Прокинулося буйне життя. Відмолоджена Прага любувалася на себе в дзеркалі Влтави. Прикрашалася разками світляного намиста. Оздоблювала чоло високе мармурами нових палаців. Засипала вулиці квітками народніх одягів. Та ж поміж радісними обличчями дітей щасливої Праги все частіше почали об’являтися розпачливі постаті сиріт-безбатьченків. Тих, що їм відібрано все. Навіть наймення само.
І пізнала Прага сум їхніх очей. Згадала тих, що колись, як замовк був «Німий», з такими ж очима не з доброї волі поквапливо покидали її. Ішли шляхом розпуки і болю в чужі світи. Без надії, без віри в поворот, без сили на дальшу борню…
– «Exulanti!»… – спустила Прага на розрадувані свої очі повіки хмар.
– Вигнанці!..
І озвалася в серці її кров Пржемисла-Орача. І пожаліла вона смутних. Бо ж хто за плугом ходить, орючи ниву в поті чола на хліб, – той, щоправда, не розкидає на вітер Божого дару, але ж голодному приходькові поміч дає. Бодай хоч скибочку хліба. А що «не єдиним хлібом живе людина», – знала це Прага. Чи ж могла вона забути, скільки пролилося в ній крови за «Слово Боже» та за «Духа»?.. І відчинила двері також і Божому Слову. І саме там, де спить мовчазним сном онімілий з розпуки «Німий». Саме там відчинили двері храму Божого тим, що прийшли хресною дорогою народа-вигнанця[6].
Та ж брязкіт іншого металю – млявий і скупий, брязкіт-дзвін, що кличе щоденно служити дочасному, так легко приглушує в розбитому серці людському тихий заклик:
– «Прийдіть до Мене, струджені!»…
Заглушує не тільки заклик тихого. Громів небесних не чують вигнанці за голосом розпуки та злоби, за стогоном болючим:
– «Vae victis!»…
За скрипом і скреготанням стиснутих з образи зубів:
– «За що?.. Про що? Чому – саме мені»?..
За шепотом братньої ненависти, неситої, вічно-пекучої заздрости…
І мовчки дивиться з високої, старої дзвіниці «Німий» на маленькі гуртки понурих, що приходять сюди в неділі й свята. Дивиться… і жде.
Та раз у рік на коротку хвилю повертається життя в його мосяжне серце. У Великий Четвер прокидається «Німий» зі сну. Тоді міцно здрігається мідяне тіло й виривається з оков. А як зо всіх церков католицьких полинуть дзвони до Риму, – тоді з вежі Клєментіна відлітає й «Німий». В той бо час, як і всі дзвони інші, набуває він крил ангельських. Та ж тільки всі інші летять, щоб співати нечутний людям гимн для тих, хто підтвердив Правду свою кров’ю власною на аренах Колізею, де життя Духа повстало з дочасних ідеалів-снів. А «Німий» не летить з ними. Не сміє він злити свій голос у загальному хоралі дзвонів, не сміє співати «Воскрес!» – той, хто повірив у вічність смерти…
Нечутно й журно, як нічний птах, летить «Німий» на Схід, до Чорного моря, Евксинського Понту. Там сподівається він повернення голосу, там має дістати рух живих сердець його мідяне серце для радісного співу прийдешньому Воскресенню. В сумній пітьмі кружляє «Німий» чорним буревісником над неспокійним, зі всіх морей найлютішим. Спускається нижче, все нижче, мов чайка, черкає крилом по воді й рине дельфіном у чорну глибінь.
Під кришталевим склепінням запінених хвиль завмерла в мовчанні така ж як і «Німий», всіма забута каплиця. Не прикрашають її ні коралі, ні перли: нема їх у Чорному, суворому морі. Безгрішно-біла, без прикрас і оздоб, мов недоторканий сніг гірських верховин, як вимите слізьми обличча, що радощів не знає, – стоїть та самітня каплиця. Ще ніколи не діткнулася її жадна людська рука: чисті пальці Ангелів Божих – первороджених Духів білого Світла збудували її над гробом Того, Кого без провини осудило й покарало «правосуддя» людське – святого Климента, Папи Римського.
На пустому острівці серед Чорного моря томився вигнанець Святий Отець, аж поки допив до дна гіркий келих вигнанства, по вінця налитий кривдою й болем. І з жалю та ганьби перед правдою людською пірнув острівець безіменний під хвилі, щоб не бачили його зорі-очі небесні. І давно вже чекає під водою, запіненою від злости і гніву, промита морськими слізьми капличка, мовчки чекає, як і дзвін онімілий: коли ж, нарешті, прийде Воскресення День?.. Коли ж дзвонить на ній той дзвін Клєментінський і своїм розрадуваним голосом народу з глибин підніме безіменний острівець?..
Та ж багато в цю ніч святу озивається у світі дзвонів, багато лунає радісних голосів мідяних, мосяжних і срібних, багато гукає їх «urbi et orbi», що вже Воскрес! – але ж все те – далеко, далеко, й не чути сюди тих дзвінких голосів. Тут же – тиша. Мовчать і дзвони, й людські серця. Спить не пробудженна ще в безодні глибокій Clementia – Милосердя.
Спить, чи лиш отруєна потоками зчорнілої братньої крови, що все ще пливуть, все ще вливаються аж до чорних глибин морської безодні. Пливуть, розлиті ненавистю й заздрістю, що глузують з любови, згоди й милосердя. І в тій важкій, чорній, закривавленій воді не може розгойдатися мідяне серце «Німого». Мовчки облітає він білу каплицю й мокрий від її сліз мовчки вертає назад…
Та ж не буде це вічно. Прийде Воскресення День. Спільним тактом застукотить серце живе в людських грудях онімілих, здрігнеться і в мідяних грудях серце «Німого». Згине кривда стара, зблакитниться Чорне море, обізветься дзвін Клєментінський, і вирне з моря капличка Святого Папи Климента, що своїм тілом давно вже пов’язав докупи і Київ, і Рим[7].
Слово
Коли фарао Озирис-Хефре – най вічно живе його КА у Країні блаженних! – створив великі піраміди, – Володар Пустині Неб (що його греки безбожні назвали найменням «Сфінкс») століття вже дивився на небо й землю та на життя, що несе в Невідоме людські покоління, як могутній подих Сетів[8] несе піски пустині.
Як життя таємне, – таємний Сфінкс. І, як смерть мовчазна – мовчазний і він. Тому вельми хотілося людям усіх часів дізнатись про правду, в Сфінксі укриту. Та ж, що людство – подібне дитині і як дитина радніше за квіткою барвистої казки женеться, ніж дошукується зерна мудрости, що часто вкрите в тверду шкаралупу, – тому багато казок знайшло людство в тіні могутнього Сфінкса. І казки ці поставлено на варті сенсу, що вкритий від незасвячених в Таємниці Посвятні.
Я ж, Евімет, жрець Амонів, письмом храмовим казку цю в папірус заношу не тому, що мудрість таємна в ній вкрита, а тому, що повна казка ця милосердя, котре є пахощами найприємнішими перед обличчям Того, чиє Наймення Велике людство назвати не вміє. Най же з кам’яних грудей Сфінкса Пустині переллється милосердя у груди людські, часто за граніт твердіші, груди, що на почуття живе часто безплідні та мертві, як мертва пустиня.
* * *
Коли мистець, людству незнаний, з каменя витворив постать маєстатну Володаря Пустині, – закляв він його словом чарівним і великим. Не тільки бо мистець то був презначний, але ж і мудрець видатний, таємствами вкритими володіючий. І в заклятті тім дано кам’яному творові мистецтва дивну можливість: зо сну свого вікового прокидатись і на почуття людське, що за всі почування наймогутніше, озватись.
Та ж не дав мудрець-будівничий нікому з живучих знати: яке саме те почуття і яким саме словом людським збудити можна Сфінкса кам’яного. Тож без ліку було тих, що слова того шукали, до Володаря Пустині вдень і вночі явно і тайно приходили. І ріжні слова людські йому говорили.
Приходили будити Сфінкса і люди мудрі-скриби, і вчені, що папірусові, – і вояки, і полководці, що мечеві – життя своє на службу офірували. Приходили й такі, що вазі та мірам, продаючи в крамницях, себе віддали. І ті, що плугами орючи, богам служили. І аж четверо було (серед прихожих) таких, що вінець Обох Земель[9] та берло сімох народів носили.
Перший із тих (чотирьох) був Озирис-Аменемхет. Володар мудрий, що за основу могутности Землі Кемі вважав багатства та скарби. Це він перший був, що мудрістю (людською) виміряв високість вод Нільських у повені їхній та в добі, коли вони відпливають. То був (він же), що призначив береги озерові Моери, і силою волі власної та працею люду свого в берегах тих затримав води слухняні. Він же й ту славну і таємну схованку Льо-перогунт, що греки малобожні у варварській мові своїй «Лябіринтом» називають, – збудувати звелів. І в ній сховів хитрих, задь великих та ходів підземних, укритих і таємних звелів зробити багато-багато. І там збирав він скарби великі, сторожу з жерців-аскетів побожних настановивши. Знав бо, мудрий, що нічим, ані всіма скарбами Ло-пе-ро-гутну підкупити їх не було можна, бо ж і скарб найдорожчий – життя власне – вони ні за що мають, а цінності земні погірдливо топчуть.