Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття
© Колектив авторів, 2020
© М. Литвин, упорядкування, 2020
© М. Мендор, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018
«Духовна фабрика, де виковується українська культура…». Переднє слово упорядника. Микола Литвин
Дорогий читачу! Насамперед нагадаємо, що етимологію топонімів «Галичина», «Галич» історики і філологи тлумачать неоднозначно. Частина дослідників виводять їх від слова «галка» і конструкту «гал» – чорний. Інші – від польської лексеми «hala» – високогірне пасовище та української лісової «прогалини» – світлого місця в лісовому масиві, дехто від готської «hallus» – гора чи латинської «hals» – сіль[1]. Остання версія є, мабуть, найпопулярнішою. Зрештою, діюча донині солеварня (місцеві казали «жупа») у Дрогобичі ще в добу Русі, Галицько-Волинської держави виварювала кам’яну сіль, яку розвозили возами або кораблями, зокрема з Галича по Дністру, до Чорного і Середземного морів, по всій Європі. За давньою технологією виготовляють прикарпатську сіль і у ХХІ столітті. У гербі міста віддавна були або діжки солі, або білі топки солі.
Зауважимо і те, що Галицька Русь, Королівство Галичини і Володимерії (коронний край у складі монархії Габсбургів), у новітню добу – Галичина і Східна Галичина – не менш знані, ніж західноєвропейська Галісія, міфологізована іспанськими авторами нарівні з Францією, Італією чи Грецією. Найвідоміший вітчизняний історик, голова Наукового товариства імені Шевченка у Львові, творець Української Народної Республіки Михайло Грушевський 1906 року справедливо назвав Галичину «духовним і культурним центром української землі та духовною фабрикою, де виковується українська культура для цілої соборної України»[2].
Після переїзду з Києва до Львова уже згаданий Михайло Грушевський неодноразово відвідував павільйони міжнародної Галицької крайової виставки, відкритої 1894 року неподалік його помешкання у Стрийському парку до 100-річчя повстання під проводом Тадеуша Костюшки. На ній було розгорнуто 129 павільйонів, які репрезентували досягнення регіону в галузі науки, штуки (тобто мистецтва), рільництва, лісництва, промислу і етнографії. За перші чотири місяці (здебільшого дощові) її відвідало понад мільйон осіб, а серед них – імператор Франц Йосиф І. З великою цікавістю львів’яни і гості міста каталися на електричному трамваї, новій підвісній 170-метровій канатній дорозі, відпочивали біля світломузичного фонтана із 50-метровим струменем, оглядали діючу нафтову бурову (пробила свердловину глибиною 501 метр), муровану водонапірну башту у вигляді середньовічної споруди, елегантні продуктові експозиції, відпочивали в оригінальних кав’ярнях і цукернях. При вході до етнографічного відділу виставки відвідувачів вітав граючий лірник, а біля експозиції – досвідчені гуцульські майстри. Гостей Львова приваблював Великий міський (оперний) театр, у відкритті якого 1900 року взяли участь український тенор Олександр Мишуга, композитор Ігнацій Падеревський, письменник Генрик Сенкевич, делегації європейських театрів.
Як свідчать публікації європейської преси, для правителів і підприємців Європи цей Прикарпатський край видавався новим Ельдорадо, Ельзасом і Лотарінгією, де із тисяч свердловин-шахт великі світові інвестори видобували 4–5 % світової нафти. Десятки місцевих рафінерій продукували основні та супутні товари – якісний бензин, гас, газолін, мастила, асфальт, природний бітум, парафін, озокерит, свічки і навіть мило. Започатковано також цукроваріння, виготовлення тютюнових виробів. Розходилася Європою, як уже згадувалося, дрогобицька сіль. Полюбляли європейці продукцію сотень галицьких броварень і гуралень. На базі численних мінеральних вод (вуглекислих, карбонових, сірчаних і сірководневих) формувалися курортні зони Трускавця, Моршина, Буркута, Яремчі.
Наприкінці ХІХ століття край був насичений новими залізничними шляхами, які ставали важливими транзитними шляхами країн Центрально-Східної Європи. Навіть розроблено у Відні план з’єднання каналами Дністра та Північного Бугу і створення у Львові морського порту. У Львові та інших галицьких містах регулярно проходили торгово-промислові та етнографічні виставки.
До Першої світової війни у галицькій столиці було споруджено декілька футбольних стадіонів із дерев’яними трибунами, стрільбищ, тенісних кортів і пливалень, навіть критий льодовий палац спорту. Все це створювало привабливість регіону для сусідніх, і не тільки, держав. Однак підґрунтям для промислового і сільськогосподарського розвитку була все-таки земля, за яку постійно тривала боротьба між народами і державами, землевласниками і зубожілими селянами[3].
Відзначимо і те, що на рубежі століть також змінювався побутовий простір мешканців краю, насамперед міст і містечок. У міських квартирах, які все ще були захаращені важкими меблями і люстрами, дзеркалами із шухлядами, масивними фіранками при дверях, картинами із широкими рамами, почали з’являтися лазнички (ванні кімнати) з постійним водопостачанням та електричним освітленням. Якщо раніше для купелі львівських міщан використовувалися здебільшого відкриті заміські стави, то наприкінці ХІХ ст. у галицьких містах відкрилися перші «купелеві заведення». Зростала мережа перукарень. На зміну поодиноким закиптілим газовим вуличним світильникам почали з’являтися елегантні електричні. Популярними у містах стають кінопокази. Багаті підприємці Львова, Борислава, Дрогобича, Перемишля пересідають із бричок в автомобілі. Над Львовом усе частіше з’являються аероплани.
На початку ХХ ст. у Львові та інших містах започатковано будівництво учнівських і студентських бурс (гуртожитків). Малозаможні міщани відпочивали в селянських хатах у підміських селах, заможні їздили на курорти, зокрема соляні води і сірчані купелі в Любені, Моршині, Трускавці, Пустомитах, Сасові, Риманові та ін. Українська інтелігенція полюбляла відпочивати на Гуцульщині, зокрема в «Українських Афінах» – Криворівні над Чорним Черемошем, де неодноразово бували Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Українка, Осип Маковей, Володимир Гнатюк, Марко Черемшина, Василь Стефаник, Іван Крип’якевич, письменники з Наддніпрянщини. На вулицях міст, окрім торговиць (базарів), лунали здебільшого польська мова або т. зв. «балак»[4]. Щоправда, Велика війна, фронтове протистояння австрійських, німецьких, турецьких і російських армій на чотири роки перервали усталене життя і побут мешканців краю.
Напередодні та в час Першої світової війни актуалізувалася російська (москвофільська) візія Східної Галичини (Підкарпатської Русі, Червоної Русі, Карпато-Росії), що мала інтегруватися в етнічну Росію. Окремі російські автори подавали окуповану 1914 року царською армією Галичину як «природне і етнографічне продовження нашого Південно-Західного краю (Волинської і Кам’янець-Подільської губерній)», руським морем (складеним з горян і подолян, гуцулів і бойків), серед якого «тонуть острівці польського, єврейського та караїмського населення»[5]. Були й такі, які вважали, що цей «старий російський край» скинув «австрійське ярмо». Водночас зазначали, що місцеві «руські» люди добре знають польську мову, перебувають під німецьким впливом, а лише високоосвічені інтелігенти читають «свою» російську літературу[6]. Натомість український географ Степан Рудницький тогочасну Східну Галичину, де проживало 62 % українців, 25 % поляків, 12 % євреїв, уважав частиною України – і на рівні фізичної географії, і антропологічному вимірі. При цьому наголошував, що в той воєнний час підавстрійська Галичина може і повинна стати національним П’ємонтом для всіх українців[7].