Й розлетілися навсібіч грізні хмари, яскраве сонце засіяло над храмом, тільки гуркіт грому не стихав. І серед того гуркоту з диска сонця почали відділятися й спадати донизу палаючі вогненні язики, й повисли над головами десятьох апостолів, випікаючи на їх тіменях тонзури, крізь які до мозку, ніби крізь отвори, входили знання не відомих досі апостолам мов – і кожному іншої.
Дивувалися Ісусові учні з Божої ласки й доброти, бо це вперше не збоявся Господь свого творіння і дав Христовим обранцям змогу розійтися по всьому світу, щоб проповідувати народам єдину правду різними мовами, скасувавши цим вавилонський вирок, за яким було колись покладено межу людському пізнанню: така кара спостигла людину за її сміливість заглянути в небо, щоб уздріти те, чого людині знати не дозволено.
Апостоли стояли на подвір’ї храму годину, дві і цілий день, з подивом прислухаючись до голосів народів, які вмить дізналися про зіслання Святого Духа на голови Христових учнів, і заговорили кожен про себе: хто і який він. Обізвалися до своїх апостолів мешканці Мезопотамії, Каппадокії, Фриґії, Памфілії, Єгипту, Лівії, Кірсени, Криту, Аравії: усі чуємо, як говорите ви про великі діла Божі мовами нашими, тож ідіть до нас із своїм праведним словом; а з далекого гіперборейського краю, що віддалився від Юдеї на сам кінець землі, теж долинув співучий голос, і ту незнайому мову відчув у собі Андрій Первозваний.
Тільки Тома стояв пониклий: за те, що не увірував у вознесіння Христове, не спослав на нього Господь вогненного язика, і не почув він голосу з чужого краю. Гірко стало йому, що не злюбив його Ісус за жадобу мислі, і заздро спитав у Андрія, чим цікавий для нього той край далекий, мову якого щойно почув.
Розповів Андрій: лежить на Півночі земля, яку хоче обрати для себе Ісус, як обрав Яхве Ізраїль, – край з високим призначенням. Там живе багатий духом народ, який знається з космічною магією, чародійством, материнськими оберегами, любовним чаруванням, цілительством, характерництвом, і цей поганський край повинна облагородити Христова наука.
Попросив Тома Андрія:
– Візьми мене з собою в той край благословенний, бо ж не зіслав на мене Господь Святого Духа, і я ніякої, крім арамейської, мови не тямлю. А біля тебе навчуся і допоможу тобі проповідувати.
– Немає на тобі знаку Божого й коліна свого не відаєш, – відказав Андрій, – й через тебе може прийти поганство в Храм Ісуса.
– Звідки ти можеш знати, – наполягав Тома, – що поганство того далекого краю, який щойно дався тобі у відчуття і ти сказав про нього високі слова, не збагатить Ісусів Храм? Візьми мене з собою: я через сумніви свої спостиг знання, тож зможу допомогти тобі проректи істину незнайомому народові.
Й погодився Андрій.
Довго чекали обидва апостоли вістки з резиденції римських прокураторів Кесарїї: коли спорядиться й буде готова відчалити торгова римська трієра, яка повезе до Ольвії плоди юдейських садів, повні амфори пахучої самарійської оливи й бочки ґалілейської риби, щоб повернутися потім назад з найкращою у світі зброєю – мечами, кинджалами, списами, щитами, що їх виготовляють витворні ольвійські зброярі, та кінською збруєю роботи грецьких конвісарів – вантажем вельми необхідним для кесарійської військової залоги, яка в кожну мить мусила бути готовою до походу на непокірні міста римської провінції Юдеї.
Нарешті прибув до Єрусалима посланий Андрієм у Кесарію лікар й ізограф грек Лука, якого навернула до християнства Марія Маґдалина: він сповістив Андрія й Тому, що червоновітрильна римська трієра вирушить до Ольвії за тиждень, а ще повідомив, що в місті Мірмідоні на правому боці Бористена в стані племені антропофагів перебуває в темниці апостол Матей, якого скіфи-людоїди спіймали в Пантікапеї, де він навчав греків Христової віри, й через свого гінця передали вістку кесарійським християнам: за в’язня жадають двісті динарів сріблом.
Саме тоді, коли грек Лука впівголоса розмовляв з Андрієм і Томою в домі власника Гетсиманського саду Марка, де колись відбулася Тайна вечеря, тихо прочинилися двері до світлиці – так тихо, що й не почув ніхто, тільки Тома, хоч був зайнятий розмовою, відчув, як розливається по його щоці, зверненій до дверей, ніжне й тихе тепло, і так йому добре стало, ніби враз побачив Марію Маґдалину, улюблену і завше соромітно уявлювану в шлюбному ложі, жадану й незмірно далеку, відмежовану від нього її вірністю Ісусові – колись земному, нині вознесеному до Бога-вітця. Йому стало любо, наче б відчув її наближення, її перекрок через освячену любов’ю й вірою межу, й він повернув голову до дверей. Ще й не побачивши, знав, що вона стоїть там, на порозі, й дивиться на нього; очі його врешті осміліли, підвелися й спалахнули здивуванням і надією, а вона не відвела своїх і не відчужилася, як завжди, крижаним поглядом; Маґдалина зігрівала Тому жалем, знала ж бо, що діється в його душі, а він, підбадьорений, ступив рвійно до дверей, забувши про розмову з Лукою, й вона зробила крок назустріч, прошепотіла:
– Прощавай, Томо. Сказав мені Лука, що ви завтра вирушаєте з Андрієм, і я прийшла, щоб попрощатися з тобою… Добрий ти, мудрий… Прости мені, Богові пошлюбленій.
Грек Лука почув мову Маґдалини й підійшов до неї.
– Ось ти прийшла, опечалена жінко, на проводи останніх апостолів, і я подамся згодом в Кесарію, де мене ждатиме тринадцятий апостол, який з гнобителя християн поборником віри Христової став і з Савла Павлом назвався, почувши з неба живий голос Ісуса. Піду з ним в Антіохію. І ти вже ніколи нікого з нас не побачиш… Нема вже й матері Ісусової, й Вероніки теж немає – сама зостанешся у цю ось мить: милосердна Вероніка втерла піт з чола Ісуса, коли він ніс хреста на Голготу, й залишився на лляному рушникові його нерукотворний образ… А лик його матері Марії, горем вищої від Рахілі й героїзмом – від Юдити, бо свідомо виховувала свою дитину для подвигу й смерті, – забутий в людях буде. То я змалюю нині з тебе образ Матері Божої, бо маєш благородний вид і викупила ти гріхи свої любов’ю й вірою. Сльози виїдали твої очі, коли Христа розпинали, твої руки вкладали його в домовину, і явився воскреслий Ісус тобі першій, на віки вічні освятивши жіночу любов.
Лука вийняв з торби струганий липовий лубок і пензель, розвів у черепині кіновар й малював Марію Маґдалину з дитям на руках, освячуючи її любов чужим материнством. Вже не дивилася вона на Тому, усвідомлюючи, що віддає свій лик святій жінці, яка материнством освятила світ, – і вже ніколи не буде Маґдалина належати собі й нікому вже не зможе офірувати свою вроду, бо стала в образі Непорочної, який назавше заступить собою її земну й грішну подобу.
– Дозволь, Луко, взяти це творіння з собою в далеку дорогу, – попросив Тома, коли ізограф закінчив роботу.
– Візьми. Хай буде з вами Матір Божа.
І вийшов Тома із світлиці, не глянувши на Маґдалину, й вона не підвела очей на нього. Потім вийняла з кишені фартуха важкий мішечок й подала Андрієві.
– Це на викуп Матея… Тут усе, що я зберегла, що кинули люди в карнавку: двісті срібних динарів і ті дві лепти, які пожертвувала на добрі діла Божа жінка Анна ще при Христові в притворі храму, а ніхто з них не скористався. То вона на Матея сказала віддати…
На другий день вранці апостоли прощалися з Марком і – в білих турбанах, у чорних туніках й личакових сандаліях, з палицями в руках – покинули, можливо, назавше Єрусалим: рибалка Андрос, син Йони з Вітсаїди, який до зустрічі з Месією вчився у Хрестителя – предтечі Ісуса, й хлібороб Тома – учень есеїв, котрі волаючого в пустелі Йоана месією вважали. Обидва в одній школі вчилися, проте однодумцями не стали: Андрій з першої зустрічі визнав Ісуса Спасителем і став апостолом первозваним, а Тома, апостол останній, всі три роки навчання в Ісуса промучився в роздумах – хто ж справжній месія: Йоан, який змивав з людей гріхи йорданською водою, чи Ісус, який очищував народ од скверни незримим Духом Божим?