О! Подивіться у вікно: сорока прилетіла. Я їх не жену. Хоч, буває, що сороки у мене яйця з сараю тягають. Все одно не жену. У нас тепер в усіх одна біда. Нікого не жену! Вчора заєць прибігав…
От якби щодня в хаті були люди. Тут недалеко, в іншому селі, теж баба одна живе, я говорила, щоб до мене переходила. Що допоможе, а що ні, але хоча б заговорити до когось. Покликати… Вночі все у мене болить. Ноги крутить, як мурашки бігають, це нерв по мені ходить. Так я візьму що в руки… Жменьку зерна… І хруп, хруп. Нерв тоді заспокоюється. Що я вже напрацювалася за своє життя, нагорювалася. Всього вистачило, і нічого не хочу. Якби померла, то і відпочила б. Як там душа… а тілу спокійно буде. І дочки в мене, і сини. Всі в місті. А я нікуди звідси не хочу! Дав Бог роки, а не дав долі. Я знаю, що докучає стара людина, діти потерплять, потерплять і скривдять. Радість від дітей – поки вони малі. Наші жінки, які поїхали в місто, всі плачуть. То невістка ображає, то дочка. Повернутися хочуть. Мій хазяїн тут… Лежить на могилках… Якби не лежав тут, то жив би в іншому місці. І я з ним. (Раптом весело.) А що їхати? Тут добре! Все росте, все цвіте. Від мошки до звіра – все живе.
Я все вам згадаю… Летять літаки і летять. Щодня. Низько-низько над головами. Летять на реактор. На станцію. Один за одним. А у нас – евакуація. Переселення. Штурмують хати. Люди позачиняли, поховалися. Худоба реве, діти плачуть. Війна! А сонечко світить… Я сіла і не виходжу з хати, щоправда, на ключ не замикала. Постукали солдати: “Що, хазяйко, зібралася?” Питаю: “Силою будете мені руки і ноги пов’язувати?” Помовчали, помовчали і пішли. Молоденькі-молоденькі. Діти! Баби на колінах перед хатами повзали. Молилися. Солдати під руки одну, другу – і в машину. А я пригрозила, який до мене доторкнеться, силу свою покаже, той києм отримає. Лаялася! Кріпко лаялася! Не плакала. В той день я – ні сльозинки.
Сиджу в хаті. То крик. Крик! А то стало тихо… Затихло. Я в той день… У перший день я не вийшла з хати…
Розповідали: йшла колона людей… І йшла колона худоби. Війна!
Мій хазяїн полюбляв сказати, що людина стріляє, а Бог кулі носить. Кому яка доля! Молоді, що повиїжджали, вже деякі повмирали. На новому місці. А я з кийочком – ходжу. Тупаю. Нудно стане, поплачу. Село порожнє… А птахи тут усякі… Літають… І лось іде хоч би що… (Плаче.)
Я все згадаю… Люди повиїжджали, а кішок і собак залишили. Перші дні я ходила і розливала всім молоко, а кожному собаці давала шматок хліба. Вони стояли біля своїх дворів і чекали господарів. Чекали людей довго. Голодні кішки їли огірки… Їли помідори… До осені я у сусідки косила траву перед хвірткою. Паркан упав, паркан їй прибила. Чекала людей… Жив у сусідки песик, звали Жучок. “Жучку, – прошу, – якщо перший людей зустрінеш, – то крикни мені”.
Вночі сниться, що я евакуююсь… Офіцер кричить: “Хазяйко, ми скоро все будемо спалювати і закопувати. Виходь!” І везуть мене кудись, у якесь незнайоме місце. Незрозуміле. Це і не місто, і не село. І не земля…
Трапилась історія… Був у мене хороший котик. Звали Васько. Взимку голодні щури напали, немає порятунку. Під ковдру лізли. Зерно в бочці – дірку прогризли. Так Васько врятував. Без Васька б загинула… Ми з ним поговоримо, пообідаємо. А тоді пропав Васько… Може, голодні собаки де напали і з’їли? Вони все бігали голодні, поки не повмирали, кішки були такі голодні, що кошенят їли, влітку не їли, а взимку. Прости господи! А одну бабу щури загризли… У своїй хаті. Руді щури… Правда чи ні, а подейкують. Нишпорять тут бомжі… Перші роки добра вистачало: сорочки, кофти, шуби. Бери і вези на товкучку. От вони нап’ються, пісні співають. Мать-перемать. Один звалився з велосипеда і заснув на вулиці. Вранці дві кісточки знайшли та велосипед. Правда чи ні? Не скажу. Балакають.
Тут усе живе. Ну все-все! Ящірка живе, жаба квакає. І черв’як повзає. І миші є! Всі є! Особливо навесні добре. Я люблю, коли бузок цвіте. Черемха пахне. Поки ноги міцно тримали, сама по хліб ходила, в один тільки бік п’ятнадцять кілометрів. Молода бігом би проскакала. Звикла. Після війни ми ходили за насінням на Україну. За тридцять, за п’ятдесят кілометрів. Люди по пуду носили, а я – по три. А тепер по хаті, буває, що не перейду. Старій бабі й улітку на печі холодно. Міліціонери їдуть сюди, перевіряють село, так мені хліба везуть. Тільки що вони тут перевіряють? Живу я і котик. Це вже другий котик у мене. Міліція посигналить, ми з ним зрадіємо. Біжимо. Йому привезуть кісточок. А мене питатимуть: “А якщо наскочать бандити?!” – “Так чим вони у мене розживуться? Що візьмуть? Душу? У мене тільки душа”. Хороші хлопчики. Сміються. Батарейки до приймача привезли, я тепер радіо слухаю. Людмилу Зикіну люблю, та щось вона рідко зараз співає. Видно, постаріла, як і я. Мій хазяїн любив сказати… Так іще говорив: закінчено бал – і скрипки в торбу!
Розповім я, як котика собі знайшла. Не стало мого Васька… І день чекаю, і два… І місяць… Ну зовсім, було, я сама залишилася. Ні до кого і заговорити. Пішла по селу, по чужих садках кличу: Васько, Мурка… Васько! Мурка! Попервах багато їх бігало, а потім десь пропали. Знищилися. Смерть же не розбирає… Всіх приймає земелька… І ходжу я, і ходжу. Два дні кликала. На третій день – сидить під магазином. Ми переглянулися… Він радий, і я рада. Тільки що він слово не скаже. “Ну, ходім, – прошу, – ходім додому”. Сидить… Няв… Я давай його просити: “Що ти будеш тут сам? Вовки з’їдять. Розірвуть. Ходім. У мене яйця є, сало”. От як пояснити? Кіт людської мови не розуміє, а як він тоді мене зрозумів? Я йду попереду, а він біжить позаду. Няв… “Відріжу тобі сала”. Няв… “Будемо жити вдвох”. Няв… “Назву тебе Васьком”. Няв… І от ми з ним вже дві зими перезимували…
Вночі присниться – хтось покликав… Голос сусідки: “Зіно!” Помовчить… І знову: “Зіно!”
Сумно мені зробиться, я поплачу…
Зайду на могилки. Мама там лежить… Донечка мала… У війну від тифу згоріла. Тільки ми занесли її на могилки, закопали, як вийшло з-за хмар сонечко. І світить-світить. Хоч ти повернись і відкопай. Хазяїн мій там… Федя… Посиджу біля всіх. Позітхаю. А поговорити можна і з живими, і з мертвими. Мені ніякої різниці. Я і тих, і інших чую. Коли ти сама… І коли печаль… Сильна печаль…
Біля самих могилок учитель Іван Прохорович Гавриленко жив, він до сина в Крим поїхав. За ним – Петро Іванович Міуський. Тракторист. Стахановець, колись усі в стахановці вибивалися. Золоті руки. З дерева мережива стругав. Будинок – на все село будинок. Лялька! Ой, мене і жалість брала, кров піднялася, коли його руйнували. Закопували. Офіцер кричав: “Не сумуй, мати. Будинок на “плямі стоїть”. А сам – п’яний. Підходжу – це він плаче: “Ти, мати, йди! Іди!” Прогнав. А там далі садиба Михайла Михальова, він котли топив на фермі. Михайлика не стало швидко. Поїхав – і відразу помер. За ним – будинок зоотехніка Степана Бихова стояв… Згорів! Уночі злі люди підпалили. Мешканці. І Степан довго не пожив. Під Могильовом, де діти живуть, похований. Друга війна… Стільки ми людей утратили! Ковальов Василь Макарович, Анна Коцура, Максим Никифоренко… Колись весело жили. На свята – пісні, танці. Гармошка. А зараз – як у в’язниці. Я, буває, заплющу очі й ходжу по селу… Ну, яка, кажу їм, тут радіація, коли і метелик літає, і джміль дзижчить. І мій Васько мишей ловить. (Плаче.)
А моя ти любонько, зрозуміла ти мою печаль? Понесеш людям, а мене, може, вже й не буде. Знайдуть у земельці… Під корінням…»
Зінаїда Євдокимівна Коваленко, самосел
Монолог про ціле життя, написаний на дверях
«Я хочу засвідчити…
Це було тоді, десять років тому, і щодня відбувається зі мною зараз. Тепер… Це завжди зі мною.
Ми жили в місті Прип’яті. У самому цьому місті, який знає зараз увесь світ. Я не письменник. Але я свідок. Ось як це було… З самого початку…
Ти живеш… Звичайна людина. Маленька. Така, як усі навколо – йдеш на роботу і приходиш із роботи. Отримуєш середню зарплату. Раз на рік їздиш у відпустку. У тебе – дружина. Діти. Нормальна людина! І одного дня ти раптово перетворюєшся на чорнобильську людину. На дивовижу! На щось таке, що всіх цікавить і нікому невідоме. Ти хочеш бути як усі, а вже не можна. Ти не можеш, тобі вже не повернутися в колишній світ. На тебе дивляться іншими очима. Тобі задають питання: там було страшно? Як горіла станція? Що ти бачив? І взагалі, чи можуть у тебе бути діти? Дружина від тебе не пішла? На перших порах ми всі перетворилися на рідкісні експонати. Саме слово «чорнобилець» досі – як звуковий сигнал. Усі повертають голову в твій бік… Звідти!