Суворо глянув Ісус на Тому, та не відповів, а мовив лише те, що всіх стосувалося:
– Хто хоче бути вищим від інших, нехай стане нижчим, хто хоче бути першим, хай стане останнім.
А до Томи проказав тихо:
– Вони не знають вмісту чаші.
Повівши це, Христос віддалився, сів на березі озера й затулив долонями обличчя. Він плакав, я бачив; мабуть, це помітили апостоли й за свою ницість засоромилися; вони гуртом підійшли до Вчителя і обступили його колом.
– Прости нам, равві, – мовив Петро, – ми діти нетямущі, просвіти нас.
Ісус відняв долоні від лиця й поглянув на апостолів. Довго вдивлявся у кожного по черзі, тільки Тому поминув, і боляче стиснулося серце у дванадцятого апостола:
«Учителю, я з них усіх найбільше тебе люблю за світлий твій розум, і все, що говориш, цікавить мене. Тільки я не можу повторювати за тобою завчене, бо кожну істину пробую на зуб; я ж не босяк, який нічого не має крім паразитарної віри в майбутній рай; я прагну віри діяльної, я вимагаю від проповідника гарантій обіцяного і готовий заплатити сповна за здійснення обіцянки – навіть життям».
Тома не сказав цього, та Христос, видно, прочитав його думки, бо запитав апостолів:
– Яких вам треба доказів, що я відновлю Царство Боже? Повіжте, на кого схожий син чоловічий, який те царство в собі має?
– На ангела справедливого! – перший вихопився Петро, котрий завжди намагався говорити Ісусові приємні речі.
– На філософа мудрого! – поквапився за ним Матей, ховаючи в бороду скептичну посмішку.
– Ти син Бога живого, – сказав побожно Андрій Первозваний.
Проте непроникливим зосталося Ісусове обличчя, не спокусили його похвали, і, глянувши на Тому, повторив запитання.
– Ісусе, – сказав Тома, – на Бога ти схожий, як і всі ми, тільки мудрістю відрізняєшся від нас. А людину робить мудрим те, що Бога Богом, – пізнання.
– Не твій я Господь, – сказав Ісус в задумі. – Ти давно вже випив із кипучого джерела, яке я виміряв.
Потім обняв Тому рукою за спину, як колись під час знайомства, відвів убік і заговорив:
– Не віруєш ти й далі в мене, Томо, проте я тебе не проганяю, бо твоє майбутнє переконання в моєму помазаництві встократ підсилить віру людей у мене, хоч і наречуть тебе Невірним… У моєму Назареті не вважають мене навіть за пророка, відцуралися й рідні, а що вже говорити про сусідів, які бачать у мені лише сина теслі… Чи я Син Божий? Ніхто мені цього не казав, не являвся мені Господь у полум’ї неопалимої купини, як Мойсеєві на Хориві. Я тільки відчуваю наближення Бога – чую його Слово. І те Слово, яке досі ніде й ніколи не звучало, я ношу в собі й мушу його сповістити людям – вірять вони чи ні. Я повинен виректи його до крихти, навіть якщо за це заплачу життям. Своє Слово міг вкласти Бог лише улюбленому синові, який заодно є сином чоловічим… О Томо, як тяжко носити на собі печать Месії, коли ти всього лише син теслі, і як тяжко випробовувати вартість слів Божих, щоб не вкралася в них олжа під виглядом істини!
Пізно ввечері, коли Ісус заснув у наметі, апостоли напалися на Тому: що говорив йому Вчитель?
Відповів Тома:
– Якщо я повторю його слова, ви закидаєте мене камінням, та коли зробите це – з того каміння вибухне вогонь і спалить вас!
Чужим я став серед апостолів, віддалився від мене й Христос: можливо, боявся, щоб я не нагадав йому сказаних ним у стані глибокої зажури слів… Через те й не взяв мене з собою на гору Фавор, де відбулося його преображення. А чи відбулось би, якби був я?.. Розповідали Петро, Яків Молодший і Йоан, яких Христос посвятив у тайну перевтілення на горі поблизу Генісаретського озера, що засяяв він білим світлом і зійшли до нього Мойсей та Ілля. Але я не бачив того…
Я не бачив того, однак повірив у чудо Христового преображення: Ісус сам хотів переконатися у своїй божественності.
II
На десятий день після вознесіння Христового чорні хмари посунули з Кіпрського моря на Єрусалим: блискавки схрещувались і вибухали полум’ям у знавіснілому від власної могутності громадді туч; предтечі Божого всесилля гуркотіли вдалині тривожними громами, наближаючись до міста, і зрозуміли апостоли, що Син Божий хоче нині із небесної стихії подати їм свій знак. Бо за земної відсутності Вчителя нетямущими й бездіяльними, мов малі діти, стали учні, й хробак зневіри почав добиратися до їхніх душ: а чи було вознесіння, чи це їм не приснилось і чи взагалі бачив хто Христа після того, як його розп’яли, – може, то комусь примарився образ Сина Божого; тож зібралися під негоду апостоли у дворі Єрусалимського храму, щоб на власні вуха почути у громовому гуркотінні голос Спасителя.
Сумніви щодо божественності Христа почали діймати апостолів відразу після того, як його схопили леґіонери й повели до прокуратора, а потім жорстоко бичували нагайками, мов подлого раба; учні ганебно повтікали, забувши вмить про торги за перше місце біля Вчителя, й не всі бачили, як його розпинали.
Крім Томи та Йоана. Перемагаючи почуття страху, пішов Тома з цікавості на Голготу, бо все ще очікував чуда: не дасть же Господь смертним людям убити себе! Передчуваючи, що чуда не станеться, ішов Тома хресною дорогою пригноблений зневірою, і тільки Марія Маґдалина, яка весь Страсний четвер була з ним поруч, додавала отухи; вона нічого у світі не боялася і єдина, мабуть, беззастережно вірила в надприродність Ісуса, бо найкращим доказом цього було її власне зцілення: в її душі народилось те, що в блудництві мало б навіки втратитись – звичайна й могутня людська любов.
На Голготі зневіра до решти здолала Тому. Дивлячись, як мучать римські леґіонери скатовану людину, котра не мала сили й хреста винести на гору, як прибивають цвяхами руки й ноги до деревини, Тома зціплював зуби, щоб не заволати: «Якщо ти Бог, то чому не врятуєш себе самого?!» Та слова ці вимовив не він, а розбійник, що висів на хресті ліворуч з переламаними руками на перекладині, й тут почувся болісний стогін Ісуса і його передсмертний докір Вітцеві: «Боже, чому Ти мене покинув?» Як же це так: Бог покинув сина свого, то чи ж він – Син?
Леґіонер, який був на Голготі за ката, так зримо простромив вістря списа поміж ребра Ісуса, щоб упевнитись у його смерті, і потекла долі звичайна людська сукровиця; глянув пониклий Тома на Маґдалину, й пронизала вона його душу поглядом, гострішим списа: «Чому ти такий ниций, Томо, чому ти вмієш вірити лише в те, до чого діткнувся, адже образ Бога на тобі – не тварі!»
Й від цього погляду пломінчик віри, мов у свічки на вітрі, осінив мою душу: розп’яття зробить з тебе Бога, Ісусе! Акт убивства конфірмує нову релігію, яка сповідуватиме того самого Бога, що й стара, тільки за догмами новітнього вчення, перетворивши тим самим її творця із звичайної людини в Месію…
Я поринав у сумніви все глибше і з них, немов з трясовини, вибратись уже не міг: думки, які, здавалось, повертають віру, поглиблювали невіру; апостоли збиралися в домі Никодима і вже почали перешіптуватись про те, що Вчитель їх одурив, – та ось убігла до світлиці втішена Марія Маґдалина зі словами «Він воскрес!», й мої зневірені побратими в передчутті обнадійливої близькості до Христа знову беззастережно увірували в Нього. Тільки я сказав, уникаючи погляду Марії:
«Не повірю, якщо не побачу на його руках ран від цвяхів і не вкладу перстів своїх в його рану підреберну».
І з’явився за вісім днів воскреслий Ісус в домі Никодима, і я вчинив це…
Хмари опускалися над єрусалимським храмом все нижче, блискавки плавили золоту покрівлю, грім заглушував крики переляканих на смерть апостолів, які не мали сил зрушитися з місця, наче їх хтось прикував до землі.
Сказав Петро до Томи:
– Це на тебе гнівається Ісус, ти ж, мабуть, і у Вознесіння його не повірив.
– Не був я тоді на Єлеонській горі, не бачив того, – відказав уперто Тома.