокус спрацював, я побачила, що це той самий чувак із мого університету, який із першого дня навчання встиг мене дістати. Я поглянула на свою шаурму, а потім підвела голову і перелякалася так, що ледь не залишила своє гівно тут, на сходах, поряд із пташиним. Він стояв переді мною, і сонце, яке врешті-решт вперше за декілька днів вийшло, засліпило мене, тому я бачила лише контури його тіла.
– Невже ти переслідуєш мене? – задоволено спитав хлопець.
– Що? – підвела голову і вмить скривилася від насичення сонячних променів.
– Це ти вже вдруге не даєш мені спокійно поїсти, – кинула я, подрібнюючи щелепами шматки тугого м’яса.
– Не бачив ще людей, які настільки вперто не хочуть іти на контакт, але не переживай, це ненадовго, – він широко всміхнувся і саме цим чомусь злякав. У сучасному світі люди не так часто діляться з нами щирими посмішками, бо чогось бояться, а коли все-таки діляться, то нас від незвички це насторожує. Я не встигла нічого сказати, бо хлопець уже прямував до пішохідного переходу, а я лише провела його зневажливим поглядом і повернулася до трапези.
Доївши через декілька хвилин свою шаурму й потріпавши від бруду свій худорлявий зад, я викинула в смітник серветки та целофанову торбинку, які йшли в додаток із шаурмою, закинула на плечі рюкзак і пішла до того ж пішохідного переходу, але вкупі вже з іншими, ніж він, людьми.
Додому я вирішила йти пішки. Це повинно було б зайняти не більше тридцяти хвилин. На відстані між вокзалом і будинком був шматок дороги, що тягнувся через невеликий перехід, у якому вдень люди продавали квіти, які, напевне, ніколи ніхто не купував, оскільки навіть до вечора квітів у них на прилавках (якщо це можна так назвати) не меншало. Але чомусь ці люди роками продовжували вперто стояти там і продавати. Коли я поверталася додому, у переході вже не було нікого. Мене лякала темрява, але я вважала, що саме страхом треба бороти страх. Тобі справді легшає, коли ти впускаєш страх у своє життя, а потім просто попускаєшся, бо в цьому немає сенсу, бо потрібно зізнатися, що насправді ти боїшся того, що у тебе в голові.
Дивлячись під ноги, я помічала, як залишки болота обсипалися з моїх кедів на вже сухий від сонця, але досі холодний асфальт. Я почула чийсь кашель неподалік, але вирішила не озиратися й лише пришвидшила крок. Мої ніздрі вдихнули запах жахливого перегару й дали сигнал мозку, що це був якийсь п’яниця. Я озирнулася лише наполовину, і в цю ж мить мене збив з ніг сильний поштовх чужої руки. Я полетіла додолу й, отямившись, побачила обличчя чоловіка. Він хотів відібрати в мене портфель. Лежачи, я намагалася вдарити його ногами, але у відповідь отримала сильний удар у голову, який повністю збив мій фокус, і тепер я не могла бачити його обличчя. Рух почав сповільнюватися, і я заледве бачила, як чоловік віддаляється від мене з моїм портфелем у руці. Уражена голова важко впала на холодний асфальт. Я відчула, як лобом щось стікає. Хотілося думати, що це був лише піт, але біль у голові швидко розвіяв цю думку— кров… До того ж ще й із низьким рівнем заліза.
В голові повільно перемотувались мої найменш неприємні спогади. Я відчувала, що відключаюсь. Мозок майже спав, але вуха, які я так любила ґвалтувати навушниками з гучною музикою, таки не підвели мене – почулися пришвишені кроки з іншого кінця темного переходу. У цей момент слух загострився, і на мить мені здалося, що ці кроки я вже раніше чула. Було ясно, що треба вставати й бігти, але тіло не слухалося. Моя закривавлена шия відчула дотик руки. На асфальті я побачила свій наплічник і відчула, що піднімаюсь, але не сама – мене підіймали чиїсь руки. Тепер мені було все одно, що за руки це були. Навіть якщо це руки того п’яниці, який побив мене. Ніс відчув сильний запах Укрзалізниці, побороти який намагалися парфуми… Я засинала і прокидалась… Відключалася і приходила до тями… Чувся стрімкий крок і швидке биття серця… Не мого… Моє, напевне, вже валялося десь у грудях, напівмертве… Змінилася обстановка: з’явилося жовте світло, на яке мої очі майже не реагували. Старі двері прочинилися після того, як біля моїх вух продзеленчала зв’язка ключів, і я зрозуміла, що вдома. Тепер усе добре… Можна відключатись… Я вдома… Кліп – і очі вже не страждали від штучного світла.
6
Склеєні міцним сном повіки нарешті розплющилися. Першим, що я побачила, було біле світло, яке просто розривало мої очі, намагаючись засліпити їх. Фокус потрохи повертався до роботи, і я побачила білу стелю, на якій висів плакат якогось гурту. Величенький такий плакат. Просто наді мною. Руками я почала обмацувати тіло і зрозуміла, що лежу в ліжку, накрита теплою ковдрою. Запах, який я відчула після важкої ночі, здався мені надто різким, але таким приємним і домашнім. Це був запах випраної білизни.
Моя голова, що вчора здавалась просто розбитою і розквашеною, зараз лежала на м’якій подушці й, здається, майже не боліла. На лобі я намацала великий, але акуратний шматок лейкопластиру, а незначні подряпини на руках були оброблені та чисті. «Досить валятися», – подумала я і взялася повільно піднімати своє знесилене, побите тіло. У поле зору потрапила гітара, яка обережно стояла біля столу без жодної пилинки. «На ній часто грають», – припустила я. На столі був типовий для кожної людини безлад. Але чомусь цей безлад здався мені ідеальним – таким, який можеш дозволити собі, коли живеш окремо від батьків. Настільна лампа, книги – грубі й тонкі, цікаві й не дуже, у різних палітурках – займали полиці, а офісне крісло на коліщатках протирало шар блискучого лаку на паркеті. Дорожня сумка та декілька пар взуття лежали при вході до кімнати.
Мої ноги спустилися додолу й ковзнули в капці. «Капці? У мене таких немає». Я вийшла з кімнати з опущеною і важкою головою і майже не могла підняти її вище. Чи то в ній так багато зайвих думок? Чи то мозок поплив до біса після вчорашнього удару? Переді мною стелився широкий коридор і поворот наліво. Стіни, на мій подив, були голими. Але якийсь затишок в цій квартирі відчувався. Вузький коридор вивів мене до невеличкої кухні. Прямокутний стіл, два стільці. Біля газової плити стояв хлопець і, очевидно, варив каву, бо насичений запах був тепер у кожній кімнаті, та й у кожному кутку квартири. Моїм рятівником був той самий Денис, який ще недавно мене так сильно дратував. Він, помітивши мене, підбіг і відсунув стільця, щоб я сіла.
– Мала, ти як? – стурбовано запитав він.
– Я в нормі, а ось твоя кава зараз втече, – ледь усміхнено відповіла я.
Посміхатися було важко і, напевне, усмішка моя була більше схожа на кривляння, але я впевнена: він побачив, що вона була щирою і несла в собі велику вдячність. Хлопець побіг рятувати каву, і це йому також вдалося. Можливо, колись він врятує світ?
– Дякую тобі… Дякую… Ем, я не вмію дякувати, вибач… – це була промова заплутаного язика та мозку, який надто очевидно гальмував. Навіть кава, напевне, могла б краще подякувати…
– Ти хотіла сказати: «Дякую, що врятував мене від такої тупої смерті: на асфальті, ввечері, у темному провулку і з розбитою головою?» – кумедно спитав Денис.
– Ах… Так… Саме це я і хотіла сказати. Дякую, – з полегшенням видихнула я.
– Та без «бе», – усміхнувшись, сказав рятівник і додав: – Каву будеш? Як бачиш, щойно зварена.