В заглибинах долин озерами вкладаються тіні. Гостріше закреслюються ребра хвилястих горбків. Довгим фризом, як на рельєфах стародавніх гробниць, на металево-блискучому небі випинаються череди буйволів, отари кіз та овечок, обгорнених зрожевілим завоєм куряви. Зникають, всмоктуються поміж сільськими будівлями з плескуватими дахами. Немов не справжні тварини – лиш духи чи примари, ще вертаються «на своє місце» – на барельєфи недавніх гробниць, висічених там у скелях.
Останнім промінем ще раз торкнулося світло скелі, на якій чекаю на каравану. Смараґдова ящірка блиснула на мене золотими очима – казкова дорогоцінність, яку ще дарує мені вже вгасаючий день. Ліниво сільським хором здалека гавкають пси, на тому музичному тлі а сapella дитячий голос вкрутив срібним сверликом хроматичну трель…
Поночіє. Однак кожен камінчик ще немов світиться, творячи чарівний світанок надприродного дня, незнаного людській північній уяві.
Міраж? Марево? Та чи ж бувають вони і вночі?..
– Не журись за приятелями й житлом, що покидаєш. В світі бо знайдеш знов і житло нове, й нових друзів!..
А! Нарешті вже й караван-баш[5] Зейнал!
З присмерку спочатку виринає його прислів’я, що в нього завжди напоготові, а потім і його висока постать. Мовчання й пустиня, серед яких він переважно живе вночі – бо ж удень каравани відпочивають, – перетворили Зейналову голову на книгу афоризмів.
– Так вирушаємо?
Хитає головою й сідає обіч мене:
– Ще можеш дивитися на Демавенд. Образ бо його, як обличчя милої, мусить бути в душі – навіки.
– Любиш своє рідне село, Зейнале, під чарівним Демавендом. Маєш досить верблюдів і отар… Що ж – скажи – жене тебе світами з караванами?
– Не слід шукати захисту в спокійному гнізді, бо ж у гніздах найчастіше біда ловить птахів.
Тепле мовчання хвильку пестить нас ніжністю матери.
– Бо ж мовчання – голос природи й відзивається так ясно до того, хто навчився вслухатися в нього, – мов дражнить мене Зейнал: так хочеться витягти казку з його невичерпальної скарбниці.
– Зейнале, ти ж бо все знаєш: що то є фата-морґана? Скажи: відкіль взялося мерево на світі?
Я не дуже й підхліблюю караван-башові: природа бо не має від нього таємниць.
– Хай буде над душею твоєю благословення Алаха, – помалу починає Зейнал і перебирає струни пам’яти, розбуджуючи гармонійні акорди. – Слід мужньо нести холодний труп світа цього і бути сильнішим за нього. Бо ж що є світ? Танцюристка! Кожному всміхається вона лиш на одну мить. Хай же дасть тобі Алах, щоб життя твоє було такою казкою, яку розповідати приємно… Життя ж бо – це тривала казка…
Слухаю уважно й пильную: коли ж знайде Зейнал у своїх скарбах те, чого шукає? О, вже знайшов!
– Так, от… Та ж нема часу, то коротенько. Давно це було. Земля ще цвіла, як весняна квітка, а людство переживало ранок своєї молодості. І вирішив шах Джіан-Аґір, мудрий оборонець Вічного світла, виставити собі місто-столицю. Місто райської краси, місто несмертельної слави. Нічим не мало воно бути подібне до ні одного з тих красивих міст, що їх знало людство. Більше! Нічим не сміло воно бути подібне і до тих міст, що будуть потім. Та хиба ж можуть збудувати таке місто знані великому шахові його власні будівники? І послав гінців, людей військових, розвідчиків і шпигунів по всіх світах, по всіх шляхах великих. І велів хапати, де тільки пощастить, митців чужих: малярів, різьбарів, будівничих і тих, що складають чарівні казки. І наловили їх силу-силенну й поставили перед очі володареві. І сказав Джіан-Аґір:
– Мистці!.. Я дам вам усе, чого забажає ваша душа, а ви дайте мені лиш твори вашої уваги. А не дасте, – я заберу й ваше життя.
І взялися мистці за працю. Віддали за власне життя всю творчість свого духа. І повстало місто. Несподіване як сон, химерне – як казка. Вигляд цього згучав співом Гурій, грало воно барвами тисяч веселок. Та ж сказали мистці Джіан-Аґірові:
– Ми виконали твою волю. Але одна умова: почекай повний місяць виходить в столицю нову, – мусить у ній все осісти, стверднути, просохнути. А нас відпусти до домівок своїх.
Дав кожному щасливий шах і золота, і самоцвітів, а сам і день, і ніч дивився здалеку на чарівну столицю свою. Дивився і мріяв, як у місті отім, що було наче мрія сама, буде щасливе життя його. А як минуло тридцять день, могутній шах з почотом, військом, урядниками й людьми рушив до своєї нової столиці. Була вона близько, та ж прийшлося йти далеко. Бо щоближче підходив до міста Джіан-Аґір, то далі й далі відступалося від нього місто. Так і не зміг наблизиться до нього й ніколи в нього не вступив… Бо ж все тікало воно, те місто – мрія, як хмарка на небі, як вітерець у повітрі. І як мінлива хмарка, розпалося на тисячу тисяч шматочків, що розсіялися пустинями світу, невловимі й недотикальні навіки…
– Чому ж? Чому ж так? – не витримую я.
А Зейнал, неначе й не чує питання, продовжує:
– І зрозумів мудрий шах Джіан-Аґір, що не можна збудувати душі володарства руками байдужих до слави країни чужинців. Нічого тривалого не дасть серце, насильством до творчости примушене. Й не спів радости та слави, – лиш марево пустині встає під загрозою смерти…
Глухо дзеленьчали деревляні дзвоники на шиях верблюдів: згук, що його не забуде серце, в яке він впав хоч раз. Довкола багаття заметушилися чорні силуети людей і звірят. Караван був готов у дорогу.
– Час розмотовувати далі клубок шляху, – підвівся Зейнал. – Рідним стає край, що й на хвильку дав сердечний відпочинок мандрівникові. Та ж далі йди, людино! Місця досить знайдеш у світі завжди…
А коли вже рушили, додав:
– Стояча вода загниває. Коли б місяць зістав нерухомий, то ніколи не досяг би він повні своєї…
«Німий»
Світлій пам’яті предоброго монсіньора Яна Ржіганека, ректора семинарії «Клєментіна»
На стародавній дзвіниці «Клєментіна», в «стовежатій» Празі, спить тяжким сном без видінь зчорнілий від часу дзвін. Називають його звичайно «Німий». Бо ж справжнє при хрещенні дане наймення давно вже забулося й стерлося з пам’яти людської.
Нерухомо прибитий до брусу, позбавлений руху мідяного серця свого, щоб не подавав голосу, так і мовчить «Німий», – мовчить від 1620-го року, коли вороги звалили чеську волю. Тоді перший він обізвався, безнадійно-розпачливим зойком заплакав-заридав над тремтячою Прагою. Повірив бо, що волю можна задушити, а життя народу вбити. І стогін той, і плач зацитькали ті, хто в грудях мав живі, повні вщерть міцним бажанням серця. Не з нарікань бо встає перемога, не з плачів народжується сила до броні.
Три століття промовчав «Німий». І коли у великій війні востаннє продзвонили по собі паризькі дзвони, що мали їх перелити на зброю, – й тоді не озвався він. І його не взяли. Призабули? Чи, може, побоялися, що зброя з нього дзвонитиме не бойовим завзяттям, а подзвінним, що по душах померлих грає…
І спав далі «Німий». Без мрій, без надій, без сподіванок. Може, навіть і без снів?! Нерухомий, до брусу прикутий. Спав сном страшнішим за криваві видіння, прокльони й ридання…
А річищем часу невпинно котилися події. Плили-гойдалися на хвилях срібно-пінної Влтави…
Ті події спиняв переможець. Замикав шлюзами. Придушив важкими мостами. Та ж ріка народнього життя, повна живою силою бажання, рвалася крізь щілини дрібними цівочками вперед. Напирала, змагалася, росла. І сильним напором таки скинула ганьбу неволі.
Вільна – засміялася до неба срібна Влтава, пінна й п’яна радістю, як юна весна. Хоралом щасливої осанни залунали відродженні дзвони «Стовежатої». Все гучало й співало надхненням: в повітрі, у воді, на суходолі й у серцях…
Тільки «Німий» не озвався, міцно прикутий до брусу. Мовчав, позбавлений руху мідяного серця… Видко, тому, хто в хвилину розпуки повірив у смерть вічну, – тому не в силі повернути биття серця ані радість Воскресення…