Водночас Галичина у першій чверті ХХ ст. вважалася П’ємонтом не лише українських національно-державних сил, а й польського і єврейського визвольних рухів. Чи не тому українські політики і вчені нерідко трактували її ядром української нації, а польська агресія проти Західно-Української Народної Республіки в листопаді 1918 – липні 1919 років означала набагато більше, ніж утрату провінції, – знищення підвалин, на яких після Першої світової війни могла будуватися Українська самостійна соборна держава. Натомість ідеологи і політики польського ендецького напряму (Станіслав Ґрабський, Роман Дмовський та ін.), вибудовуючи на початку ХХ століття плани щодо відродження національної держави, прагнули реалізувати політику інкорпорації, полонізації та колонізації захоплених українських земель. Щоправда, діячі лівого табору (Юзеф Пілсудський, який неодноразово бував у Львові; Тадеуш Голувко, Леон Василевський) не відкидали можливості асиміляції українців, хоча не заперечували їх залучення до співпраці з відродженою Польською державою шляхом надання певних прав у рамках автономії у Східній Галичині й ширшого самоврядування на Волині[8].
Проти польської окупації краю виступала більшовицька Росія, яка в ході «визвольного» червонокозачого походу влітку 1920 року експортувала із Харкова до Тернополя Галревком, який оголосив східногалицькі повіти Галицькою соціалістичною радянською республікою, що мала стати альтернативою ЗУНР, частиною світової революції. Більшовицька влада розпочала тиск на духовенство і підприємців, започаткувала нову русифікацію, провела масові експропріації коштовностей у єврейських родинах, ув’язнила неугодних українських і польських громадсько-політичних діячів. Чимало галичан, стрільців і старшин Галицької армії запроторено до Кожухівського концтабору під Москвою, відправлено на Соловки, багатьох розстріляно без досудового слідства.
У міжвоєнну добу провідники відродженої Польщі інкорпоровану Східну Галичину перетворили у східні воєводства – Львівське, Станіславівське, Тернопільське; Західна Галичина стала Краківським воєводством. Східну Галичину оголошено Східною Малопольщею, східними кресами, Червенською землею. Національну ідентичність місцевих галичан, як і волинян, лемків і холмщаків, офіційна Варшава зображала мішаною, здебільшого неукраїнською. Заборонено слово «українець».
Трагічне і радісне повсякдення галичан – українців, поляків, євреїв, німців, вірмен тієї доби відображено в багатьох художніх творах і спогадах. Особливо колоритно мозаїчний генетичний код регіону, насамперед Гуцульщини, розшифрував польський письменник і філософ Станіслав Вінценз, який до 1939 року мешкав біля Жаб’є (нині смт Верховина Івано-Франківської обл.), а останні роки життя провів у Франції та Швейцарії. Наведемо невеликий фрагмент його історико-публіцистичної книги «На високій полонині», який розкриває давнє Різдвяне дійство в Карпатах: «На Святий Вечір, коли час завертає, відправляється у лісах і пустках карпатських тайна вечеря, невидима і загальна бесіда… Коли закінчується тайна розмова, починається коляда. Коляда весела, відкрита, безжурна, і тому її називають християнською. Бо гірські люди вважають, що смуток – це поганство або навіть диявольська спокуса… Від початку свята ходять пастухи-колядники… Старі люди вітали коляду зі сльозами на очах. Коли під вікнами заграли скрипки і трембіти, коли задзвенів дзвіночок керівника коляди, якого називають березою, коли молоді голоси заспівали “Чи спиш, чи не спиш, господарику”, а з хати голосно відповідали “Просимо, просим, пани-колядники”. Колядники рядом ставали під вікнами, піднімаючи величезні сокири, як воїни старовіку. А в хаті перестрашені діти радісно пхалися до вікна, надіючись, що, можливо, десь у натовпі колядників сховалися ангели, а за трембітарями крокує сам святий Миколай… Кожен колядник був озброєний пістолетами, і після трембіти лунали постріли, аж густий дим огортав колядників, мов гірський туман… Потім кудлаті біловолосі старці танцювали з топірцями, присідали і викручувалися буйно, як у колишні роки. Молоді танцювали після старців. Усі щасливі, ніби світ знову опинився в руках Божих, ніби знову народився. Накінець колядники заповнювали хату, входили до неї гурмою і сідали до столу. Обряд тривав то весело, то урочисто»[9]. Колоритними були й інші звичаї та обряди.
У радянську добу, зрозуміло, народні звичаї та церковно-релігійні традиції тоталітарна влада зневажала і навіть забороняла. На Святвечір функціонери нерідко вимикали світло, а біля поодиноких незакритих церков організовувалися чергування міліціонерів, вчителів, комсомольських активістів; трансформувалися й слова давніх обрядових пісень.
Насамкінець зауважимо, що вказану книгу нарисів львівських етнологів та істориків написано не стільки для галичан, скільки для всіх співвітчизників в Україні та діаспорі, мешканців нашої поліетнічної та багатоконфесійної держави, які хочуть (і повинні) краще запізнати Галичину – південно-західну частину сучасної України, що сягає північних схилів Карпат, басейнів верхнього і середнього Дністра, верхньої течії Західного Бугу, верхнього Сяну. В етнокультурному аспекті сучасна Галичина (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області) охоплює частину території Західного Поділля, Південної Волині, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, а також Надсяння, Опілля і Покуття. Окремі дослідники вважають, що власне після поділів Речі Посполитої 1772 року до Галичини приєднано частину етнографічної Волині (район Сокаля, Кам’янки Струмилової, Рави, Радехова, Бродів та ін.), яка поступово була «огаличанина»[10].
Адміністративний поділ Королівства Галичини та Володимирії у 1777–1782 роках
Отже, шановний читачу! Запрошуємо до читання нарисів книги та пізнання самобутнього етнокультурного простору західного регіону України у так звану «австрійську» добу.
Традиційне житло Галичини. Роман Радович
Етнографічна карта Галичини вирізняється надзвичайною строкатістю. Зокрема, Українські Карпати заселяють етнографічні групи бойків, лемків і гуцулів, на основній території Тернопільщини лежить галицька частина Поділля, яке в західному напрямку переходить в Опілля. На північному сході від Гуцульщини (до р. Дністер) міститься історико-етнографічний район Покуття. Знову ж на північ від бойків проживає локальна група підгір’ян, а на заході Львівщини етнологи виділяють етнографічний район Надсяння (власне його східну частину в межах Львівської обл.). Знову ж територію, обмежену Надсянням, Опіллям і південно-східними окраїнами Волині, замешкує надзвичайно своєрідна в культурно-побутовому плані локальна група батюків.
Характеристику народного будівництва доцільно розпочати з Гуцульщини – найбільш мальовничої частини Карпатського краю, де затримались архаїчні зразки народного зодчества, його реліктові форми. У ХІХ – на початку ХХ ст. у гуцулів побутувало два типи дворів: вільної забудови (із незблокованими чи частково зблокованими будівлями) і замкнутий двір, у якому всі споруди блокувалися поміж собою у формі прямокутника і перекривалися спільним дахом («ґражда», «хата з ґраждою», «дім ґраждою»)[11].
Наявність значних хвойних лісових масивів сприяла тому, що основним будівельним матеріалом тут віддавна була смерекова деревина. Для будівництва використовували дерево віком не менше ніж 70–80 років зі щільними річними кільцями («густе дерево», «густотіла смерека»), яке заготовляли в зимові місяці. З такого дерева виконували практично всі елементи будівель: починаючи від кілків («тиблів») і завершуючи покрівельним матеріалом («драниця»). Стіни жител споруджували у зрубній техніці («в вугли», «в зруб», «в сруб») з півколод («протеси»), колод («вібле дерево», «круглєк»), рідше – з тесаних брусів («брусо