Якось ми приїхали до одного із сіл і побачили на будівельному майданчику новий баштовий кран. Баштовий кран у селі на будівництві нового корпусу сільської школи з обсерваторією! Такого тут не було ніколи.
Ми зателефонували підряднику й запитали: «Ви що – кран купили?» Він каже: «Я купив два крани». Просто він розуміє, які обсяги робіт його чекають найближчими роками. У нього з’явилася можливість планувати й інвестувати. Він упевнений, що ОДА інвестуватиме в будівництво.
Іншого разу ми зібралися на регулярну нараду з дорожніми компаніями і просто розмовляли – про поточні роботи, їхню якість, плани на майбутнє. У нас є така традиція: без камер і преси збиратися й обговорювати проблеми і ділитися досвідом, адже, по суті, будь-який державний орган виконує сервісну функцію стосовно бізнесу, повинен йому допомагати і робити все, щоб бізнесу було комфортно працювати – у кого яка технологія як спрацювала, у кого які проблеми з контролюючими органами, хто на кого тисне, хто яких помилок у роботі припустився і чому і т. д. Під час розмови спливла тема зарплат. І шляховики сказали, що нині не проблема людині з добрими навичками заробляти 1 000 євро на місяць. Але той, хто звик не працювати, а відбувати час, вилітає з роботи вже за тиждень.
Щороку, виділяючи з обласного бюджету сотні мільйонів гривень на нові дороги в області (у 2018 році сума вже була 1,3 мільярда гривень, і це без урахування Дорожнього Фонду та Укравтодору), ми змушували дорожньо-будівельні компанії зростати шаленими темпами, інвестувати в техніку, технології й людей.
Так от, інвестиції в людей виявилися найскладнішими. Охочі отримувати 1000 євро є. Охочих для цього вкалувати – практично немає.
Траплялося сотні разів, коли новий працівник приходив у дорожню компанію, працював два-три дні у бойовому режимі, а потім починав ухилятися, гнати брак і симулювати недоумство.
Вкладений нами мільярд євро створив нові робочі місця. Цей мільярд підняв зарплати, і тепер немає сенсу багатьом кваліфікованим робітникам виїжджати на заробітки до інших країн. Хочеш працювати? Готовий вчитися? Зароблятимеш непогані гроші і при цьому житимеш вдома зі своєю родиною, а не за кордоном, і спатимеш не в общазі на двоярусному ліжку, а у своєму власному.
Наші місцеві роботодавці зрозуміли: якщо вони підвищать зарплати до рівня польських, то зможуть найняти фахівців, які звикли їздити на заробітки до Польщі та інших країн. Але роботодавці хочуть і віддачі, як у Польщі.
Випадково хтось зі шляховиків узяв на роботу групу чоловіків, які вже повернулися з Польщі. Ті з подивом дізналися, що вдома теж нормально платять. Але ці чоловіки вже знали, що треба й працювати, як у Польщі, тоді й заробітки вдома будуть такими ж.
Ось так випадково ми виявили багатьох людей, уже готових вкалувати й отримувати за це нормальні зарплати.
Якось одна з дорожніх компаній пішла до фірм, що займаються працевлаштуванням наших робітників за кордоном, і сказала: «Хлопці, вам відтепер платитимемо за працівників, яких ви працевлаштовували в Європі. Поверніть їх додому і заробите ще більше».
На практиці такі фірми втрачають своїх клієнтів після першої ж їх відправки на роботу до ЄС, бо далі працівники можуть уже впоратися й самі. Наші компанії готові платити хедхантерам за кожного з них, і таким чином хантери заробляли б на одному клієнтові двічі: виряджаючи їх за кордон і працевлаштовуючи потім у Дніпропетровській області. Тож наші «заробітчани», розуміючи, що вдома можна заробляти так само, як у Європі, вважають за краще нікуди наступного разу не їхати.
Крім того, їхня цінність у тому, що там вони навчені: необхідно працювати багато і якісно. Тут від них вимагають те саме, й до того ж вони будують свою власну країну.
Водночас над самою компанією нависає ОДА і вимагає дотримання термінів і стандартів якості.
І якщо відмотати час назад, то виявиться, що все це почалося саме з ProZorro.
Зростання ділової активності, спровоковане, у тому числі, й ОДА. І не запитуйте мене, чому це вдалося Резніченкові з його Командою, а деяким іншим – ні. Стартові умови в усіх були однаковими.
Зростання показали навіть ті галузі, яких ми майже не торкалися. Наприклад, сільське господарство.
Наш підхід був простий – держава не повинна нікуди втручатися і нав’язувати себе. Усе, що може працювати без держави з її ініціативами, так і має працювати.
Дніпропетровська область – єдина в країні, яка протягом 2016–2018 років постійно нарощувала обсяги випуску сільськогосподарської продукції на 3–7 %. Щороку! Але ж ми не найаграрніша область! І ми – перша обласна адміністрація, яка взагалі не чіпає сільське господарство, як це було заведено раніше. Точніше, ми надаємо йому нашу підтримку на будь-якому рівні: у стосунках з Держкомземом, з правоохоронцями, у боротьбі з рейдерами. Але це все. Ми не вчимо аграріїв, як їм жити. Вони знають про це краще за будь-якого чиновника.
Єдине, що ми запитуємо у наших фермерів, – чим допомогти? Ввести в експлуатацію збудований ними елеватор? Допомогти із землею на будівництво ще одного? Вибити в Міністерстві інфраструктури дозволи на проїзд? Придумати, як отримати дозволи на проїзд негабаритної техніки на три місяці, а не на добу? Збудувати нову школу в селі, зробити дорогу до їхньої бази? Ось чого ми бажали б для сільського господарства.