– Іди зі мною, – промовив незнайомець до Томи, обняв його рукою за спину й провів на край тераси. – Я Месія, Томо.
– Йоан Хреститель? – спалахнули захоплено очі в Томи: скільки ж наслухався про нього від есеїв!
– Я Ісус Христос, Томо. Покинь усе і йди зі мною.
Тома недовірливо подивився на чоловіка, який назвав себе помазаником Господнім, й відчув у ту хвилину, як струменить від нього надлюдська воля, й ніщо тепер не примусило б його зрушитися з місця й піти геть.
А рибалки сполошились, бо ще ні з ким Учитель так дружньо не поводився, від усіх тримався на відстані; хто ж це такий прийшов, що хоче стати ближче до Ісуса, ніж будь-котрий із них?
І оточили вони колом Учителя й Тому, приглядаючись то до прибулого, то до Ісуса, вловлюючи німотне порозуміння між ними щодо рівності. Злосливо зорив на Тому Симон, прозваний Петром: а чи не стане легшим його важке, Ісусом дане ймення, що означало скелю, з приходом до них дванадцятого апостола? Андрій Первозваний зверхньо поглянув на Тому, як перший на останнього, й запитав: «З якого ти коліна, бо я з левітів», й коли почув простодушну відповідь – «Не знаю», – хмиркнув погордливо, а молоденький Йоан, котрого Ісус любив, мов сина, втирав сльози ревнощів. Перешіптувалися між собою Яків Старший, Пилип і Варфоломій, скептично посміхався в бороду митар Матей; Яків, син Алфея, Юда Тадей і Симон Каноніт звільна засукували рукави, готові до бійки, тільки Юда Іш Каріот втішно підкидав на долоні срібного динара, який залишився в нього в касі, незважаючи на те, що повний візок помаранчів став набутком апостолів.
– Се брат мій, і віком ми рівні, – мовив Ісус до учнів, утвердивши цим визнанням рівноправство між ним і Томою, проте була це рівність боголюдини й смертного – тож пролягла між ровесниками прозора заслона несумісності минущого з вічним; минущість не могла змиритися з вічністю, не вміла збагнути її, й відчував Ісус, що Тома жде зримих доказів його божественності.
Однієї ночі, коли апостоли міцно спали в наметі, а Ісус блукав на самоті берегом озера, Тома допізна сидів біля погаслого ватрища й думав про одне і те ж: хто він, Ісус, – пророк, Бог чи дурисвіт, і чому Тома так легко полишив господарку й вітця й пішов за Помазаником; що це – звичайна цікавість чи вище покликання? І чому Ісус тримається завжди в самотності й безнастанно молиться: розмовляє він з Богом, як син його, чи випрошує в нього надлюдської сили, бо досі ще людиною єсть?
Нечутно, мов привид, наблизився Ісус до Томи, поклав холодну долоню на його тім’я й спитав:
– Чому не віриш у мене, Томо?
– Переконай мене, що ти не від світу цього, – прошелестіли Томині уста.
– Ти ніколи не вірив у мене чи втратив віру?
Мовчав Тома, бо не зважився розповісти, як уперше побачив в Ісусові звичайну людину: супроводжувалося це відкриття втіхою за Вчителя й одночасно ревнивістю.
…Набравши в сакви помаранчів і мушмули, подалися апостоли за Ісусом, мов гуси за вожаком, понад озером, останнім ішов Тома. Прямували на ночівлю в Кінерет й минали невеличке село Маґдалу з убогими рибальськими хатинами й помпезним, з колонами, будинком ліктора Ювенала; смиренні плоттю апостоли навіть не позирали в бік села, бо славилося воно на всю ґалілею розпусною дружиною римського достойника, яка спала з купцями, вояками, рибалками, сенаторами, танцювала на площах і базарах, і мучили її семеро бісів похітливості. Апостоли йшли гусаком за Ісусом, похнюпившись, щоб і в згадці котромусь не з’явилася Марія Маґдалина, тож лише Тома, який про все це не відав і через те голови не пригинав, помітив, як із Маґдали вибігла жінка, прямуючи до озера: гарячий вітер розвіював, шарпав, ніби згасити захотів багаття її каштанового волосся, повні груди підстрибували в пазушині, гнучкий стан ламався під вітром; Тома зупинився, заворожений видивом, і відчув, як назавжди входить у його єство обличчя молодої жінки, яке стрімко наближалося й спопеляло Томину душу несусвітною вродою. Та не до нього бігла жінка, вона бачила тільки одну людину, яка могла її врятувати з пекла терпінь і принижень, і волала, перемагаючи пориви вітру:
– Равві! Рав-ві!!
Ісус повернув голову на поклик жінки, зупинився, підвів руку, спиняючи апостолів, і вельми здивувалися вони, що Вчитель має намір хоча б словом перемовитися з ґалілейською блудницею, для якої й каменування було б замалою карою: скільки сімей розбила Марія з Маґдали, скількох чоловіків з розуму звела своєю дурманною вродою, скількох неповнолітніх хлопчиків зіпсувала, а під час від’їздів ліктора до Рима стояли в черзі біля його будинку голодні леґіонери, – чи то більш грішний був Содом, а взявся сірчаним полум’ям; цю ж повію ніхто не чіпає, бо гніву Ювеналового бояться. Ліктор про все знає, та в оргіях топить свій встид, а зрадницю не виганяє, щоб не підтвердити цим вчинком розпусність своєї дружини: сенат вмить позбудеться рогоносця, який сам до соромоти признався, – і так живуть обоє в бруді… Симон Каноніт підняв камінь: чого хоче ця паплюга від Ісуса?
– Хто не має гріха, хай кине в неї каменем, – сказав Учитель, і Симон опустив руку, а Марія з Маґдали вже колінкувала перед Ісусом й просила зцілення душі:
– Я більше не можу так жити, равві, врятуй мене! – й була вона несамовито гарна в своєму горі.
Та в каяття такої по-диявольськи звабливої жінки ніхто з апостолів не вірив; не вірив і Тома, який у цю мить за один дотик до її персів готовий був віддати життя… А Марія валялася на дорозі в пилюці й билася в істериці – то, мабуть, мучили її семеро бісів похоті, й урешті Ісус взяв її пальцями за підборіддя, промовивши:
– Устань, жінко, і більше не гріши.
Він окинув блудницю ласкавим поглядом, і вона вмить заспокоїлася: біси хтивості полишили її, зробила ж бо Марію повією не похіть, а розпусний римський світ – іншого вона досі не знала.
На все життя поніс Тома у серці образ Марії, та відав про це лише він сам; порятунок Маґдалини вважав найбільшим чудом, яке звершив Ісус, хоч знав, що не для нього приготований був сей дар. Бо не семеро бісів вигнав Ісус з Марії, а вселив у неї любов, що є найбільшим дивом на землі.
…Слухали апостоли науку Христа над Генісаретським озером, й сиділа обіч зцілена любов’ю Марія. Прохолодний вітер оголював її чоло, й безміром тепла сповнювалися слова Ісуса: струменіла з його уст вселюдська любов, спороджена коханням до земної жінки.
Ісус говорив, а Марія шепотіла, і я чув: «Ти голуб мій, а я твоя клітка, і випущу я тебе на волю, щоб ти загинув за любов до мене. Ти досі не був Богом, ти став ним лише тоді, коли побачив у мені зібрані разом горе і красу Ізраїля, – і олюднився в земній любові». Я чув її шепіт, чув її слова й Ісус, який називав себе Месією, і в цю мить я тяжко засумнівався в тій правді віри; спороджувалося це відкриття радістю за Вчителя, заздрістю до нього і зловтіхою: «Не здатні кохати боги, вони можуть тільки карати, і не був Христос тоді Богом, бо він кохав і кохання дало йому велич земну!»
– Не можу сказати тобі цього, Господи… – відповів Тома Ісусові. – Я бачу в тобі благородну людину, але – земну: змивав же гріхи твої йорданською водою Йоан Хреститель. Хто з вас Месія – жоден? Я хотів би, щоб ти ним був, бо чекає спасителя мій народ, але переконай мене, переобразися хоч на мить…
– Блаженні ті, що не бачили, а вірують, – мовив Христос.
– Нема таких, Господи. Ті, які запевняють тебе в цьому, смиренною олжою невір’я приховують.
– Як будеш далі жити, Томо?
– Піду від тебе.
– Я не проганяю…
Минали дні, місяці й роки, а чудо віри не приходило. Аж до з’яви воскреслого Ісуса в домі Никодима, коли він показав Томі свої рани. Та чи назавше?
Кумранське узгір’я спадає голими пагорбами на засклене брудною сіллю рівнинне побережжя Мертвого моря; палюче сонце переплавляє на очах пісок у кремінь чи то призми солі, що блищать гранями, ніби діаманти; море загусає й береться на поверхні смолою, немов Бористен льодом, й ліниві хвилі випльовують на берег чорні брили; біля печери Ваді-Кумран кустряться безлисті мертвоморські яблуні, на гілках яких дозрівають плоди, що від дотику тріскають, випорскуючи в повітря содомський попіл, придатний лише для виробу чорнила; спека туманить Томину голову…