Він той, хто виступить проти…
Вільям добре тримався, доки вісім офіцерів не з’явилися з труною та не понесли її через прохід до олтарної частини церкви, і тоді він уже не зміг стримати сліз.
Парафіяльний священник подивився вниз зі сходів олтаря і запропонував колегам Фреда по відділку, які не часто бували у церкві, помолитися за нього. Вони прийшли висловити свою повагу, хоча навіть не всі з них знали його друге ім’я. Вільям роздивився людей навколо і побачив серед присутніх місіс Перкінс.
Бути пілігримом…
Коли присутні стали на коліна, Вільям схилив голову й згадав слова Фреда:
«Я хочу вірити, що щось змінив». Якби тільки Фред міг побачити це й зрозуміти, як багато він змінив!
Фредові колеги та друзі щиро співали гімни, і Вільям знав, що йому б це сподобалося, хоча скоріше за все він сказав би, що надгробна промова головного суперінтенданта була занадто пафосною. Вільям наче почув, як Фред посміхається, коли той казав про його подяки. «А як щодо моїх відсторонень?» – майже розчув він.
Коли священник дав останнє благословення, присутні встали, а ті, хто ніс труну, повернулися до своїх обов’язків і понесли її на кладовище. Вільям спробував підвестися, коли вони проходили повз, але не зміг, і тоді черговий відділу та начальник йому допомогли.
* * *
Коли вони повернулися додому, батько сказав Вільяму, що після цієї історії не буде соромом піти з поліції. Він був упевнений, що колеги його зрозуміють.
– Можеш піти на вечірнє відділення, вивчати право, а потім приєднатися до мене у суді, де надалі будеш боротися зі злочинністю, але у судовій залі та вдень, а не бозна-де на вулицях уночі.
Вільям знав, що батько має рацію. Але останнє слово лишилося за Фредом: «Може, ми з тобою прийшли сюди різними шляхами, Хористе, проте у нас обох є одна спільна риса: ми обидва трохи навіжені, але робимо те, для чого призначені».
6
Командор Гоксбі очолював збори, як годиться керівнику. Інші три голови чекали, коли він почне нараду.
– Я хочу представити вам нового члена нашої команди. Хоча детектив констебль Ворвік ще не має багато досвіду як детектив («М’яко кажучи», – подумав Вільям), він має широкий досвід у галузі мистецтва, оскільки вивчав його в університеті. Крім того, він відмовився від можливості вступити в аспірантуру заради роботи у поліції. Отже, я сподіваюся, що його знання допоможуть нам схопити Майлза Фолкнера нарешті. Брюсе, – звернувся він до старшого офіцера, який вів справу, – чи не міг би ти повідомити нам актуальну інформацію?
Перед детективом старшим інспектором Ламонтом лежали кілька тек з інформацією, проте він не відкрив жодної з них, бо вся інформація була у нього в голові. Він подивився прямо на детектива констебля Ворвіка, бо його колеги були добре поінформовані щодо подій.
– Останні сім років ми намагаємося спіймати крадія, який за всіма стандартами є майстром своєї справи, та наразі він перевершує нас у своїх навичках. Майлз Фолкнер створив ідеальну систему, яка дозволяє йому викрадати світові витвори мистецтва й заробляти на них, нібито не порушуючи закон.
У Вільяма одразу з’явилося кілька запитань, проте він вирішив не переривати свого нового начальника.
– По-перше, Білл…
– Вільям, сер.
Ламонт насупився:
– Ви маєте зрозуміти, що все те, що ви бачили у фільмі «Афера Томаса Крауна», чиста вигадка, тому забудьте про це. Фільм цікавий, проте вигадка. Майлз Фолкнер вам не Стів МакКвін. Він не краде витвори мистецтва заради чистої насолоди, щоб потім тримати їх у своєму підвалі й годинами дивитися на них. Це для сінефілів, яким подобається кілька годин уявляти, як це – обійти наших колег у Бостоні та переспати з гарною жінкою, яка за чистим збігом обставин виявляється агентом страхової компанії, що розслідує цю справу. Втім, вона взагалі єдина героїня, схожа на реальну: хоча у нашій справі страховий агент – це бюрократ середнього віку, на якого вдома чекають жінка та двоє дітей. Ба більше, він навіть не сягне рівня Фолкнера.
– Ти ще тут, Ворвіку? – спитав Гоксбі.
– Так, сер.
– Тоді ти можеш здогадатися, що детектив старший інспектор Ламонт скаже далі.
– Цей Фолкнер краде цінні картини з галерей або у колекціонерів із наміром домовитися з певними страховими компаніями, які готові вирішити справу за значно нижчу суму, ніж сума страхування.
– Зазвичай сума вдвічі нижча, – сказав Ламонт. – Але для Фолкнера це непоганий прибуток.
– Яким би розумним він не був, він не може такі складні операції здійснювати самотужки, – зазначив Вільям.
– Він і не здійснює. У нього є команда, хоч і маленька, але дуже професійна. Вони працюють разом, проте кожного разу, коли ми хапали когось із його спільників, вони мовчали як риби.
– Одного разу, – сказала детектив сержантка Ройкрофт, – ми навіть спіймали двох крадіїв на гарячому. Але у той час Фолкнер був у Монте-Карло в ліжечку зі своєю дружиною, яка підтвердила його алібі.
– А ви не думаєте, що його дружина може бути його головною спільницею? – зауважив Вільям.
– Вона вже кілька разів його прикривала, – відповів Гоксбі. – Але нещодавно ми з’ясували, що у нього є коханка.
– Це ж ще не злочин, – сказав Вільям.
– Так, але якщо вона дізнається…
– А ви не намагалися запропонувати комусь з його банди угоду про визнання провини? – знову спитав Вільям.
– Жодного шансу, – сказав Ламонт. – Фолкнер має негласну домовленість із кожним із них, без можливості скасування.
– Обидва отримали шість років, – сказав Гоксбі, підхопивши розмову, – а за їхніми родинами уважно спостерігали, хоча ми ніколи не могли зв’язати ці злочини з Фолкнером. Третій злодій, який був пов’язаний з крадіжкою у Фіцмолеані, мав зшиті губи, просто як нагадування, що трапиться з ним, якщо він захоче свідчити проти своїх.
– Але якщо Фолкнер перепродає крадене…
– Згідно з його податковою декларацією, – сказав Ламонт, – Фолкнер займається фермерством. У нього маєток на дев’ять кімнат у Гемпширі та триста акрів землі з кількома коровами, які щипають траву на цій території, проте не продаються.
– Але хтось має вести перемовини зі страховими компаніями?
– Цим займається його права рука, – сказав Ламонт. – Містер Бут Вотсон, королівський адвокат. Людина, яка завжди працює на анонімного клієнта. Щоразу як ми намагаємося його притиснути, він нагадує про конфіденційність договору між адвокатом та клієнтом.
– Але якщо Бут Вотсон знає, що він працює на злочинця, хіба він не має повідомити у поліцію як професіонал?
– Це не ваш батько, Ворвіку, – сказав Гоксбі. – Це людина, яку Адвокатська палата двічі ледь не позбавила ліцензії, й обидва рази – за непрофесійну поведінку.
– Але ж він досі практикує, – зауважив Вільям.
– Так, але не часто з’являється в суді, – сказав Гоксбі, – бо знайшов спосіб заробляти, навіть не виходячи з кімнати. Щоразу як зникає цінний витвір мистецтва, першим, кому телефонують, є Бут Вотсон, якого просять бути посередником. І – яка несподіванка! – картина з’являється через кілька днів в ідеальному стані, а компанії навіть не потрібно інформувати нас про цей прикрий інцидент.
– Важко повірити, – сказав Вільям, – що Фолкнер жодного разу не проколовся. Ось це вже схоже на вигадку в стилі «Афери Томаса Крауна».
– Саме так, – погодився Гоксбі. – Щонайменше одна компанія відмовилася платити йому, та якщо галерея не матиме ресурсів на винагороду, Фолкнер залишиться з картиною.
– У такому разі, – сказав Вільям, – викрадений Рембрандт усе ще може бути у нього.
– Тільки якщо він не знищив картину як основний доказ.
– Але хто ж стане стане знищувати Рембрандта?
– Зачекайте, доки не побачите його наживо. Він не поціновувач мистецтва, він той, хто обікрав би рідну матір, якби був би впевнений, що уникне кари.
– Що іще у вас є на Фолкнера? – скромно поцікавився Вільям.