І втомилась вельми жінка нечиста під важким вантажем своїм. Та й відбилась вона від гурту втікачів – одноплеменників своїх. Тоді міркувала в серці свойому нечиста жінка та: «Якщо скарби вкрадені покину, де ж знову здобуду їх в пустині? Тож лишуся знову я вбога, як була перед тим! Якщо ж кину дитину свою, – вільніше буде мені нести скарби крадені. Дитину ж иншу придбати зможу, ще й не одну, аби лиш дійшла живою та cкарби донести зуміла».
Й покинула вона дитинку, поклавши її біля ніг Сфінксових у пустині. Сама ж мерщій помандрувала далі. І не оглянулась.
Дитятко ж лежало довго, квиліло та плакало, бо спека росла у пустині, й було там, як у печі, що її нагріває пекар, маючи тісто приготоване. А як стало тепло дуже-дуже, ніздрі Сетові роздмухали пісок. І зривався він хвилями, які летіли, щоб кинутись у безконечність, поза окрай землі. Ра на обрію затулив обличчя своє. І Сонце – джерело світла – стало як смолоскип, що вгасає, димом чорним обмотаним. Було, як рана кривава на небі, смертельно пораненому.
Не мала ще розуму дитинка Апуру нечистих. А тому, що й звір нерозумний боїться вихру самуму й тікає, шукаючи криївки, – тож чуття звіряче й примусило дитину ту малу кричати голосом великим. Відчуло бо мале, як смерть, ніби мати, нахилилась вже над ним. До цієї хвилі ще досі уста дитини тієї не вимовили жадного людського слова й не знало воно жадної мови людської. Та ж в страху передсмертному простягло воно вгору ручки свої, рятунку шукаючи. Відкрило воно знову свої уста, ще не поплямлені ані неправдою, ані ненавистю, ані прокльоном, і покликало:
– МАМО!.. – в слово те вклавши все, що бажання життя підказало: надію і жах, певність у рятунку, оборону, опертя, радості прийдешні.
І раптом схилилась голова Володаря Пустині. Витяглись лапи кигтисті й обережно пригорнули до теплих грудей (кам’яних) дитину покинуту.
І вогнем спалахнуло небо усе. І вгасло враз, узявшись попілом кучерявим. Зблідло на обріях, як обличчя, що з нього втік розпалений до червоного гнів, Син Сетів. Тиша німа настала довкола. Стихло дихання повітря. І мняке шелестіння шовкове, як віяння тисячі крил, – збудило знову тишу хвилеву. А небо, переливчасто-ніжне, мов перли в короні володаревій, усміхнулось, схилилось, наблизилось до землі. І рясні сльози дощу полилися тихо із неба над пустинею.
Заразом два чуда: дощ в пустині й рух серця кам’яного викликало одно слово коротке. Не слово маґа-мудрця, не володаря-фарао, не слово переможного, мудрого чи щасливого. Ні, – слово істоти мізерної, кволої, вбогої, що до того ані одного слова й не знала. Але ж не знала ще і неправди, злости, підлоти ненависти, – дарма, що була то дитина нечистих…
* * *
Я, Евімет, жрець Амонів, на славу богів казку цю записав. Записав і на те, щоб посвідчити, що тільки божеські, таємні істоти та боги самі можуть не гидувати тим, що для нас, людей смертельних, огида тяжкая. І на те, щоб ствердити, що людина безсила й найкволіша при гострій потребі зможе знайти оте слово велике, яке зрушить і кам’яного, тисячоліттями нерушимого Володаря Пустині.
О, Слово!.. Тобою усе зачалося у світі! Ти зможеш усе!
Фірдусі
Леся Українка…«Слово пліднеІ більше родить,ніж земля-прамати»…
Минуло тисячу років від дня народин найбільшого поета Персії – Абул-Касим-Мансура, того, що, крім инших прекрасних творів, уклав найдовший у світі оповідний твір, поему «Шах-Наме», тобто «Книгу володарів». Є це історія Персії за дві тисячі років, попереплітана оповіданнями, казками, переказами, що їх повитворював у прадавніх часах перський народ.
Не диво, що історія ця «має свою історію», та й життя її славного автора не минуло без пригод. «Книгу володарів» переслідували, приховували, нищили, палили вогнем і топили в воді. Бо вічна це річ, що завойовники намагаються й мечем та кайданами, ласкою та золотом, примусити підбитий народ забути про своє ім’я та життя своїх батьків. Так було і в Персії, коли її опанували мусульмани-араби. Не хотіли й вони, щоб Персія знала й пам’ятала своє славне минуле, не хотіли, щоб трималася своєї прадавньої «реліґії світла», яку дав персам Заратустра[15], а накидали чужий і походженням і духом іслям[16]. Та в Персії з давен-давна поважали науку й письменство – за служення Богові, – і «Шах-Наме», те слово, що стояло на сторожі народу перського, не вмерло, відродилося.
* * *
Року 961, коли вже впало арабське ярмо, перський володар Абу-Саліх звелів розшукати й позбирати докупи все, що де було з уривків народнього епосу[17] – «Шах-Наме». Поетові Дакікі, найвизначнішому з-поміж тогочасних двірських поетів, доручив володар усі знайдені вривки скласти й перекласти із старої іранської мови на новішу – перську, якою тоді вже говорила країна. Надавався на ту працю Дакікі ще й тому, що був він вірний визнавець Заратустрової віри, яка, не вважаючи на всі переслідування мусульман, і досі живе ще в Персії. Та коли Дакікі закінчив перших 1000 віршів, його вбив невольник, підісланий мусульманами.
На кількадесят років праця спинилася. Аж за часів Магомета-Гасана (997–1030) відновлено стародавній іранський первотвір. Гасан пильно шукав відповідного майстра пера, що був би одночасно й ученим, знавцем мов та іранської історії, та й видатним поетом. І володарів вибір упав на Ансарі, званого «царем поетів». Та Ансарі видалася та праця занудна, він її не приняв, зате вказав Магометові-Гасанові на молодого, малознаного ще співця – Абул-Касим-Мансура.
Нема певних, цілком докладних відомостей про рік його народин: одні джерела називають р. 940, инші говорять про р. 932-ий. Народився Абул-Касим у місті Шадабі, недалеко від більшого міста Туси, в землі Хорасанській, уславленій вибором найліпшої на світі січної зброї. І хоч походив він із родини незаможніх господарів, але був вихований дбайливо й мав добру освіту. Знав кілька мов, був добрий музика, завзято вчився, збирав та записував народні пісні, казки, віршовані байки та иншу словесну народню творчість.
А заразом був він і добрий поет. А що мав він мрію прикласти рук до початої поетом Дакікі справи, то коли сам володар доручив йому цю працю, Абул-Касим для неї забув про світ увесь. Не шукав він слави, не хотів одного: свого затишного закутка, бажав тільки одного: щоб ніхто не заважав йому робити улюблене діло.
Та Магомет-Гасан забажав побачити на власні очі свого нового надворного поета, й Абул-Касим мусів податися до столиці.
На Сході говорять, що лише жінки та поети вміють як слід ненавидіти та заздрити один одному. А що способи боротьби і в жінок, і в поетів однакові: чутки, плітки, шпильки та глузування, спрямовані на те, щоб суперника «розшрибувати», то й недосвічений юнак Абул-Касим ураз скоштував на собі «столичних штучок». Та мав особливе щастя цей «провінціяльний дикун», бо дарма, що його втягнули в густу сітку мистецьких спліток і брехень – володар не вигнав його перш, доки не познайомився з уривками його праці. І це вирішило Абул-Касимову долю, і одночасно й долю «Шах-Наме».
Магомет-Гасан неймовірно захопився поезією Абул-Касима. А що східній можновладець у свойому захопленні не знав меж, на поета дощем полилися великі ласки. Магомет-Гасан подарував Абул-Касимові казкову палату побіч із власною, що мало чим була ліпша за поетову. Надав йому назву – «фірдусі», тобто – «райський», дав право вільного входу до своїх багатих збірок та книгозбірень, дозволив навіть заходити до скарбниць.
Тепер уже всі суперники тихенько сичали, що легше доступитися до володаря землі, ніж до того новооб’явленого «райського птаха». І це була дійсна правда. Бо Магомет-Гасан особливим розпорядком заборонив перешкоджати Абул-Касимові в його праці, й нерідко сам володар, прийшовши в хвилині поетові праці, чекав терпляче або, й не дочекавшись, сумирно вертався до свойого палацу, щоб прийти до поета вдруге.