– Маю вас попередити, – продовжувала вона, не переводячи подиху, – більшість великих шоу не дадуть вам більше кількох хвилин, таке не сподобалося б вашій Бі-бі-сі. «Глибинний аналіз» – не те поняття, яке вони розуміють. Протягом цього часу не забувайте повторювати назву книги якомога частіше.
Гаррі взявся гортати сторінки розкладу свого візиту. Кожен день, як з’яcувалося, починався в новому місті, де він мав з’являтися на радіо-шоу рано-вранці, після чого йшла незліченна кількість інтерв’ю для радіо та газет, а наприкінці треба було стрімголов мчати на летовище.
– Усі ваші автори отримують такі гастролі?
– Певна річ, ні, – заперечила Наталі, знову повертаючи руку на ногу чоловіка. – Це спричинило для мене найбільшу проблему, пов’язану з вами.
– У вас виникла проблема зі мною?
– Ще б пак. Більшість репортерів захочуть запитати про ваш час перебування в буцегарні та про те, як англійцеві вдалося отримати «Срібну зірку», але вам весь час доведеться повертати розмову до книжки.
– В Англії це вважали б доволі вульгарним.
– В Америці вульгарне потрапляє до переліку бестселерів.
– Але чому репортерам може бути нецікаво говорити про книжку?
– Гаррі, вам краще усвідомити, що ніхто з них її не прочитає. Щодня десятки нових романів потрапляють на їхні столи, тож вам пощастить, якщо вони прочитають більше ніж заголовок. Також буде бонусом, якщо вони хоча б запам’ятають ваше ім’я. Вони погодилися запросити вас лише тому, що ви колишній зек, котрий отримав «Срібну зірку», тому варто повернути це на нашу користь і навіжено рекламувати вашу книгу, – сказала вона, коли лімузин під’їхав до готелю «П’єр».
Гаррі забажав повернутися до Англії.
Водій вистрибнув і відчинив багажник, коли до машини підійшов швейцар готелю. Наталі повела Гаррі досередини, через вестибюль до рецепції, де потрібно було лише показати свій паспорт і підписати реєстраційну форму. Наталі, здавалося, врахувала все.
– Ласкаво просимо до «П’єра», пане Кліфтоне, – запросив портьє, передаючи йому великого ключа.
– Я чекатиму вас тут, у фойє… – Наталі зиркнула на годинник, – за годину. Лімузин відвезе вас до Гарвардського клубу на обід із паном Ґінзбурґом.
– Спасибі, – подякував Гаррі, спостерігаючи, як вона крокує через фойє, опиняється в обертових дверях і виходить на вулицю.
Він не міг не помітити, що був не єдиним чоловіком, який проводжав красуню поглядом.
Носій відпровадив його на одинадцятий поверх, показав клієнтові його номер і пояснив, як усе працює. Гаррі ніколи не зупинявся в номері готелю, який мав і ванну, і душ. Він вирішив усе нотувати, щоб мати змогу розповісти про це матері, коли повернеться до Бристоля. Письменник подякував носієві й розлучився з єдиним доларом, який мав при собі.
Перше, що зробив Гаррі ще до того, як розпакував речі, це підняв слухавку телефону біля ліжка та замовив телефонний дзвінок до Емми.
– Я зателефоную вам за п’ятнадцять хвилин, сер, – повідомила операторка міжнародного зв’язку.
Гаррі надовго затримався в душі й, витершись найбільшим рушником із усіх, які коли-небудь бачив, лише почав розпаковуватися, як задзеленчав телефон.
– Ваш закордонний дзвінок на лінії, сер, – інформувала операторка.
Наступним голосом, який він почув, був Еммин.
– Це ти, любий? Ти мене чуєш?
– Звісно, мила, – сказав Гаррі всміхаючись.
– Ти вже видаєшся американцем. Навіть не уявляю, яким ти прилетиш через три тижні.
– Я готовий повернутися до Бристоля негайно, особливо якщо книга не потрапить до списку бестселерів.
– А якщо не потрапить?
– Я зможу повернутися додому раніше.
– Це звучить гарно. А звідки ти телефонуєш?
– Із «П’єра». Вони запхали мене в найбільший готельний номер, який я будь-коли бачив. У ліжку може спати чотири особи.
– Краще б ти спав там сам.
– У ванній є кондиціонер і радіо. Тямиш, я ще не второпав, як усе вмикати. Або вимикати.
– Треба було взяти Себа з собою. Він би швидко це допетрав.
– Або розібрав усе на частинки і змусив мене знову збирати докупи. Як там наш хлопчик?
– Усе гаразд. Без няні поводиться навіть спокійніше.
– Це тішить. А як просуваються твої пошуки панни Джей Сміт?
– Повільно, але мене попросили приїхати на співбесіду до доктора Бернардо завтра вдень.
– Звучить перспективно.
– Я зустрічаюся з паном Мітчеллом вранці, тому знатиму, що казати, і, можливо, це важливіше, що не казати.
– Ти впораєшся, Еммо. Просто пам’ятай, що їхня відповідальність – розмістити дітей у хороші сім’ї. Мене хвилює лише те, як Себ відреагує, коли дізнається, що ти робиш.
– Він уже знає. Я погомоніла з ним про це вчора, якраз перед тим, як він лягав спати, і, на моє здивування, йому ця ідея сподобалася. Але коли залучаєш Себа, завжди виникає окрема проблема.
– Що цього разу?
– Він розраховує взяти участь в обговоренні, кого оберемо. Хороша новина в тому, що він хоче сестричку.
– Все може ускладнитися, якщо він не прийме панну Джей Сміт і захоче когось іншого.
– Не знаю, що можна буде зробити, коли це станеться.
– Доведеться якось переконати його, що Джессіку вибрав він.
– І як пропонуєш нам це зробити?
– Я поміркую над цим.
– Пам’ятай лишень, що його не можна недооцінювати. Якщо ми так вчинимо, можемо наразитися на вогонь у відповідь.
– Побалакаємо про це, коли я повернуся, – сказав Гаррі. – Маю поспішати, кохана, бо обідаю з Гарольдом Ґінзбурґом.
– Передай йому мої вітання і не забувай, що він – іще один чоловік, якого не можна собі дозволити недооцінювати. І якщо ви вже побачитесь, не забудь запитати у нього, що сталося з…
– Я не забув.
– Удачі, любий, – побажала Емма, – і бажаю, щоб ти потрапив до того списку бестселерів!
– Ти гірша за Наталі.
– Хто така Наталі?
– Бездоганна білявка, котра має тримати мене за руку.
– Любиш ти казки розповідати, Гаррі Кліфтоне.
* * *
Емма була однією з перших, хто того вечора прибув до лекційної зали університету, щоб прослухати лекцію професора Сайруса Фельдмана на тему «Чи втратила Британія мир, вигравши війну?».
Вона прослизнула на місце в кінці ряду розставлених крісел приблизно посеред приміщення. Задовго до призначеної години воно було набите вщент, так що припізнілим довелося сидіти на сходинках, а один чи двоє навіть вмостилися на підвіконнях.
Публіка вибухнула оплесками, коли в аудиторії з’явився подвійний лауреат Пулітцерівської премії, якого супроводжував віце-ректор університету. Після того як усі посідали на свої місця, сер Філіпп Морріс представив свого гостя, подарувавши публіці гарненьку історію знаменитої кар’єри Фельдмана, починаючи зі студентської лави у Принстоні до того, коли його призначили наймолодшим професором у Стенфорді, й аж до другої Пулітцерівської премії, яку йому вручили роком раніше. Після цього вибухнула чергова порція овацій. Професор Фельдман підвівся зі свого місця та вибрався на сцену.
Перше, що вразило Емму в Сайрусі Фельдмані ще до того, як він почав промовляти, – яким вродливим чоловіком він був, про що Ґрейс забула згадати, коли телефонувала. Він був зростом більше шести футів, із густою сивою чуприною, а його засмагле обличчя нагадувало всім присутнім, у якому університеті він викладав. Атлетична статура заперечувала його вік, і вчений, либонь, проводив у тренажерній залі майже стільки ж годин, скільки й у бібліотеці.
А коли він почав лекцію, Емму зачарувала потужна енергія Фельдмана, і за кілька хвилин він змусив усіх в аудиторії завмерти на краєчках своїх сидінь. Студенти взялися ретельно нотувати кожне його слово, й Емма пошкодувала, що не принесла з собою блокнот і ручку.
Професор не користувався шпаргалками і хвацьки перескакував з теми на тему: роль Волл-стрит після війни, долар як нова світова валюта, нафта, що стала товаром, який буде домінувати у другій половині століття, ймовірний майбутній вплив Міжнародного валютного фонду і чи залишиться Америка прив’язаною до «золотого стандарту».