’
’
’
Гуцульська хата. Музей народної архітектури і побуту у Львові
Стелю («стелину») виготовляли з гибльованих дощок, які укладали встик, припасовували за посередництва зуба чи лиштви. На Гуцульщині її зазвичай підтримувала комбінація з одного поздовжнього «сволока» і кількох (переважно трьох) поперечних сволочків, укладених на нього. Нижню частину поперечного сволока густо заповнювали площиннию різьбою у вигляді розет, хрестів тощо («писаний сволок»: с. Космач Косівського району)
У гуцулів (на відміну від населення сусідніх етнографічних груп) у житловому примішенні віддавна була дерев’яна підлога – «поміст», «пидлога» (хоча траплялась й глинобитна долівка – «землє»)[13]. У с. Космач перед укладанням дощок підлоги, усередину приміщення засипали глину, втовкали її, відтак у кількох місцях запалювали вогнища (щоб вбита глина добре просохла). І лише після цього вкладали «ліґа
’
Вкривав хати так званий «гуцульський дах» (відомий у науковій літературі як «причілковий дах») на кроквах («козлах») – чотирисхилий, з невеликими вертикальними щитами уверху причілків, які декорували шалюванням і обладнували отворами для відведення диму. Як покрівельний матеріал використовували смерекову деревину: «драницю» – тонкі колені смерекові дощечки (завдовжки 0,8–1 м), дошки завдовжки 1,5–2,5 м і товщиною до 1,5 см («посіжня
’
’
’
Найпримітивнішими планувальними типами стаціонарного житла гуцулів були невеличкі курні однокамерні «бу
’
’
’
Проте у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. у гуцулів найбільш поширеним типом жила була трикамерна хата з одним («комора» + «хата» + «хороми»; рідше – «комора» + «хороми» + «хата») чи з двома («хата» + «хороми» + «хата») житловими приміщеннями, розташованими обабіч дверей. Траплялось, що в останньому варіанті комору прибудовували до одного з причілків («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»). В оселях кін. ХІХ – поч. ХХ ст. комора («кліть») інколи розташовувалась при тильній стіні однієї («хата» + «хороми» + «хата»/«кліть»: с. Замагура Верховинського району) чи двох («хата»/«кліть» + «хороми» + «хата»/«кліть»: смт Верховина) мешкальних камер. У житлових приміщеннях зазвичай було по два вікна, які розташовувались у довгій фасадній стіні. При цій стіні здебільшого влаштовували простішої чи складнішої конструкції галерею («ґаньчик», «ґалєрия», «підсінє», «лавиці»). При інших стінах (одній, двох чи усіх трьох) прибудовували вузькі приміщення господарського призначення («дахи», «хліви»). «Хороми» зазвичай мали досить великі розміри, у них вело двоє вхідних дверей: одні з головного фасаду, крізь другі можна було потрапити у «задні дахи». У Верховинському р-ні, у хатах, розташованих на пагорбах, траплялись високі підмурки, підняті по рельєфу, зашальовані (вертикально дошками) до підвалин чи частково або повністю закритим кам’яним «підмурком», який використовувався для господарських потреб.
Основним опалювальним пристроєм у житлах гуцулів, як і скрізь в Україні, була піч, яку розташовували при вході в куті між тильною і пороговою стінами. Давніше піч споруджували з глини та каміння і встановлювали на дерев’яному опічку («опецок»). До середини ХІХ ст. гуцули практично перейшли до півкурної системи опалення: над челюстями печі споруджували комин вивід («горн», «комин»), який багатші обкладали декоративними кахлями; дим, що попадав у «горн» крізь комин-димоволок («каглу»), виводився у сіни. Щоправда, ще в першій половині ХХ ст. інколи траплялись курні хати, проте це в основному торкається «бухонь» і «бурдеїв», у яких проживала біднота. У «бурдеях», за свідченням Я. Головацького, дим «…иходить з запаленої печи на всю хату, й стоїт густою хмарою під чорною стелею, виходячи геть через чотирикутний отвір в стелі. Поки не випалять у печі, двері і вікна відкриті»[15].
Гуцульська ґражда в с. Криворівня Верховинського р-ну Івано-Франківської області
Жоден із дослідників народного будівництва Гуцульщини не міг оминути увагою «ґражди» – замкнутого по периметру житловими і господарськими будівлями та критими переходами двору, який, на думку вчених, є одним із найдавніших типів забудови. Поки що важко відповісти однозначно на питання про причини виникнення замкнутих дворів. Дослідники лише з упевненістю стверджують, що у процесі їхнього генезису важливу роль відіграли природно-кліматичні умови, специфіка господарських занять і безсистемно-розсіяний тип розселення, характерний для Гуцульщини. У гуцулів побутували два типи «ґражди»: з одним подвір’ям і двома (подвір’я завжди мостили каменем). За твердженням учених, перший тип був переважаючим, «ґражди» із двома подвір’ями виявлені в багатшого населення Верховинського (смт Верховина, с. Замагорів Вер.[16]) і Надвірнянського р-нів. Відомі також окремі варіанти замкнутого двору, що мав три двори (с. Ільці Вер.). Знову ж С. Вінценз подав опис унікальної «ґражди» із с. Верхній Ясенів (Вер.) із шістьма дворами[17].
На Бойківщині побутували два типи дворів: зімкнуті, у яких житлові та основні господарські будівлі зблоковані під спільним дахом («довга хата», «хата під одним побоєм», «хата під одним криттям»), і двори вільної забудови. Хоча у другій половині – на початку ХХ ст. зімкнутий двір траплявся на всій території Бойківщини, переважав він лише в західній її частині. Якщо до складу найпростіших зімкнутих дворів входили тільки житлове приміщення і стайня, об’єднані «стодолою» – «боїщем» («хата» + «боїще» + «стайня»), то двори більш складного планування включали досить значну кількість приміщень, досягаючи інколи довжини 48 метрів[18]: «возівня» + «комора» + «хижа» + «боїще» + «стайня» + «шопа»; «комора» + «хата» + «боще» + «стайня» + «стаєнка на вівці»; «вівчарня» + «стайня» + «боїще» + «хижа» + «сіни» + «комора»; «хата» + «сіни» + «хата» + «комора» + «боще» + «стайня» + «стаєнка на вівці» + «січкарня»; «комора» + «хижа» / «прибік» + «сіни» + «боїще» + «стайня» / «половник» + «стайня» та ін. При фасадній стіні житлового зв’язку (хати, сіней і комори) зазвичай влаштовували дерев’яний поміст («лáвки») чи галерейку («при
’
У східній частині Бойківщини розташування приміщень у блоці «хати під одним криттям» було дещо іншим. Тут стодола зазвичай займала крайнє положення у блоці: «стайня» + «сіни» + «хата» + «стодола» (с. Небилів Рож.), «стайня» + «сіни» +«хата» + «комора» + «стодола» (с. Небилів Рож.), «стайня» + «шопа» + «хата» + «сіни» + «комора» + «стодола» (с. Лужки Дол.), «стодола» + «стайня» + «комора» + «хата» + «сіни» + «хата» (с. Липовиця Рож.). Проте у східній, як і центральній частинах Бойківщини поширеніші тридільні («комора» + «сіни» + «хата», «сіни» + «хата» + «комора»), рідше (у заможніших) чотиридільні («комора» + «хата» + «сіни» + «хата») житла, незблоковані з іншими спорудами. Особливою живописністю відзначались оселі на Сколівщині. Тут уже з другої половини ХІХ ст. відомі три- чи чотиридільні житла, які з одного – чотирьох боків оточували відкриті (чи частково закриті) галерейки, обгороджені невисоким зрубом, оздобленим різьбою. Входили в галерейку крізь багато декорований аркоподібний портал. Контурна і площинна різьба була притаманна й для інших елементів споруд: стовпців галерейки, одвірків, сволоків тощо.
У бойків, як і в гуцулів, основним будівельним матеріалом була смерекова чи ялинова деревина. Стіни складали у зрубній техніці («в вугли») із півколод («плениць»), колод («віблєків»), тесаних брусів («тесанці», «кантівка»). На заході основним будівельним матеріалом були високі дошкоподібні пластини («блятóване дéрево», «бляти»). Нижній вінець зрубу («підлоги», «трами», «підвалини») вкладали на кутові камені чи обрізки колод («ковби
’
’
Бойківська хата. Музей народної архітектури і побуту у Львові
У лицьовій стіні житлового приміщення зазвичай влаштовували два-три вікна (вони могли мати 12–14 невеличких шибок). Давніше вікна кріпили «наглухо» чи вони засувались і відсувались, рухаючись у пазах лиштв, прикріплених до стіни («волокові вікна»). У ХІХ, а інколи ще на початку ХХ ст. віконне скло заміняв свинячий сечовий міхур. Технологія виготовлення такого «скла» була доволі простою: свіжий (ще вологий) сечовий міхур («капчýк») вичищали «шкрябачкою» (до того часу, поки він ставав прозорим), напинали на дерев’яну рамку й висушували. Таке «скло», за словами старожилів, було доволі міцним – «пальцем його не проб’єш» (с. Терло Стар. ЛВ).