Так, отже, вночі потаємно приступив був фарао Озирис-Аменемхет мудрий до Володаря Пустині й словом «ЗОЛОТО», що в його могутність він вірив глибоко, – промовленим тричі, хотів він збудити Сфінкса.
Але непорушно у простір дивився відвічний Камінний Володар. Не піднеслись вії йому, серце не озвалось у грудях кам’яних, і не глянув він на фараона. Тільки подихом вітру з пустині кинуло купу піску, нічого не вартого, під ноги Аменемхетові. І розгнівався вельми фарао на ту відповідь глузливу й уразливу на його найліпше слово. І на знак великої погорди своєї до Володаря Пустині звелів поставити іншого Сфінкса біля Таніту. І сьогодні кожен на власні очі може бачити того другого неправдивого Неба.
Правдивий же стояв непорушно й дивився на простір і час, байдужий до того, як минали роки за роками, як змінялись володарі за володарями, як відходили з Землі Кемі до богів несмертних фараони, мандрівкою своєю земською втомлені.
І от, на трон Земель Обох вступила Гатасу, володарка могутня і славна, Гором улюблена, самою Гатор[10] вигодована. Мудрість була її хлібом щоденним, але ж і до вправ мечем та стрілою була володарка так призвичаєна, як і до праць будівельних. Дух її могутній створив (у скелях) храм великий. І на палацах, пільонах і всяких будовах та стовпах переможних було висічене наймення її вельми багато разів. І було за що, бо ж навіть у боях численних на возі бойовному гонила вона в полях кривавих за перемогою. Й ніколи не давала вона втекти перемозі. Тож славою зброї своєї вкрила вона Єгипет.
На слово Гатасу, з малюнків руки її, богами надхненої, з’явились кораблі могутні. До Землі Пунт[11] і ще далі понесли вони славу Кемі.
Таж більш як славу й перемогу кохала Гатасу край свій та брата й чоловіка свого – Тутмеса. А що не відала вона страху, і славою, як льотоса квіткою, голову свою прикрашала, – то вирішила два ті свої кохання злити в одно. Хотіла, вирікшись особистої слави, на Тутмеса, мов вінок, покласти всю славу, що була в Землі Кемі. І на пам’ятних дошках, на храмах, палацах, пільонах знищила вона наймення своє, лишила ж єдине, одиноке наймення Тутмесове. А в ніч ту, коли так вчинити постановила, до Сфінкса прийшла Гатасу, спираючись, як Ізида на Гора, на рамено Тутмесове. Але даремно:
– Кохання… Любов… – промовляла.
Даремно і Тутмес – володар, що з сорока чотирьох боїв повернув переможцем, даремно і він:
– Слава… Край рідний, – голосом сильним і певним гукав.
Даремно на слова ті польниці-сурми мідяні голосно йому відповідали.
Володар Пустині мовчав і не рухнувся…
Та ж серця шляхетні не знають образи чи гніву. Й не уразились мовчанкою Сфінкса Гатасу й Тутмес, як сталося те з Аменемхетом. Не відвернулись, не кляли його, але ж на згадку про повінь щастя свого звелів Тутмес оздобити диском золотим Сфінксові голову, щоб кожного ранку промінням іскристим обсипав його відроджений Ра[12], як обсипає кожного дарами той, хто серце має щасливе…
І знову, як хвилі Великого Нілю, утекли роки і століття. Озирис-Рамзес-Міямун, син могутнього Сеті, володів Землею Кемі та збільшував славу її. Після перемоги Кадешської над тими, що має до них глибоке й непереборне презирство Амон Великий, над тими, що звуться огидно хититами ганебними, прийшов до Сфінкса і Рамзес. Та ж даремно уста, що призвичаїлись розказувати і славі самій, вимовляли рішуче й твердо:
– Влада!.. Перемога!..
Повна мовчання лишилась пустиня. Мовчала й безодня небес і сам Сфінкс. Та ж не відступився Рамзес відразу, бо ж вікова й ніде не знав він відступлення. Ніч і ще день просидів він біля Сфінкса. Молився, питався богів і прохав, щоб сказали йому таємницю. На другу ж ніч, повернувши до Теб, звелів скрибам своїм записати так:
«Природу земську уявляє з себе Володар Пустині, Сфінкс, жорстоку, звірячу, про що свідчать і гострі кигті, і лев’яче тіло. А що на пісок спирається він, там, де було дно колишнього моря, то це знак, що з вод Передвічних повстало все.
Поземського пороху тримається Сфінкс, бо ж поки в тілі земському природа поземська, – воно є донькою пороху. Та ж дух, що в тілі земному жиє, якщо він вже прокинувсь, до виходячого сонця підносить свій зір. І обличчя, освітлене сяйвом Світла Вічного, стає обличчям людським, опроміненим спокоєм шляхетим і мудрістю.
Отож, тоді обличчя людське та людський дух опанують тілом-матерією, хоча б було тіло й кам’яне, лев’яче. Тоді й зоря засяє над чолом не Сфінкса-потвори, а Сфінкса-Символу».
Така була мудрість, яку від Сфінкса пізнав фарао преславний, Озирис-Рамзес-Міямун…
І ще в часи ті був жрець, – пророк з храму Амона Тебанського. Був він учений превельми, та ж не хочу тут наймення його називати. Той жрець у мудрості своїй покрив посвятними написами папірусів багато й на них накреслив всі слова Землі Кемі, на пам’ять і навчання людям та на славу вічну богам несмертельним, що навчили людей, давши їм мову. В мудрості своїй значіння всіх слів знаючи, слів не тільки самої Землі Кемі, але ж – і кушитських, і народів лібу, і навіть шасу нечистих, – жрець той превчений привіз, на сильного осла поклавши, – усі папіруси свої до стіп Володаря Пустині. Тоді сам, осла пустивши, щоб не перешкоджала йому й тварина німа, сів біля Сфінкса, – коли Мін, бог срібно-промінний вичарував на небі місяць повний, читати з папірусів своїх голосно слово за словом. Чекав бо жрець той мудрий, що коли прийде слово чарівне на чергу, – прокинеться Сфінкс.
Вже було близько перед світанком (мабуть), коли жрець промовив уже тричі вряд слово «МУДРІСТЬ». І тільки що хотів він вимовити ще вчетверте, уп’яте і далі слово те, що його вважав за найміцніше з усіх слів, – як нечутно приступив до нього ходою тихою з пустині лев, який, мабуть, поважав як ще міцніше слово «СИЛА». Та ж, не сказавши слова того і взагалі слова жадного, могутнім ударом лапи своєї по мудрій голові жерця того вченого, що його імення я не назвав, – припинив читання слів перед Володарем Пустині. Відомо, що способом цим часто доводять сильні правоту свою.
Коли ж вранці прийшли пастофори[13] Амонові (з храму Тебанської, Рамзесом поставленого), щоб принести свіжу одіж та воду на вмивання посвятні пророкові вченому, – знайшли його тіло холодне й стверділе; рука ж його, здерев’яніла, ще лежала на слові «мудрість». Довкола сліди ніг ослячих та лев’ячих, а на папірусах кров жерцева – показували, яка уперта відбулась тут за слова суперечка. Та ж Сфінкс не став ні по чиєму боці: мовчав, як і раніш, у сні своєму.
І багато людей в Землі Кемі, довідавшись про подію ту, повірили, що і найгарніше і наймудріше слово часом менше варте, як чин, хоч він складається тільки з одного руху.
А сталося ж це за панування згаданого Рамзеса Міямуна Великого, сина Сеті. Мудрішого, могутнішого й міцнішого за нього володаря ніколи не знала Земля Кемі. Коли ж відійшов він на Захід[14], до Країни блаженних, засмутилася Земля Кемі, як вдова єгипетська, як сирота, що вийшла надвечір з оази й заскочила її ніч в пустині та пітьмою сповила шляхи її, і розум, і зір…
Доба мук і жаху, тривоги та болю прийшла тоді на Єгипет. Фарао Озирис-Менефта радніше був би в Абідосі, в Країні Заходу, як у Тебах володарських. Намножилось тоді сила несчислена нечистого народу Апуру, що сам себе побожно Бен-Ізраїлем звав, – як гусіні на полі капустяному, як сарани – най впаде лихе слово на пустиню! – що множить її Сет на зло людству.
І зірвались загати терпеливости у люду Кемі. І, вставши, вигнав він нечистих Апуру з володінь Амонових…
І сталося.
Нечиста жінка з того народу Апуру, втікаючи за племенем своїм, несла з собою й дитину свою. Та ж крім дитини, що їй належала, тяжко несла вона ще й ріжні скарби Землі Єгипетської, яких накрала багато, як і всі, що були з народу Апуру. Бо ж було у них звичаєм обкрадати скарби живих і мертвих в землях чужих, чи то – приходючи (туди), чи то – втікаючи (звідтіль) перед гнівом народнім.