Змінилося все, окрім нас.
– Щоб подія стала історією, потрібно хоча б п’ятдесят років. А тут доводиться йти по гарячих слідах…
– Зона… Окремий світ… Спочатку її придумали фантасти, але література відступила перед реальністю. Ми вже не можемо, як герої Чехова, вірити: через сто років людина буде прекрасною! Життя стане прекрасним! Це майбутнє ми втратили. Через сто років був сталінський ГУЛАГ, Освенцім… Чорнобиль…. І вересень у Нью-Йорку… Незрозуміло, як це вмістилося в життя одного покоління. Наприклад, у життя мого батька, якому зараз вісімдесят три роки? Людина вижила!?
– Найбільше в Чорнобилі запам’ятовується життя “після всього”: речі без людини, пейзажі без людини. Дорога в нікуди, дроти в нікуди. Коли-не-коли та й подумаєш, що це – минуле чи майбутнє?
– Мені іноді здавалося, що я записую майбутнє…
Розділ перший
Земля мертвих
Монолог про те, навіщо люди згадують
«У мене теж є питання. Сам я відповісти на нього не можу…
Але ви взялися про це писати… Про це? А я не хотів би, щоб про мене це знали. Що там пережив… З одного боку, є бажання відкритися, виговоритись, а з іншого, – відчуваю, як я оголююсь, а мені б цього не хотілося.
Пам’ятаєте, у Толстого? П’єр Безухов такий вражений після війни, що йому здається: він і весь світ змінилися назавжди. Але минає якийсь час, і він зауважує за собою, що знову так само лає кучера, так само бурчить. Навіщо тоді люди згадують? Щоб відновити істину? Справедливість? Звільнитись і забути? Розуміють, що вони – учасники грандіозної події? Або шукають у минулому захисту? І це при тому, що спогади – тендітна річ, ефемерна, це не точні знання, а здогад людини про саму себе. Це ще не знання, це тільки почуття.
Я мучився, рився в пам’яті і згадав…
Найстрашніше зі мною було в дитинстві… Це – війна…
Пам’ятаю, як ми, пацани, грали в “тата і мами”: роздягали малюків і клали їх одне на одного… Це були перші діти, що народилися після війни. Все село знало, які слова вони вже говорять, хто почав ходити, тому що за війну дітей забули. Ми чекали появи життя. “У тата і мами” – так називалася наша гра. Ми хотіли побачити появу життя… А нам самим було по вісім-десять років…
Я бачив, як жінка сама себе вбивала. У кущах біля річки. Брала цеглину і била себе по голові. Вона була вагітна від поліцая, якого все село ненавиділо. Ще дитиною я бачив, як народжуються кошенята. Допомагав матері тягнути теля з корови, водив на злучку до кабана нашу свиню… Пам’ятаю… Пам’ятаю, як привезли вбитого батька, на ньому светр, мама сама його плела, батько, мабуть, був розстріляний із кулемета чи автомата, і щось криваве просто шматками вилазило з цього светра. Він лежав на нашому єдиному ліжку, більше покласти було нікуди. Потім його поховали перед будинком. І земля не пух, а важка глина. З грядок для буряків. Кругом ішли бої. На вулиці лежали вбиті коні й люди…
Для мене це настільки заборонені спогади, що я не говорив про них уголос…
Тоді я сприймав смерть так само, як і народження. У мене було приблизно однакове почуття, коли з’явилося теля з корови… З’являлися кошенята. І коли жінка в кущах убивала себе… Чомусь це здавалося мені одним і тим же, однаковим. Народження і смерть…
Я пам’ятаю з дитинства, як пахне в домі, коли ріжуть кабана… Ви тільки зачепили мене, і я вже падаю, падаю туди. У кошмар… У жах… Лечу…
Ще пам’ятаю як нас, маленьких, жінки брали з собою в лазню. У багатьох жінок і в моєї матері – випадали матки (ми це вже розуміли), вони підв’язували їх ганчірками. Я це бачив… Матки виходили від важкої роботи. Чоловіків не було, їх на фронті, в партизанах перебили, коней не було теж, жінки тягали плуги на собі. Переорювали свої городи, колгоспні поля. Коли я виріс, і в мене траплялася близькість із жінкою, я це згадував… Те, що бачив у лазні…
Хотів забути. Все забути… Забував… Я думав, що найстрашніше зі мною вже сталося. Це війна. І я захищений, я тепер захищений. Своїм знанням, тим, що там… тоді… пережив. Але…
Я поїхав у чорнобильську зону… Багато разів уже був там… І там зрозумів, що я безпорадний. І я руйнуюся від цієї своєї безпорадності. Від того, що я не впізнаю світ, в якому все змінилося. Навіть зло інше. Минуле мене вже не захищає. Не заспокоює… У ньому немає відповідей. А раніше вони були… (Замислюється.)
Навіщо люди згадують? Але я поговорив із вами, щось промовив словами… І щось зрозумів. Я тепер не такий самотній. А як це в інших?»
Петро С., психолог
Монолог про те, що можна поговорити і з живими, і з мертвими
«Вночі вовк у двір увійшов… У вікно глянула – стоїть і світить очима. Фарами…
Я до всього звикла. Сім років живу сама, сім років, як люди поїхали. Вночі, буває, сиджу, поки не світає, і думаю, думаю. І сьогодні всю ніч на ліжку гачком сиділа, а потім вийшла подивитись, яке сонечко. Що я вам скажу? Найсправедливіша річ на світі – смерть. Ніхто ще не відкупився. Земля всіх приймає: і добрих, і злих, і грішників. А більше справедливості на цьому світі немає. Я тяжко і чесно все життя трудилася. Щиро жила. А мені справедливість не випадала. Бог десь ділив, поки до мене черга дійшла – у нього вже нічого не залишилося, що мені дати. Молодий може померти, а старий – мусить… Ніхто не безсмертний – ні цар, ні купець… Спочатку я людей чекала, думала – всі повернуться. Ніхто на вік не виїжджав, їхали на час. А тепер смерті чекаю. Померти не важко, а страшно. Церкви немає, і батюшка не приїжджав. Нікому мені віднести свої гріхи…
Перший раз сказали, що у нас радіація, так ми думали, це хвороба якась, хто захворіє – відразу помирає. Ні, кажуть, щось таке, що на землі лежить і в землю лізе, а побачити не можна. Звір, може, бачить і чує, а людина – ні. А це неправда! Я бачила… Цей цезій у мене на городі валявся, поки дощ його не намочив. Колір у нього такий чорнильний… Лежить і переливається шматочками… Прибігла з колгоспного поля і пішла на свій город. І такий шматочок синій… А через двісті метрів іще один. Завбільшки з хустинку, що у мене на голові. Крикнула я сусідці, іншим бабам, ми все оббігали. Всі городи, поле навколо… Гектарів два… Може, чотири великих шматочки знайшли. А один був червоного кольору… Наступного дня посипав дощ. Із самого ранку. І до обіду їх не стало. Приїхала міліція, а вже не було чого показати. Тільки розповідали… Шматочки ось такі… (Показує руками.) Як моя хусточка. Сині та червоні.
Ми не сильно боялися цієї радіації… Коли б ми її не бачили, не знали, може, і боялись, а коли подивилися, то вже не так страшно. Міліція з солдатами трафаретки поставила. У когось біля будинку, десь на вулиці – написали: сімдесят кюрі, шістдесят кюрі… Століття жили на своїй картоплі, на бýльбачці, а тут сказали – не можна! І цибульку не дозволяють, і морквину. Кому біда, кому сміх… Працювати на городі радили в марлевих пов’язках і гумових рукавичках. А золу з печі закопувати. Ховати. О-о-о… А тоді ще один поважний учений приїхав і виступив у клубі, що дрова треба мити… Диво! Відсохли б мої вуха! Наказали перепрати підковдри, простирадла, фіранки… Так вони ж у хаті! У шафах і скринях. А яка в хаті радіація? За склом? За дверима? Диво! Ти знайди її в лісі, в полі… Колодязі позачиняли на замок, обернули целофановою плівкою. Вода – “брудна”… Яка вона брудна, вона така чиста-чиста! Наговорили мішок. Ви всі помрете… Треба їхати… Евакуюватися…
Налякалися люди. Набралися страху. Деякі давай по ночах своє добро закопувати. І я свій одяг склала… Червоні грамоти за мою чесну працю та копійку, яка у мене була, на чорний день зберігалася. Така печаль! Така печаль переїдала серце! Щоб я так померла, як я правду вам кажу! А тут чую, що в одному селі солдати людей евакуювали, а дід із бабою залишилися. Перед тим днем, як людей підняли, погнали автобуси, вони взяли корівку і подалися до лісу. Перечекали там. Як під час війни. Коли село карателі палили… Звідки те лихо береться? (Плаче.) Неміцне наше життя. Рада не плакати, так сльози течуть.