– Він вас б’є? – запитала Власта.
– Да не б’ю я її!
Андрій відійшов якнайдалі, аби не відчувати від чоловіка запах алкоголю. Та й від жінки теж.
– А коли рік тому ти об мою голову пляшку розбив? – знову шмигнула носом і розплакалася.
Чоловік не знайшов відповіді.
– А зараз він вас бив? – перепитав Андрій.
– Да, вдарив по обличчю. Он навіть слід. Ще болить, – повернула обличчя, вказала на червону пляму біля вуха.
– Викликай «Поліну»[10], – сказала Власта Андрію. – Слухайте мене уважно, зараз сюди приїде спецпідрозділ, який займається сімейним насиллям, – патрульна звернулася до жінки, – серед них буде дільничний – напишете заяву. Ви взагалі збираєтеся писати заяву?
– Звичайно, – впіймала на собі погляд чоловіка, проте проігнорувала. – Буду.
– Ну тоді чекаємо, – Власта подивилася на напарника, той саме закінчував спілкуватися по рації.
– Зараз приїдуть, – поінформував Андрій.
На зміну вони заступили не більш як десять хвилин тому й тепер опрацьовували перший виклик. Власта натягнула каптур, ховаючи голову від льодяного вітру. Шапку, на жаль, вона лишила в машині. На відміну від Андрія. Патрульна кинула погляд на заявницю, відтак на її чоловіка.
Думками Власта блукала далеко. У Харкові. Уже в середу вона приїде в нове для неї місто для проходження стажування в іноземних колег. Спершу вона мало не відмовилася від пропозиції керівництва, переймаючись тим, з ким лишати доньку. З чоловіком патрульна розлучилася кілька років тому, відтоді він особливо не цікавився долею спільної дитини. Зі своїм бойфрендом Артемом вона була ще не в тих стосунках, щоб лишати на нього малу. Проте Катя, довідавшись про відрядження, мало не за руку відвела до керівника патрульної поліції Сергія Мерчука, де Власта не без задоволення сповістила про свою згоду. Це вперше Катя, яка зараз відвідувала десятий клас, лишалася так надовго сама, і Власта не могла не переживати. Артем і друзі заспокоїли, що стежитимуть, чи в дівчинки все добре.
Власту охоплювало приємне хвилювання. На неї чекає хоч трішки різноманіття серед буденності.
* * *
Харків. Понеділок, 4 листопада 2019 року. 20:34
– Я навіть не сумніваюся, що вона щось дізналася, – Анна Альтман зробила ковток свого лате, відставила вбік горнятко. На мобільний прийшло сповіщення, вона швидко прочитала і відклала свій iPhone вбік.
«Шульга», – швидко резюмував Єгор, коли помітив, що склянку з напоєм дівчина тримала лівою.
У закладі виявилося доволі затишно, Єгорові сподобався сучасний дизайн. А ще – столик біля вікна зі зручними кріслами. Йому завжди було до душі спостерігати з кафе за тим, що відбувається на вулиці.
Проте зараз не час розслаблятися.
– І ви вирішили закінчити те, що розпочала Олександра?
Анна здивовано подивилася на слідчого.
«Неймовірно красиві сірі очі. І чутливі пухкі губи».
– Я ще вчора запідозрив це, – усміхнувся Єгор. – І ваш батько проти, – продовжив висловлювати здогади.
Анна відвела погляд, дівчина не усміхалася і навіть видавалася блідою. Якийсь час вона відсторонено дивилася у вікно. Накрапав дощ, перехожі без парасольок поспішали сховатися.
– Я його розумію. Він боїться за вас, – Єгор відпив своє американо.
Анна кинула розлючений погляд на Скляра.
– Віктор зник два роки тому. Що поліція зробила для того, щоб його розшукати? Потім зникла Саша. І тепер її знайшли мертвою.
– Ви хочете закінчити так само? – різко парирував Скляр.
Напередодні йому здалося, що Анна співпрацюватиме, та зараз слідак серйозно сумнівався в цьому. І з кожною хвилиною розмови дедалі більше.
Анна мовчала, і Єгор продовжив:
– Що вона знайшла? Вона вам щось розповідала?
– Якби ж то.
– Анно, – Єгор обіперся на лікті й ближче підсунувся до дівчини; відчув ледь вловимий запах її парфумів, – не приховуйте від мене нічого. Це може виявитися небезпечно.
– Я кажу правду, – зітхнула. – Ми з батьком знали, що вона намагається своїми силами знайти Віктора. Саша не з тих, хто сидітиме, склавши руки. Коли вона побачила, що поліція нічого не робить, – помітила, як обличчя Скляра на цих словах скам’яніло, та їй було начхати, – взялася за справу сама.
– Давно?
Стенула плечима:
– Трохи більше року.
– А вбили її за кілька місяців потому, – замислено промовив слідчий.
– За пів року, – уточнила Анна.
– Спробуйте пригадати, куди вона ходила, з ким спілкувалася. Можливо, якось змінилася її поведінка.
Анна енергійно заперечно похитала головою.
– Нічого не змінилося. Я б помітила. Ми були дуже близькі.
«Бреше. Питання – навіщо?»
– Ви впевнені? – Скляр дав дівчині шанс реабілітуватися.
– Впевнена, – коротко відрізала, не зводячи свого прямого погляду зі слідчого.
* * *
Харків. Понеділок, 4 листопада 2019 року. 21:30
– Будьте обережні, Анно, – Єгор тримав дверцята автівки, які кілька секунд тому галантно відчинив перед дівчиною.
Анна завела машину, похмуро подивилася на Єгора й хотіла щось відповісти, та передумала.
«Не вірить, що я хочу допомогти», – підозра Скляра остаточно зміцніла. Поліцейський зачинив машину. Хвилину-другу спостерігав за BMW, що поволі віддалялося й врешті розчинилося у вогнях вечірнього Харкова.
Несподівано стало самотньо. Єгор натягнув на голову каптур, рятуючись від холодних дощових крапель. Роззирнувся. Перехожих значно поменшало.
«Тепер потрібно пригадати, як дійти до готелю», – зітхнув.
Похнюпившись, він швидко закрокував Сумською[11].
Охоплений власними думками, слідчий не помітив, як повз рушила ще одна автівка.
І попрямувала в тому ж напрямку, що й BMW.
* * *
Харків. Вівторок, 5 листопада 2019 року. 16:15
Уже другого дня ентузіазм Єгора зник. Піднесення, яке охопило в понеділок, коли вперше з’явився на курсах, змінилося на розчарування. Все-таки велика кількість нових людей поряд – не його парафія.
Із заздрістю спостерігав за колегами з Луцька та Рівного (усіх знав), коли ті спромоглися швидко знайти нових гарних знайомих. Виявляється, уже вчора ті разом ходили на пиво. «Не звикати», – вирішив Скляр і зосередився на навчанні.
О третій він із полегшенням зітхнув, відкараскавшись від усіх старих та нових знайомих, помчав на роботу до Льоні. Відтак дізнався новини. Володимир Корідзе – власник будинку, де знайшли рештки Олександри Альтман, виявився темною конячкою. За інформацією колег із Німеччини, про чоловіка відомо надто мало: той справді живе в Німеччині (є дані про в’їзд до країни, його адреса у Франкфурті-на-Майні), тримає невеличку пекарню, в Україну давно не в’їжджав.
– Чим займався до виїзду з країни? – Єгор замислено поторсав свою руду борідку. Перед від’їздом він встиг побувати в барбершопі[12], тож тепер міг пишатися акуратно підстриженим волоссям, борідкою та вусами.
У кабінеті вони з Льонею були самі – неймовірна полегкість після наповненого великою кількістю нових людей дня.
Льоня відмахнувся:
– Дрібна підприємницька діяльність. То те, то се. Нічого особливого.
– Не притягався?
Льоня заперечно похитав головою. З цікавістю роздивився приятеля. За роки той майже не змінився. Такий само похмурий, завзятий у роботі і… нещасний. Навіть не постарів. Тільки що бороду й вуса відпустив.
– Не притягався.
Льоня злегка усміхнувся: Єгор так цю справу не лишить. Колега з Рівного «висяків» не любить. Якби ж то тільки сам Льоня мав таку саму віру в правосуддя. Справа Віктора Альтмана давно вважалася безнадійною. Те саме Бовтун думав про вбивство його дружини.
Льоня пригостив Єгора чаєм («позичив» у Вікторії, адже у своєму розпорядженні мав лише каву). Добрих пів години йому довелося спостерігати за тим, як напій холоне, поки Єгор розмірковує. Слідак лише одного разу зробив ковток, скривився й більше чаю не торкнувся. Бовтун пробував розговорити Скляра, та, впевнившись у марності свого задуму, зосередився на свідченнях понятих у справі про крадіжку. Скоро звітуватися перед керівництвом.