– Я – свідок Чорнобиля… Найголовнішої події двадцятого століття, незважаючи на страшні війни та революції, якими буде пам’ятне це століття. Минуло понад двадцять років після катастрофи, але досі для мене питання – про що я свідчу про минуле чи про майбутнє? Так легко зісковзнути в банальність… У банальність жаху… Але я дивлюся на Чорнобиль як на початок нової історії, він не тільки знання, а й передзнання, тому що людина вступила в суперечку з колишніми уявленнями про себе і про світ. Коли ми говоримо про минуле чи про майбутнє, то вкладаємо в ці слова свої уявлення про час, але Чорнобиль – це насамперед катастрофа часу. Радіонукліди, розкидані по нашій землі, житимуть п’ятдесят, сто, двісті тисяч років… І більше… З точки зору людського життя, вони – вічні. Що ж ми здатні зрозуміти? Чи в наших силах добути і розпізнати сенс у цьому, ще незнайомому нам жаху?
Про що ця книга? Чому я її написала?
– Ця книга не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля. Про саму подію написані вже тисячі сторінок і зняті сотні тисяч метрів кіноплівки. Я ж займаюся тим, що назвала б пропущеною історією, безслідними слідами нашого перебування на землі та в часі. Пишу і збираю повсякденність почуттів, думок, слів. Намагаюся застати побут душі. Життя звичайного дня звичайних людей. Тут же все незвично: і подія, і люди, коли вони обживали новий простір. Чорнобиль для них – не метафора, не символ, він – їхній дім. Скільки разів мистецтво репетирувало апокаліпсис, пропонувало різні технологічні версії кінця світу, але тепер ми точно знаємо, що життя куди фантастичніше. Через рік після катастрофи мене хтось запитав: “Усі пишуть. А ви живете тут і не пишете. Чому?” А я не знала, як про це писати, з яким інструментом і звідки підступитись. Якщо раніше, коли писала свої книги, я вдивлялася в страждання інших, то зараз я і моє життя стали частиною події. Зліпилися воєдино, що не відійти на відстань. Ім’я моєї маленької, загубленої в Європі країни, про яку світ раніше майже нічого не чув, зазвучало всіма мовами, вона перетворилася на диявольську чорнобильську лабораторію, а ми, білоруси, стали чорнобильським народом. Хоч де б я тепер з’являлася, всі з цікавістю озирались: “А, ви звідти? Що там?” Звичайно, можна було швидко написати книгу, які потім з’являлись одна за одною, – що трапилося в ту ніч на станції, хто винен, як приховували аварію від світу і від власного народу, скільки тонн піску і бетону знадобилося, щоб спорудити саркофаг над реактором, який дихав смертю, – але щось мене зупиняло. Тримало за руку. Що? Відчуття таємниці. Це відчуття, що раптово вселилося в нас, витало тоді над усім: нашими розмовами, діями, страхами і йшло слідом за подією. Подією-чудовиськом. В усіх з’явилося висловлене чи невисловлене відчуття, що ми доторкнулися до невідомого. Чорнобиль – це таємниця, яку нам іще належить розгадати. Непрочитаний знак. Можливо, загадка на двадцять перше століття. Виклик йому. Стало ясно: крім комуністичних, національних і нових релігійних викликів, серед яких живемо і виживаємо, попереду нас чекають інші виклики, більш люті й тотальні, але поки що приховані від очей. Але щось вже після Чорнобиля прочинилось…
Ніч 26 квітня 1986 року… За одну ніч ми перемістилися в інше місце історії. Здійснили стрибок у нову реальність, і вона, ця реальність, виявилася вищою не тільки нашого знання, а й нашої уяви. Порвався зв’язок часів… Минуле раптом виявилося безпорадним, у ньому нема на що спертися, в усюдисущому (як ми вірили) архіві людства не знайшлося ключів, щоб відчинити ці двері. Я не раз чула в ті дні: “таких слів не підберу, щоб передати те, що я бачила і пережила”, “ніхто раніше мені нічого подібного не розповідав”, “в жодній книжці про це не читав і в кіно не бачив”. Між часом, коли сталася катастрофа, і тим часом, коли про неї почали розповідати, була пауза. Момент німоти… Він запам’ятався всім… Десь нагорі ухвалювали якісь рішення, складали секретні інструкції, піднімали в небо вертольоти, рухали по дорогах величезну кількість техніки, внизу – чекали повідомлень і боялися, жили чутками, але всі мовчали про головне – що ж усе-таки сталося? Не знаходили слів для нових почуттів і не знаходили почуттів для нових слів, не вміли ще висловитись, але поступово занурювалися в атмосферу нового думання, так можна сьогодні визначити той наш стан. Просто фактів уже не вистачало, тягнуло зазирнути за факт, увійти в смисл. Ефект потрясіння! І я шукала цю вражену людину… Вона говорила нові тексти… Голоси іноді пробивались, ніби крізь сон чи марення, з паралельного світу. Поруч із Чорнобилем усі починали філософствувати. Ставали філософами. Храми знову заповнилися людьми… Віруючими та недавніми атеїстами… Шукали відповідей, які не могли дати фізика і математика. Тривимірний світ розсунувся, і я не зустрічала сміливців, які б знову могли поклястися на Біблії матеріалізму. Яскраво спалахнула нескінченність. Замовкли філософи і письменники, вибиті зі знайомої колії культури та традиції. Найцікавіше в ті перші дні було розмовляти не з ученими, не з чиновниками і військовими з великими погонами, а зі старими селянами. Живуть вони без Толстого і Достоєвського, без інтернету, але їхня свідомість якимось чином вмістила в себе нову картину світу. Не зруйнувалася. Напевно, ми всі швидше б упоралися з військовою атомною ситуацією, як у Хіросімі, власне, до неї й готувались. Але катастрофа трапилася на невійськовому атомному об’єкті, а ми були люди свого часу і вірили, як нас учили, що радянські атомні станції найнадійніші в світі, їх можна будувати навіть на Красній площі. Військовий атом – це Хіросіма і Нагасакі, а мирний атом – це електрична лампочка в кожному будинку. Ніхто ще не здогадувався, що військовий і мирний атом – близнюки. Спільники. Ми порозумнішали, весь світ порозумнішав, але порозумнішав він після Чорнобиля. Сьогодні білоруси, як живі “чорні ящики”, записують інформацію для майбутнього. Для всіх.
Я довго писала цю книгу… Майже двадцять років… Зустрічалась і розмовляла з колишніми працівниками станції, вченими, медиками, солдатами, переселенцями, самоселами… З тими, для кого Чорнобиль – основний зміст їхнього світу, все всередині і навколо отруєне ним, а не тільки земля і вода. Вони розповідали, намагалися знайти відповідь… Ми думали разом. Часто вони поспішали, боялися не встигнути, я ще не знала, що ціна їхнім свідченням – життя. “Запишіть, – повторювали, – ми не все зрозуміли, що бачили, але нехай залишиться. Хтось прочитає і зрозуміє. Потім… Після нас…” Не дарма вони поспішали, багатьох уже немає серед живих. Але вони встигли послати сигнал…
– Все, що нам відомо про жахи і страхи, найбільше пов’язано з війною. Сталінський ГУЛАГ і Освенцім – недавні придбання зла. Історія завжди була історією воєн і полководців, і війна була, скажімо так, мірою жаху. Тому люди плутають поняття війни і катастрофи… У Чорнобилі ми бачимо нібито всі ознаки війни: багато солдатів, евакуація, залишене житло. Порушений хід життя. Чорнобильська інформація в газетах суцільно з військових слів: атом, вибух, герої… І це ускладнює розуміння того, що ми перебуваємо в новій історії… Почалась історія катастроф… Але людина не хоче про це думати, тому що не замислювалася над цим ніколи, вона ховається за те, що їй знайоме. За минуле. Навіть пам’ятники героям Чорнобиля схожі на військові…
– Моя перша поїздка в зону…
Цвіли сади, радісно блищала на сонці молода трава. Співали птахи. Такий знайомий… знайомий… світ. Перша думка: все на місці і все – як раніше. Та ж земля, та ж вода, ті ж дерева. І форма, і колір, і запах у них вічні, ніхто не в силах тут що-небудь змінити. Але вже першого дня мені пояснили: квіти рвати не треба, на землі краще не сидіти, воду з джерела не пити. До вечора спостерігала, як пастухи хотіли загнати в річку втомлене стадо, але корови підходили до води і тут же повертали назад. Якось вони здогадувалися про небезпеку. А кішки, розповідали мені, перестали їсти дохлих мишей, а ті валялися всюди: в полі, у дворах. Смерть таїлася всюди, але це була якась інша смерть. Під новими масками. У незнайомому обличчі. Людину заскочили зненацька, вона була не готова. Не готова, як біовид, не спрацьовував увесь її природний інструмент, який налаштований, щоб побачити, почути, помацати. Це вже було неможливо, очі, вуха, пальці не годилися, не могли придатися, тому що радіації не видно, й у неї немає запаху та звуку. Вона безтілесна. Все життя ми воювали або готувалися до війни, стільки про неї знаємо – і раптом! Образ ворога змінився. У нас з’явився інший ворог. Вороги… Вбивала скошена трава. Спіймана риба, спіймана дичина. Яблуко… Світ навколо нас, раніше податливий і доброзичливий, тепер вселяв страх. Старі люди, їдучи в евакуацію і ще не уявляючи, що назавжди – дивилися на небо: “Сонце світить… Немає ні диму, ні газу. Не стріляють. Ну хіба це війна? А треба ставати біженцями…” Знайомий… незнайомий… світ.