Як зрозуміти, де ми перебуваємо. Що з нами відбувається? Тут… Зараз… Запитати ні в кого…
У зоні й навколо зони… Вражала незліченна кількість військової техніки. Марширували солдати з новенькими автоматами. У повному бойовому виряді. Мені найбільше чомусь запам’яталися не вертольоти і бронетранспортери, а ці автомати… Зброя… Людина з рушницею в зоні… У кого вона могла там стріляти і від кого захистити? Від фізики? Від невидимих частинок? Розстріляти заражену землю або дерево? На самій станції працював КДБ. Шукали шпигунів і диверсантів, ходили чутки, що аварія – запланована акція західних спецслужб, щоб підірвати табір соціалізму. Треба бути пильними.
Ця картина війни… Ця культура війни повалилась у мене на очах. Ми увійшли в непрозорий світ, де зло не дає ніяких пояснень, не розкриває себе і не знає законів.
Я бачила, як дочорнобильська людина перетворювалася на чорнобильську людину.
– Не один раз… І тут є про що подумати. Я чула думку, що поведінка пожежників, які гасили в першу ніч пожежу на атомній станції, і ліквідаторів нагадує самогубство. Колективне самогубство. Ліквідатори часто працювали без захисного спецодягу, беззаперечно вирушали туди, де “вмирали” ро5боти, від них приховували правду про отримані високі дози, і вони з цим мирились, а потім іще раділи отриманим урядовим грамотам і медалями, які їм вручали перед смертю… А багатьом і не встигали вручити… Так хто вони все-таки: герої чи самогубці? Жертви радянських ідей і виховання? Чомусь із часом забувається, що вони врятували свою країну. Врятували Європу. Тільки на секунду уявити собі картину, якби вибухнули інші три реактори…
– Вони – герої. Герої нової історії. Їх порівнюють із героями Сталінградської битви або битви під Ватерлоо, але вони рятували щось більше, ніж рідну батьківщину, вони рятували саме життя. Час життя. Живий час. Чорнобилем людина замахнулася на все, на весь божественний світ, де, крім людини, живуть тисячі інших істот, тварин і рослин. Коли я приходила до ліквідаторів… І слухала їхні розповіді про те, як вони (перші та вперше!) займалися новою людською нелюдською справою – ховали землю в землі, тобто закопували заражені пласти в спеціальних бетонних бункерах разом із усім їхнім населенням – жуками, павуками, личинками. Різноманітними комахами, чиїх навіть імен не знали. Не пам’ятали. У них було зовсім інше розуміння смерті, воно поширювалося на все – від птиці до метелика. Їхній світ був уже іншим світом – із новим правом життя, з новою відповідальністю і новим відчуттям провини. У їхніх розповідях постійно була присутня тема часу, вони говорили “вперше”, “ніколи більше”, “назавжди”. Згадували, як їздили по спорожнілих селах і зустрічали там іноді самотніх людей похилого віку, які не захотіли поїхати разом із усіма або потім повернулися з чужих країв: сиділи ті ввечері при каганці, косили косою, жали серпом, ліс валили сокирою, звертались у молитвах до звірів і духів. До Бога. Все як і двісті років тому, а десь нагорі літали космічні кораблі. Час укусив свій хвіст, початок і кінець з’єдналися. Чорнобиль для тих, хто там був, не скінчився в Чорнобилі. Вони повернулися не з війни, а немовби з іншого світу. Я зрозуміла, що свої страждання вони абсолютно свідомо перетворювали на нове знання, дарували нам: дивіться, вам треба буде щось із цим знанням робити, якось його вжити.
Пам’ятник героям Чорнобиля… Це – рукотворний саркофаг, в який вони поклали ядерний вогонь. Піраміда двадцятого століття.
– На чорнобильської землі шкода людини. Але ще більше шкода звіра… Я не обмовилася. Зараз поясню… Що залишалося в мертвій зоні після того, як покидали її люди? Старі цвинтарі та біомогильники, так називаються кладовища для тварин. Людина рятувала тільки саму себе, всіх інших вона зрадила, після її від’їзду в села входили загони солдатів або мисливців і розстрілювали тварин. А собаки бігли на людський голос… кішки… І коні нічого не могли зрозуміти… А вони-то ні в чому не винні – ні звірі, ні птахи, і вмирали вони безмовно, що ще страшніше. Колись індіанці в Мексиці й навіть наші предки в дохристиянській Русі просили вибачення у тварин і птахів, яких убивали для прожитку. А в стародавньому Єгипті тварина мала право на скаргу проти людини. В одному з папірусів, що зберігся в піраміді, написано: “Не знайдено жодної скарги бика проти N”. Перед відходом у царство мертвих єгиптянин читав молитву, в якій були і такі слова: “Я не ображав жодну тварину. Я не віднімав у тварини ні зерна, ні трави”.
Що дав чорнобильський досвід? Повернув він нас до цього мовчазного і таємничого світу “інших”?
– Один раз я бачила, як солдати увійшли в село, з якого пішли люди, і почали стріляти…
Безпорадні крики тварин… Вони кричали різними своїми мовами… Про це вже написано в Новому завіті. Ісус Христос приходить до Єрусалимського храму і бачить там тварин, приготованих до ритуальної жертви: з перерізаними горлянками, вони стікали кров’ю. Ісус закричав: “…ви перетворили будинок молитви на вертеп розбійників”. Він міг би додати – на бойню… Для мене сотні залишених у зоні біомогильників – ті ж давні капища. Тільки якому з богів? Богу науки та знання чи Богу вогню? У цьому сенсі Чорнобиль далі Освенціма і Колими. Далі Голокосту. Він пропонує скінченність. Упирається в ніщо.
Іншими очима оглядаю світ навколо… Повзе по землі маленька мураха, і вона тепер мені ближча. Птах у небі летить, і він ближчий. Між мною і ними відстань скорочується. Немає колишньої прірви. Все – життя.
Запам’яталось і таке… Розповідав старий пасічник (а потім я чула про те ж саме і від інших): “Вийшов уранці в сад, чогось не вистачає, якогось знайомого звуку. Жодної бджоли… Не чутно жодної бджоли! Жодної! Що? Що таке? І наступного дня вони не вилетіли. І через день… Потім нам повідомили, що на атомній – аварія, а вона поруч. Але довго ми нічого не знали. Бджоли знали, а ми ні. Тепер, коли що, буду на них дивитися. На їхнє життя”. Ще приклад… Заговорила з рибалками біля річки, вони згадали: “Ми чекали, коли нам по телевізору пояснять… Розкажуть, як рятуватись. А черв’яки. Прості черв’яки. Вони пішли глибоко в землю, може, на півметра або на метр. А нам же незрозуміло. Ми копали-копали. Жодного черв’яка не знайшли для риболовлі…”
Хто ж із нас первіший, міцніший і вічніший на землі – ми чи вони? Нам би у них вчитись, як вижити. І як жити.
– Зійшлися дві катастрофи: соціальна – на наших очах розвалився Радянський Союз, пішов під воду гігантський соціалістичний материк, і космічна – Чорнобиль. Два глобальні вибухи. І перший – ближчий, зрозуміліший. Люди стурбовані днем і побутом: на що купити, куди поїхати? У що вірити? Під які прапори знову стати? Чи треба вчитися жити для себе, своїм життям? Останнє нам незнайоме, не вміємо, тому що ще ніколи так не жили. Це переживають усі й кожне. А про Чорнобиль хотіли б забути, тому що свідомість перед ним капітулювала. Катастрофа свідомості. Світ наших уявлень і цінностей підірвано. Якби ми перемогли Чорнобиль або зрозуміли до кінця, то думали і писали б про нього більше. А так живемо в одному світі, а свідомість існує в іншому. Реальність вислизає, не вміщається в людину.
– Так… За реальністю не вдається угнатися…
– Один приклад… Досі користуємося старими поняттями: “далеко-близько”, “свої-чужі”… Але що значить далеко чи близько після Чорнобиля, коли вже на четверту добу чорнобильські хмари пливли над Африкою і Китаєм? Земля раптом виявилася такою маленькою, це не та земля, яка була під час Колумба. Нескінченна. Тепер у нас з’явилось інше відчуття простору. Живемо в збанкрутілому просторі. Ще… Останні сто років людина стала жити довше, але все одно її терміни незначні та крихітні поряд із життям радіонуклідів, які оселилися на нашій землі. Багато з них житимуть тисячоліттями. Нам і не заглянути в таку далечінь! Поруч із ними переживаєш інше відчуття часу. І це все – Чорнобиль. Його сліди. Те ж діється з нашими відносинами з минулим, фантастикою, знаннями… Минуле виявилося безпорадним, зі знань уціліло лише знання про наше незнання. Відбувається перебудова почуттів… Замість звичайних утіх лікар каже дружині про чоловіка, що помирає: “Підходити близько не можна! Цілувати не можна! Гладити не можна! Це вже не кохана людина, а об’єкт, який підлягає дезактивації”. Тут і Шекспір відступає. І великий Данте. Питання: підійти – не підійти? Цілувати – не цілувати? Одна з моїх героїнь (якраз вагітна в той час) підходила і цілувала. І не залишила чоловіка до самої його смерті. За це вона поплатилася своїм здоров’ям і життям їхньої маленької дитини. Ну а як було вибрати між любов’ю і смертю? Між минулим і незнайомим справжнім? А хто візьме на себе сміливість і засудить тих дружин і матерів, які не сиділи біля своїх умираючих чоловіків і синів? Поруч із радіоактивними об’єктами… В їхньому світі й любов змінилась. І смерть.