– То що ви порадите? – тихо запитала Емма.
– Зробіть заявку звичайними каналами. Не виказуйте поспіху, зробіть це так, аби вони вважали, що самі ухвалюють рішення.
– Але як можна бути певним, що вони нам усе одно не відмовлять?
– Вам доведеться підштовхнути їх у правильному напрямку, розумієте, пані Кліфтон?
– Що ви маєте на увазі?
– Коли заповнюватимете анкету, вас попросять вказати усі вподобання, якщо у вас такі є. Це економить кожному багато часу та клопотів. Тож якщо ви вкажете, що шукаєте дівчинку років п’яти-шести, оскільки у вас уже є син трохи старшого віку, це може допомогти звузити поле.
– Якісь інші пропозиції маєте?
– Авжеж, – відповів Мітчелл. – У пункті «релігія» вкажіть «не має значення».
– Чим це допоможе?
– У реєстраційній формі панни Джессіки Сміт зазначено, що мати єврейка, а батько невідомий.
3
– Як же британець зумів отримати «Срібну зірку»? – поцікавився офіцер імміґраційної служби в Айдлвайді[7], вивчаючи в’їзну візу Гаррі.
– Це довга історія, – відказав Гаррі, міркуючи, чи не буде доречним сказати йому, що коли минулого разу він ступив на землю Нью-Йорка, його заарештували за вбивство.
– Приємного перебування в Штатах, – офіцер потиснув Гаррі руку.
– Спасибі, – подякував Гаррі, намагаючись не виказувати здивування.
Він пройшов імміґраційний контроль і, керуючись позначками, дістався зони отримання багажу. Поки чоловік чекав на свою валізу, він іще раз переглянув свої інструкції. Необхідно зустрітися з агентом «Вікінґ прес», котрий супроводить його до готелю та розповість про його розклад. Щоразу, коли письменник відвідував якесь місто у Великій Британії, його завжди супроводжував представник місцевих відділів продажу, тому Гаррі не був цілком певний, хто такий той агент.
Отримавши свою стару пошарпану валізу, він вирушив на митницю. Офіцер попросив його показати багаж, здійснив коротку перевірку, а потім крейдою помітив великим хрестом бік валізи і запросив іти далі. Гаррі пройшов під величезним напівкруглим знаком, який закликав «Ласкаво просимо до Нью-Йорка», над світлиною усміхненого мера Вільяма О’Двайдера. Коли він зайшов у залу прибуття, його зустріла шеренга шоферів в уніформах, котрі тримали в руках картки з іменами. Письменник пошукав табличку «Кліфтон» і, коли помітив її, всміхнувся водієві і сказав:
– Це я.
– Радий познайомитися, пане Кліфтон. Я Чарлі.
Він схопив важку валізу Гаррі, ніби це якась течка.
– А це ваша агентка, Наталі.
Гаррі обернувся і побачив молоду жінку, котру в його інструкціях називали просто Н. Редвуд. Вона була майже така ж висока, як і він, мала модно підстрижені світлі кучері, блакитні очі та зуби, рівніших і біліших за які він у житті не бачив, хіба в рекламі зубної пасти на плакаті. Але й цього виявилося недостатньо, бо її фігура нагадувала пісочний годинник. Гаррі зроду не бачив у післявоєнній Британії жінки, подібної до Наталі.
– Приємно познайомитися, панно Редвуд, – привітався гість, тиснучи їй руку.
– І мені приємно, Гаррі, – відповіла вона. – Називайте мене Наталі, – додала красуня, коли вони прямували за Чарлі до виходу. – Я ваша велика шанувальниця. Просто обожнюю Вільяма Ворвіка, і, без сумніву, ваша нова книжка стане черговим бестселером.
Як тільки вони дійшли до краю тротуару, Чарлі відчинив задні дверцята найдовшого лімузина, який Гаррі коли-небудь бачив у своєму житті. Гаррі відсторонився, щоб дозволити Наталі сісти першою.
– О, як я люблю англійців, – сказала вона, коли він усівся поруч і лімузин влився у потік вуличного руху, який повільно повз до Нью-Йорка. – Насамперед ми поїдемо до вашого готелю. Я забронювала вам «люкс» у «П’єрі», де у вас номер на одинадцятому поверсі. Я залишила у вашому графіку достатньо часу, щоб ви освіжилися, перш ніж приєднаєтесь до пана Ґінзбурґа на обіді у Гарвардському клубі. До речі, він нетерпляче чекає зустрічі з вами.
– Я також, – видихнув Генрі. – Він опублікував мої тюремні щоденники, а також перший роман про Вільяма Ворвіка, тож я маю за що йому дякувати.
– І вклав багато часу і грошей, аби забезпечити, щоб «Хто не ризикує» потрапив до списку бестселерів, і попросив мене ознайомити вас із розкладом дня на сьогодні.
– Прошу дуже, – відгукнувся Гаррі, із задоволенням споглядаючи у вікно краєвид, який він востаннє бачив із задньої частини жовтого тюремного автобуса, що віз його до камери у в’язниці, а не в «люкс» готелю «П’єр».
Рука дівчини торкнулася його ноги.
– Є ще багато, що необхідно зробити, перш ніж ви побачитесь із паном Ґінзбурґом.
Наталі подала супутнику пухку синю теку.
– Почну з пояснення того, як ми маємо намір завести вашу книгу до списку бестселерів, оскільки наші методи дуже відрізняються від того, як ви це робите в Англії.
Гаррі розгорнув теку і спробував зосередитись. Він раніше ніколи не сидів поруч із жінкою, котра виглядала так ефектно.
– В Америці, – правила далі Наталі, – у вас є лише три тижні для того, щоб переконатися, що ваша книжка потрапляє до списку бестселерів «Нью-Йорк таймз». Якщо за цей час ви не ввійдете у п’ятнадцятку найкращих, книгарні запакують свої запаси «Хто не ризикує» та повернуть їх ви- давцеві.
– Це шаленство, – мало не очманів Гаррі. – В Англії, коли продавець книжок робить замовлення, видавець може бути певним, що книга продається.
– Ви не пропонуєте книгарням продукцію на реалізацію?
– Безумовно, ні, – сказав Гаррі, шокований цією ідеєю.
– А це правда, що ви все ще продаєте книжки, не пропонуючи знижок?
– Аякже.
– Що ж, ви відчуєте велику різницю, адже якщо не потрапите у п’ятнадцятку, ціна, вказана на обкладинці, автоматично зменшується вдвічі, й вашу книжку перенесуть на задні полиці крамниці.
– Чому? Таж бестселер необхідно виставляти у передній частині книгарні, навіть у вітрині, і, звісно, не скидаючи ціну на нього.
– З того часу, як рекламісти виявили, що коли клієнт приходить шукати конкретний бестселер, йому доведеться йти в задню частину крамниці, щоб його знайти, і кожен п’ятий клієнт купує ще дві книжки на шляху до каси, а кожен третій – ще одну.
– Розумно, але я не впевнений, що таке коли-небудь приживеться в Англії.
– Підозрюю, що це лише питання часу, але ви принаймні оціните вже зараз, чому настільки важливо вашій книжці потрапити до списку якнайшвидше, адже коли ціна впаде вдвічі, ви скоріш за все залишитесь у п’ятнадцятці на кілька тижнів. Насправді набагато складніше вилетіти зі списку, ніж потрапити туди. Але якщо ви цього не зробите, «Хто не ризикує» негайно зникне з книжкових полиць, і ми можемо втратити купу грошей.
– Я отримав корисну інформацію, – визнав Гаррі, коли лімузин повільно їхав Бруклінським мостом в оточенні жовтих таксі, в яких сиділи водії, котрі неодмінно курили сигари.
– Найскладніше те, що нам доведеться відвідати сімнадцять різних міст за двадцять один день.
– Нам?
– Атож, я буду тримати вас за руку протягом усієї поїздки, – недбало зауважила краля. – Зазвичай я залишаюсь у Нью-Йорку і дозволяю доглядати за авторами місцевим агентам у містах, які відвідують автори, але не цього разу, позаяк пан Ґінзбурґ наполіг на тому, щоб я ока з вас не спускала.
Перш ніж перегорнути сторінку теки на колінах, Гаррі зиркнув на супутницю, і та подарувала йому кокетливу посмішку. Вона фліртувала з ним? Ні, це було неможливо. Зрештою, вони ж тільки-но зустрілися.
– Я вже замовила інтерв’ю з вами на кількох великих радіостанціях, зокрема й у шоу Метта Джейкобса, яке виходить щоранку та має одинадцять мільйонів слухачів. Нікого немає ефективнішого за Метта, коли йдеться про продажі книжок у крамницях.
У Гаррі виникло кілька запитань, які він хотів би поставити, але Наталі була схожа на гвинтівку Вінчестера, куля вилітала щоразу, коли ти підіймав голову.