Далеко-далеко виднівся йому Оріян, що палав зеленим міражем у піднебессі, і він тужив за чужим краєм, у своєму перебуваючи; сидів Тома серед росяного, вибуялого надміром живих соків степу, а в печері над Мертвим морем, над яким котиться кулею блідої магми юдейське сонце й розпорює на обаполи просолене небо; розплавлена скваром магма хлюпається в небі й виливається, мов із діжі, над Кармельською затокою у Кіпрське море; глухо було повсюдно, як може бути глухо в убитій сіллю пустелі; солодким видивом плавало в піднебессі марево Оріянського краю, а серце боліло за спалену сонцем і людьми рідну землю, бо тільки по ній і ніде більше бігла колись із Маґдали найвродливіша у світі жінка – до Генісаретського озера, де творив чуда Богочоловік: грішна жінка Маґдалина пробігла за Томою аж до Росі й Бористену, там перемінилася в Ладу й прибилася тепер разом із дванадцятим апостолом до Кумранської печери, притулившись до стіни іконою, що її намалював євангеліст Лука.
Я повірив у Христа, коли діткнувся пальцями до його ран, та віри моєї вже не прийняв Син Божий і не зіслав на мене свого Духа десятого дня після вознесіння, – тож став Ісус для мене і для мого народу таким самим гнівливим Богом, яким був і є Яхве; нічого не змінилося в Юдеї з приходом Христа, хіба додалася його помста за муки на хресті, сповіщена заздалегідь через Йоана Богослова.
Та я поніс Ісусове вчення в Оріян народові, релігія якого ще й імені не має, й перебуває він дитиною в земному раю. Позначає своє наївне бачення світу потішними ідолами єдиного вседержителя Рода і, підростаючи у безтурботності на землі, медом і молоком текучій, не знає й досі, що світ малий, а його рай ще менший, що той рай бачить крім нього зайшлий кочівник: в овечу шкуру одягається, на торги приходить, вірування оріянські визнає й мирно та ласкаво забирає в господарів землю, хліб та жінок, а оріяни співають собі й хороводи водять в раю і не бачать підступних сарматів, що рушили з Уралу на слов’янські землі… Плаває у піднебессі мрево Оріянського краю, й розкошує на ньому добрий і одурманений земним добром народ – чей протверезіє він від мученицької смерті нашого Бога, який ще раз умре за них в оріянських переказах, виведе дітей людства з оманливого поганського раю, оточеного зголодженими чужинцями, – і стане Богом їхнім…
З тростини зроблено перо, й чорнило із содомського яблука настоюється в череп’яній посудині, розгорнутий сувій папірусу сліпить очі, мертвою білизною докоряючи Томі за те, що не написав на ньому ще й рядка; чутно дзвін у повітрі, ніби хтось струже метал, – то пустеля дає про себе знати: не мертва вона, своїм життям живе, і лише треба навчитися розуміти її мову, – пізнай спочатку те, що перед твоїми очима, і відкриється тобі приховане… Я мушу пізнати рідну пустелю – хто в ній панує, за якими і чиїми законами живе. Пізнавати – не новина для мене: тяжкі сумніви завше точили мій мозок, до малої істини я добирався, як до великого відкриття, тому маю право сказати, що все пізнане мною є моєю істиною – чому ж тоді жоден іще рядок не ліг на папірус, щоб засвідчити моє пізнання світу – той мій початок, з якого я почну шукати кінця?
Пустельне таланіння гусло й голоснішало, повітря насичувалося ним, мов мертвоморська вода сіллю, таланіння забивало кожну клітину мозку, наростало до такої напруги, що повинен був статися вибух – і витече з черепа мозок або ляже на папір перший рядок.
Та стихло раптом у пустелі, й перед печерою згорнута калачиком змія підвела плескату голову: червоний роздвоєний язичок шалено й пожадливо вихоплювався з пащі, мов полум’я, і прошипіла змія єхидно:
– Блажен той лев, якого з’їсть людина, бо стане лев людиною, але проклятий буде той чоловік, якого з’їсть лев, бо і в цьому випадку лев стане чоловіком… Вибирай, недобита черепино, одне з двох, хи-хи!
– Я знаю, гадино, хто єси, – ти Азазель, який спокушував Христа на горі Дук, бажаючи знеславити Вічного. Чого ж ти хочеш від мене – звичайного смертного?
– Як швидко ти впізнав мене, Томо Невірний! Чи ж то не премудрі есеї розказали тобі, в яких іпостасях я перебуваю? Так, я проклятий Богом темний демон пустелі, проте маю силу, яка може дати безсмертя смертному. Я відкрию тобі пізнання, і ти напишеш книгу, якою прославишся у світі не як п’ятий, а перший євангеліст, бо не заскнілу історію відкриєш людям, а можливості людського розуму!
– Що для цього треба зробити? – непомітно для себе встряв у розмову Тома, забувши на мить, що небезпечно торгуватися із Сатаною, бо самі лише торги з ним є визнанням його зверхності.
– Відречися від Ісуса, позбудься залежності – хіба в тебе не такий самий мозок, як і в нього?
– Геть від мене, Сатано! – закляв Тома Христовим прокльоном, і змія, немов той маклер, впевнений, що покупець ще раз звернеться до нього за допомогою, повільно вповзла в нору, і стихло таланіння, а перед очима попливли одне за одним видіння, котрі, зрештою, мусять зринути перед людиною, яка зважилася записати на папірусі перший рядок свого Євангелія.
…Не було досі ще такої мови в Ісуса, – стали помічати апостоли, – не було до приходу Томи. Христос завжди легко проповідував, вкладаючи у вільні словесні формули глибинну суть вселенського досвіду, та з якогось часу став нібито чогось боятися – пропала впевненість, й він часто замовкав, і відчував Тома, що Вчитель ніяковіє перед ним, перед його тверезим розумом, який усе на світі ставить під сумнів. А може, підозрював Ісус, що Тома після свого признання в невір’ї насміхається над Учителем в душі, спостерігаючи, як довірливі апостоли заглядають йому в рот і вірять кожному слову? Й, можливо, Ісус жалкує, що допустився рівності із смертним, Богом будучи?
Це мучило Тому. Він не раз хотів сказати Вчителеві, що наука його цікава й велична, бо навчає Христос не як книжник, що сліпо дотримується вчення своїх учителів, не додаючи й не віднімаючи нічого, а як повновладний творець своєї ориґінальної мислі; Ісус відкриває скарби вселюдської мудрості, до яких тільки він має ключі, а Нагірна проповідь, що стала голосом його самого, заклала новітні засади моралі…
Я задумувався не раз, чи він гебрей – бо ж так сміливо виступає проти заскорузлих старогебрейських догм, що їх проповідують фарисеї і саддукеї, і сам для себе відповідаю: він – нова Мисль, яка є для всіх нас новою, а народилася ще до Авраама, й тільки Христос володіє нею, спосланою в його мозок самим Богом. Так, він напевно і є Сином Божим, тільки ж чому не допускає різнотлумачень своїх думок і так любить єлей, який курять йому апостоли, леліючи потаємну мрію якнайближче стати до Ісуса, щоб колись посісти найкращі місця в Царстві Божім…
Але Тома мовчав, тяжко переживаючи відчуження Христа, аж трапилася пригода… Якось апостоли засперечалися між собою: земним єсть Царство Ісусове чи не від світу цього? У їхню суперечку втрутилися сторонні люди – ніхто й слухати не хотів про якесь загробне царство, а мати Якова та Йоана Заведеєвих, яка була при тому, взяла синів за руки і до Вчителя з ними підійшла. Так і так, равві, я віддала тобі своїх синів, то коли вже побудуєш своє царство, не забудь про них, адже заради тебе покинули вони дім, човна, сіті, батька й матір – відведи їм біля себе найкращі місця. Тоді й брати посперечалися: хто з них сидітиме по праву руч, а хто по ліву біля Сина Божого, і перервав їх сварку Ісус, питання матері поставивши: а чи спроможні її сини пити чашу, яку він п’є?.. Спроможні, спроможні! – вигукнули разом Яків та Йоан, а тоді почали обурюватися й інші апостоли: а то ж хіба ми гірші?!
Не втерпів Тома й до Ісуса підійшов, запитавши:
– Чи можу я вірити в твою божественність, Ісусе, коли ти прихищаєш підлабузників?