Мітчелл телефоном підтвердив, що Джессіка Сміт усе ще перебуває у закладі доктора Бернардо у Бриджвотері, але може опинитися серед тих, хто поїде до Австралії. Емма зиркнула на годинник. Доведеться чекати полудня, перш ніж можна сподіватися дзвінка від Гаррі, і тоді вона зможе повідомити йому новини. Потім жінка звернула увагу на другий лист, на якому побачила марку за десять центів. Їй не потрібно було перевіряти поштовий штемпель, аби дізнатися, хто автор послання.
* * *
На той час, коли Гаррі прибув до Чикаґо, роман «Хто не ризикує» увійшов до списку бестселерів «Нью-Йорк таймс» під номером тридцять три і Наталі більше вже не клала руку йому на ногу.
– Не треба панікувати, – заспокоювала вона. – Найважливіший завжди другий тиждень. Але нам іще доведеться добряче попрацювати, якщо хочемо до вихідних потрапити у першу п’ятнадцятку.
Денвер, Даллас і Сан-Франциско забрали в них час майже до кінця другого тижня, а Гаррі впевнився, що Наталі входить до числа тих, хто його книгу не читав. Деякі шоу в прайм-таймі відмовляли Гаррі останньої миті, і він усе більше й більше часу проводив у менших і менших книгарнях, підписуючи все менше й менше примірників. Один-два власники навіть відмовили йому в автограф-сесії, оскільки, як пояснила Наталі, неможливо ж повернути видавцю підписані примірники, бо їх вважатимуть пошкодженими.
До того моменту, коли вони прибули до Лос-Анджелеса, роман «Хто не ризикує» підібрався до двадцять сьомої позиції у списку бестселерів і Наталі більше не могла приховувати своє розчарування. Вона взялася натякати, що книга продається недостатньо швидко. Це стало ще очевиднішим наступного ранку, коли Гаррі спустився на сніданок і виявив, що хтось, кого звали Джастін, сидить навпроти нього.
– Наталі напередодні повернулася до Нью-Йорка, – пояснив він. – Їй треба зустрітися з іншим автором.
Не треба було додавати: з тим, хто з більшою імовірністю потрапить у першу п’ятнадцятку переліку бестселерів. Гаррі не міг її в цьому звинуватити.
Під час останнього тижня свого турне Гаррі їздив по всій країні, беручи участь у шоу в Сіетлі, Сан-Дієґо, Релі, Маямі та, нарешті, у Вашинґтоні. Він почувався краще без Наталі, яка постійно нагадувала йому про список бестселерів, і навіть встиг кілька разів згадати роман «Хто не ризикує» під час деяких довших інтерв’ю, навіть якщо це було лише на місцевих радіошоу.
Коли ж Гаррі повернувся до Нью-Йорка в останній день туру, Джастін відвіз його до мотелю при летовищі, вручив йому квиток економ-класу до Лондона й побажав удачі.
* * *
Коли тільки Емма заповнила анкету в Стенфорд, вона одразу написала довгого листа Сайрусу, щоб подякувати за все, що він для неї зробив. Потім звернула свою увагу на об’ємний пакет, в якому лежали особисті справи Софі Бартон, Сандри Девіс і Джессіки Сміт. Їй було достатньо лише побіжного читання, щоб збагнути, якому кандидату віддає перевагу завідувачка, і це була, певна річ, не панна Джей Сміт.
А що буде, коли Себастьян погодиться з думкою завідувачки або, що іще гірше, віддасть перевагу тій, яка навіть не потрапила до списку? Емма лежала без сну, бажаючи, щоб Гаррі зателефонував.
* * *
Гаррі задумався, чи не зателефонувати Еммі, але припустив, що вона вже лягла спати. Він став завчасу пакувати свої речі до ранкового рейсу, потім приліг на ліжко й узявся міркувати, як можна переконати Себастьяна, що Джессіка Сміт – не лише ідеальна кандидатура в його сестрички, але і його особистий вибір.
Він заплющив очі, але не мав ніякої надії вхопити хоча б хвилину сну, прислухаючись до розміреного гудіння кондиціонера. Гаррі лежав на тонкому матраці з грудками вати й спирався головою на поролонову подушку, яка затуляла вуха. Звісно, у такому номері не було вибору між душем та ванною, адже там просто стояв умивальник із брунатною водою, що постійно крапала. Чоловік склепив повіки і подумки пережив три останні тижні, кадр за кадром, неначе мерехтіння чорно-білого кіно. Жодних кольорів там не було. Яка марна трата часу та грошей. Гаррі був змушений визнати, що він просто не готовий до авторського турне, і якщо не зміг потрапити навіть у п’ятнадцятку після тих незліченних інтерв’ю на радіо та в пресі, то, можливо, настав час Вільяму Ворвіку вирушати на пенсію разом із старшим інспектором Давенпортом і починати шукати собі справжню роботу.
Директор школи Святого Беди зовсім нещодавно натякав, що вони шукають нового вчителя англійської мови, хоча Гаррі знав, що праця в школі – не для нього. Джайлз не раз пропонував місце в Раді директорів «Судноплавної компанії Беррінґтона», де він міг би представляти інтереси сім’ї. Та правда полягала в тому, що він сім’єю не був і в будь-якому разі завжди хотів бути письменником, а не підприємцем.
Жити у Беррінґтон-холі було погано. З книжок не вдавалося заробити достатньо грошей, аби придбати будинок, гідний Емми, і було прикро, коли Себастьян якось невинно запитав батька, чому той не ходить на роботу щоранку, як татусі тих, кого він знав. Іноді чоловік відчував, що живе коштом дружини.
Лише після опівночі Гаррі ліг у ліжко, іще відчайдушніше бажаючи зателефонувати Еммі й поділитися з нею своїми думками, але в Бристолі ще була п’ята ранку, тож він вирішив не спати і зробити це за кілька годин. Та щойно намірився вимкнути світло, як у двері тихо постукали. Чоловік міг заприсягнутися, що повісив табличку «Не турбувати» на клямку. Він накинув халат, почовгав кімнатою й відчинив двері.
– Вітаю! – було все, що вона сказала.
Гаррі витріщився на Наталі, яка тримала в руці пляшку шампанського. Вона була одягнена в обтислу сукню з блискавкою попереду, що наче запрошувала потягнути її вниз.
– Із чим? – не второпав письменник.
– Я щойно бачила першу шпальту недільної «Нью-Йорк таймс»: «Хто не ризикує» посів чотирнадцяту позицію. Ви це зробили!
– Спасибі, – подякував Гаррі, не зовсім усвідомлюючи значення того, що вона сказала.
– А позаяк я завжди була вашою найбільшою шанувальницею, то подумала, що ви захочете відсвяткувати.
Він чув, як у вухах лунали слова двоюрідної бабусі Філіс: «Ти ж тямиш, що ніколи не будеш достатньо гарним для неї».
– Яка гарна ідея, – сказав Гаррі. – Просто дайте мені хвилинку, – додав він, перш ніж повернутися до кімнати.
Підхопив книгу з журнального столика та повернувся до неї. Відібрав пляшку шампанського у Наталі й усміхнувся.
– Якщо ви завжди були моїм найбільшим шанувальником, можливо, саме час прочитати це, – він передав кралі примірник роману «Хто не ризикує» і тихо зачинив двері.
Гаррі сів на ліжко, налив собі келих шампанського, взяв телефон і замовив міжнародний дзвінок. Він майже прикінчив пляшку до того моменту, коли голос Емми почувся на лінії.
– Моя книга потрапила до списку бестселерів під номером чотирнадцять, – повідомив чоловік, ледве ворушачи язиком.
– Це чудова новина, – сказала Емма, тамуючи позіхання.
– А в коридорі стоїть фантастична білявка, котра тримає в руках пляшку шампанського і намагається вибити мої двері.
– Це природно, любий. До речі, ти ніколи не здогадаєшся, хто запросив мене сьогодні провести з ним ніч.
6
Двері відчинила жінка у темно-синій уніформі з накрохмаленим білим комірцем.
– Я завідувачка, – пояснила вона.
Гаррі потиснув їй руку, потім представив дружину та сина.
– Чому б вам не зайти до мого кабінету, – запросила завідувачка, – там ми можемо поспілкуватися, перш ніж зустрітися з дівчатами.
Вона повела їх коридором, прикрашеним різнокольоровими малюнками.
– Мені подобається цей, – сказав Себастьян, зупиняючись біля одного з них, але завідувачка не відреагувала, впевнена, що дітей не має бути ні видно, ні чутно.