Детектив Ройкрофт відкрила теку:
– Народився у Севеноуксі у 1942 році, єдина дитина, батьки – парикмахерка та ріелтор. Хоча він про себе не так розповідає своїм друзям з гольф-клубу. Отримав стипендію у Гарроу у віці одинадцяти років, а перед випуском здобув шкільну премію мистецтв. Після Гарроу він вступив до Школи мистецтв Слейда, але щойно зрозумів, що він найкращий студент на курсі, як говориться у директорському звіті про випуск, сказав, що ніколи не стане заробляти мистецтвом собі на життя. Вони порадили йому зробити кар’єру викладача. Він проігнорував цю пораду.
– Коли він випустився зі Слейда, – підхопив Ламонт, – то збагнув, що саме буде робити у світі мистецтв. Проте йому треба було набратися досвіду, перш ніж розпочинати свою справу. Він прийшов до провідної галереї у Вест-Енді як стажер, і там він зрозумів, скільки можна заробити на мистецтві, особливо якщо ти не надто совісна людина. Через кілька років його звільнили за невідомих нам обставин, проте ми точно знаємо, що з того часу жодна галерея його не приймає. Потім він на якийсь час пішов з публічного життя, аж поки полотно Сальвадора Далі не зникло з Інституту Курто, це трапилося за багато років до появи нашого департаменту.
– Чому ви думаєте, що він причетний до цього? – спитав Вільям.
– Ми побачили запис з камери відеоспостереження, як він робив фото картини за місяць до її зникнення. Більше він таких помилок не припускався, – сказав Гоксбі.
– І, мабуть, він мав з цієї справи непоганий зиск, бо знову зник з нашого поля зору аж до моменту викрадення Рембрандта з Музею Фіцмолеан сім років тому. Проте містер Бут Вотсон не зміг домовитися зі страховою фірмою, і це був його перший і єдиний провал. Хоча самому викраденню картини позаздрив би навіть Томас Краун.
Вільям не перебивав.
– Суботнього вечора, одразу після закриття музею, до Фіцмолеану під’їхала автівка банди. Двоє чоловіків у поліцейській формі зайшли до будівлі під приводом того, що спрацювала сигналізація. Вони вдарили вахтера по голові, зв’язали його і за десять хвилин вийшли з будівлі через головні двері з полотном у руках.
– А де була охорона?
– Вони стверджують, що в той момент оглядали верхній поверх, а вниз спустилися через півгодини, о 16:48.
– Це точний час? – спитав Вільям.
– Так, – відповів Ламонт.
– Того вечора «Манчестер Юнайтед» змагався з «Ліверпулем» за Кубок Англії, матч транслювали на «Бі-бі-сі 1». Останній свисток прозвучав о 16:46.
– А де був телевізор? – поставив інше питання Вільям.
– У буфеті для працівників, на цокольному поверсі, – сказав Ламонт, – про що Фолкнер добре знав, бо грабіжники приїхали у той самий момент, як прозвучав свисток до старту другого тайму, а потім ми з’ясували, що обидва охоронці вболівали за «Манчестер Юнайтед», про що Фолкнер, звісно, знав.
– Якщо диявол в деталях, то він диявол, – додав Гоксбі.
– Тепер ви знаєте, що на нас чекає, – сказала детектив Ройкрофт. – Високоорганізований професійний злочинець, який раз на кілька років краде відому картину за лічені хвилини, і це дає йому можливість жити шикарним життям.
– Я, мабуть, щось пропустив, – сказав Вільям. – Чому Бут Вотсон не домовився зі страховою компанією і не подав заяву одразу після того, як Фолкнер викрав Рембрандта?
– У Фіцмолеані страшенно погана страховка. Наразі це проблема кількох провідних галерей. Вартість їхніх картин та скульптур стала настільки високою, що вони просто не в змозі собі дозволити застрахувати їх на реальні суми.
– Проте, – вставив Ламонт, – цей зрив має дати Фолкнеру важливий урок: не кради у галереях, де не всі експонати застраховані, або там, де тобі не заплатять достатньо.
– Іще питання, Ворвіку? – сказав Гоксбі.
– Так, сер, – сказав Вільям. – Тепер ми знаємо, що те полотно, яке ви вважали оригіналом, є копією.
– І що з того? – сказала Джекі, якій досі боліла її помилка.
– Хтось же її намалював.
– Може, сам Фолкнер? – припустив Ламонт. – Урешті-решт, він має художню освіту.
– Тільки якщо довіряти свідченню Слейда про те, що у нього справді є хист. Але це не означає, що він не зміг сам знайти художника, який міг би зробити копію. Це можуть бути люди, з якими він там навчався.
– У цьому разі, – сказав Ламонт, – ви маєте знайти цю людину.
– Згоден, – сказав командор Гоксбі й поглянув на годинник.
– Ще якісь питання, детективе констеблю Ворвік?
– Тільки одне. Як ви дістали цю копію?
– Ми переконали члена магістрату, що у нас є докази того, що Фолкнер може володіти важливим витвором мистецтва, викраденим з Фіцмолеану. Він підписав ордер на обшук, і тієї ж ночі ми обшукали будинок Фолкнера. Доки ви не з’явилися, ми були впевнені, що зірвали джекпот.
– А ви розглянули іншу частину його колекції у будинку?
– Так, – сказав Ламонт, – проте там немає жодної картини з переліку втрачених, і на всі з них у нього були чеки.
– Тож він реінвестує свої нечесно зароблені кошти в інші витвори мистецтва, що переконує мене в тому, що навряд чи він знищить Рембрандта.
– Я б не був у цьому таким впевненим, – сказав Гоксбі, закриваючи теку. – Отже, ми обговорили останні новини, проте мені не треба вам нагадувати, що у нас і без того повно інших справ. Тож давайте не будемо відкладати їх на полиці, щоб вони вкривалися пилом. Зараз мені важко сказати, чого нам це коштуватиме, та будь-які, навіть маленькі зачіпки нам допоможуть. Державу більше цікавлять цифри, аніж скільки реальних злочинців опинилося за ґратами. Тож давайте повернімося до роботи.
Усі присутні за столом зібрали свої теки й пішли до дверей. Але перш ніж Вільям вийшов, Гоксбі сказав:
– На два слова, Ворвіку.
Командор почекав, поки двері зачинилися, і продовжив:
– Вільяме, ви знаєте, що ви розумний, ваші колеги теж про це знають, тому не треба щоразу нагадувати їм, що їхній тріумф закінчився катастрофою. Якщо ви хочете колись опинитися на моїй посаді, не треба бісити людей, з якими ви працюєте. І я вам хочу запропонувати хоч іноді питати поради, а не тільки роздавати їх. І, може, вам варто проводити більше часу у більярдній, бо, судячи з усього, у Ламбеті вам це не заважало.
Вільям згадав батькові слова про те, що командора не варто недооцінювати. Він кивнув, тихо вийшов з кімнати у роздумах про слова командора й повільно пішов коридором. Ворвік ще не був у більярдній Скотленд-Ярду. Коли він повернувся до офісу, де він сидів разом з колегами, то побачив на своєму столі дві теки зі справами. Він майже дочитав ту, на якій було написано «Черчилль», коли побачив, що до нього підійшла детектив Ройкрофт.
– З якої порадите мені почати, сержанте? – спитав Вільям.
– Нагадай, що там, – сказала Джекі.
– «Вінстон Черчилль» або «Місячний пил»?
– «Місячний пил» легший. Професор точно не злочинець, і, чесно кажучи, містер Андервуд, заступник генерального секретаря в Американському посольстві, перебільшує. Але ми не хочемо, щоб стався дипломатичний інцидент, тому будь обережним.
– А «Черчилль»?
– Це вже складніша справа, проте, як Яструб нам нагадав, цифри зараз головне, тому впевнись, що підозрюваного схоплять і засудять, хоча я гадаю, що він отримає умовний термін, та ще й на шість місяців. Та це хоча б щось для статистики. Але що насправді важливо, то це те, що тобі власноруч треба знайти людину, яка підробила Рембрандта, і сподіватися, що це виведе нас на Фолкнера. Ось тобі моя порада, Білле, – сказала вона значуще. – Навіть не думай піти додому, поки в кабінеті Яструба горить світло.
– Дякую за пораду, – відповів Вільям і відкрив теку з написом «Місячний пил».
Після того як він прочитав усі деталі слідства, він погодився з Джекі щодо професора. Він був наївним і в чомусь винуватим, проте точно не злочинцем. Коли Біг-Бен пробив шосту, Вільям вирішив, що вже надто пізно телефонувати до посольства США, бо містер Андервуд навряд чи мав чекати, поки світло в кабінеті Яструба згасне, перш ніж він зможе піти додому.