Закхей глянув на нього й відійшов так само мовчки, як мовчки дивився на оживлений натовп.
– Для тих, що бігають босоніж, – чиста й ціла одіж – вже провинна й образа, – подумав без роздратовання, хоч і відчув, що Рехумів натяк належався йому. Як це дивно: всі ці люди народились у тому ж таки місті, говорили між собою тією ж самою мовою, в дитинстві грались разом, як брати, мали одні думки й інтереси, жили однаковим способом. А от праця, завзяття й воля до ліпшого винесла його, Закхея, над ними. І вже вони – ворожі до нього. Йому ж – чужі, як… самаряни чи філістимляни… Але – що йому, зрештою, до того всього?! Своєю силою й розумом він досяг, що тепер – у повнім цвіті літ він може жити, як хоче, в фізичній і духовій розкоші. Нещастя оминають його, та й він сам уміє не допускати до свого серця терпкости. Навіть смерть не діткнулась холодом жалю й утрати до його душі: батьки повмирали, коли ще він не розумів жаху смерти, а тому й не жалів за ними, навіть не відчув, що їх йому бракувало. Ах, красна річ – життя!..
Закхей був самітний, не шукав ні приятелів, ні друзів. Не мав і дружини. «Прив’язаність – корінь страждань», – спокійно посміхаючись, відказував, коли дивувались його самітности.
– Самотарство?!. В нім – моя сила й моя радість. Я не маю потреби ні про кого дбати, не маю страху когось дорогого втратити, коли нікого не хочу мати на помешканні в своєму серці. І не потрібуватиму! Я – сам собі пан, й ніхто нікуди не може повести мене. Ні-куди й ніколи…
Повільно йшов затіненою стороною вулиці до свого затишного дому, де звичаєм, перейнятим від переможців-римлян, назбирав багато різних гарних, незвичайних речей, творів мистецтва, знання, науки. Ні, не люди, тільки ліпші їхні твори та природа могли бавити його й заповняти шляхетними інтересами прогалини вільного часу. Тут був його власний «світ», для якого він був центром і сонцем.
Мріяв: ось зараз сяде в саду, під розлогим фіговником, тим, що віти його перевісились через мур, на майдан, а з другого боку купаються в красному Закхеєвому басейні. Освіжить текучою водою запорошені ноги й під муркотіння водограю читатиме свою улюблену «Книгу мудрости Соломонової». Вона бо одна вміє правдиво показувати марність речей життя цього, несталість та кволість поваги людської, а особливо – жіночої.
Цілком заспокоєний після неприємного, надто близького дотику до юрби, він аж додав трохи кроку. Та ж зненацька табун дітвори спинив його. З шаленими вигуками хлоп’ята летіли вздовж вулиці. Більші ламали, де можна, зелені галузки й, вимахуючи ними, гукали щосили:
– Осанна! Оса-анна Сину Давидовому!..
За дітьми, прорвавши загату буденних обов’язків, лився нестримний людський потік. Нові струмочки долучалися до нього з базарів, майданів, бічних завулків і домів.
Цей новий, несподіваний акорд піднесення й неспокою відбився дисонансом в душі Закхея. Йому ще дужче схотілося посмакувати радість свого відокремлення від чужої йому юрби, почути свою вищість у свідомості, що він – «не такий» і «не з них». Але що крики натовпу зірвалися знову, як ураган, Закхей оглянувся:
– Надхнення натовпу перед «його Пророком» мусить виливатися у шалених і неестетичних формах, – усміхнувся поблажливо й півпогордливо. – А все-таки цікаво: що може відчувати при тих несамовитих вигуках сам Пророк?
Цікаво… Дійсно, – та зацікавленість витяглась, як кіт на сонці, але зникла, як хмарка в блакиті.
Ось, нарешті брамка Закхеєвого дому. Тут, під садом, має пройти натовп із Пророком. Тут бо, на громадськім майдані, криниця з найліпшою в Єрихоні водою. А чого ж більш потребує подорожній, як кришталевої води, що освіжає спалені уста та припорошену спекою й втомою думку?!.
От, уже Закхеєва рука на улюбленій книзі. Немов навмисне чіпляються його думки глибокі цитати про приятелів та любов. Але ж і вигуки та гамір з вулиці настирливо вдираються в запашну тишу його душевного саду.
Поклав сувій на широкі поручні мармурової лави, підвівся й підійшов до стіни, де фіговник підпер її своїм грубим стовбуром. Закхей сперся на дерево і задивився вздовж вулиці. Було видко далеко, майже до міської брами, бо ця частина саду, на асирійський взірець, була на штучно насипаному пагоркові.
Дітвора вже збивала куряву по цей бік кам’яної брами. Ось з-під неї виткнулось двоє сивобородих. Вони спинили дітей, щось їм говорили, вказуючи набік руками: щоб відійшла з дороги малеча. Але широкий, білий рукав крилом майнув у повітрі, ліг на плече сивобородого. Висока біла Постать виплила з прозоро-синього холодку брами й простягла дітям обидві руки.
Чорні, ясні, рудаво-каштанові голівки замиготіли в золотих порошинках куряви, збитій десятками прудких дитячих ніг. Тепер уже не поважні обивателі міста, а вони – ці галасливі діти – вводили Вчителя на площу, вимахуючи в тріумфальнім поході цілим лісом великих галузок.
І раптом Закхей почув, як безпідставно-радісно захвилювалось його певне серце. Несподівано пролетіло в голові сполоханим птахом:
– Як міг той Мататія не піти за Ним, коли Він його покликав?
Й непереможно, пекуче захотілось побачити Раббі з Назарету. Побачити зблизька Того, Хто робить чуда єдиним словом! Єдиним словом зміняє відвічну природу…
Погляд Закхеїв покірно побіг до Вчителя. Та ж саме за рогом зникла група дітей, а потім – і біла Постать. Але це тільки так здалося: ось в синім затінку пальм вся блакитна Вона майнула знову…
Перші хвилі людського потоку влились на майдан.
– Осанна! Осанна! – як дим кадил, здіймалося до сонця, танучи в блакиті.
Закхей вхопився за галузь фіговника й, не віддаючи собі справи з того, що робить, підніс на руках своє важке тіло й втягся в рясну крону дерева. Намацав ногою віти й видерся вище. Умостився на двох сплетених галузях, цілковито схований за широким, блискучим листом.
– Добра це була думка – одягти сьогодня брунатну, як стовбур дерева, одежу! – по-дитячому просто заграло світляною хмаркою в душі. А далі вже укладалось само собою:
– А отже я побачу Його, близько-близько!
Думав й розправляв перед собою тоненькі галузочки та рівняв листя, щоб виглядали з них тільки самі очі.
– А Раббі й не підозріватиме, що старший митник Єрихону, не гірш за горобця, примостився на дереві, тільки щоб глянути на Нього. Хі-хі!
Дрібним, радісним сміхом, як у далекому дитинстві, затремтіло серце, мов блискуче-рябенький нашерх на срібній поверхні тихого озера.
Ось уже Вчитель і біля криниці. Так, спинився. Підносить чарівну голову. Сліпучим сяйвом обливає йому сонце темне, як темний мед, волосся. А очі!.. Куди ж дивляться вони так угору? Закхей і собі на хвильку підніс угору свої. Не міг повірити, що цей погляд скеровано на нього, того самого Закхея, що перед хвилею уявляв себе «центром і сонцем свого світу», а тепер почував себе, мов маленька, безтурботна дитина. Чи ж він народився знову?!.
І раптом вчув голос, від якого забреніла ніколи досі незнаним щастям вся його істота. «Впізнав» цей солодкий голос, ніколи раніш не чувши. І, хоч не розібрав слів, відчув непереможний Його поклик, і зрозумів: від цієї хвилі починається для нього – митника Закхея – нове життя. М’яке, не осліплююче очей сяйво послалось перед ним безкраїм шляхом у вічність, де мерехкотить Велика Мета. В той єдиний зламок секунди, що Вчителів погляд спинився на ньому, й мов теплими руками взяв його серце, пролетіла Закхеєвою уявою «мудрість віку цього», й здалось йому, що він пережив цілі століття…
Не зліз, як годилось поважному мужеві, а камінем упав з фіговника, щоб відчинити браму дому й свого серця Тому, Хто захотів увійти в них.
Марево
Світляна чалма ще огортає верхів’я Демавенду[4]. Але під важкою тіню гори – вже фіялково-синя ніч. Лиш ясним мереживом розбіглися стежки: білі, мов посипані сяючим снігом. Стільки світла всмоктали в себе за день, що й з пітьмою вгаснути не можуть…