Юґірі, син Ґендзі, зачарований красою юної танцівниці, дочки Кореміцу, палав таємним бажанням знову побачити її, але вона, уникаючи зближення з ним, трималася осторонь, а тому йому, ще надто боязкому, довелося тільки зітхати. Дівчина припала йому до душі настільки, що він навіть подумав, що знайде в ній втіху й примириться з втратою Кумої-но карі, яка, напевно, про нього забула.
Хоча передбачалося, що танцівниці залишаться у палаці відразу для виконання службових обов’язків, але після святкової церемонії їх тимчасово відпустили додому: дочка Йосікійо, намісника провінції Омі, вирушила на Обмивання в Карасакі, а дочка Кореміцу, намісника провінції Сетцу – в Наніва. Адзеці-но дайнаґон ще раз підтвердив свою готовність віддати дочку на службу в палац. Хоча Саемон-но камі[25] накликав на себе осуд тим, що подав до двору на святкування дня Нового врожаю як танцівницю Ґосеці свою невправну дочку, її врешті-решт також залишили на службі в палаці.
Почувши, що посада «найсі-но камі», розпорядниці жіночої прислуги Імператора не зайнята, Кореміцу, намісник провінції Сетцу, попросив Ґендзі посприяти з влаштуванням дочки на вільне місце, й той пообіцяв обов’язково у цьому посприяти. Дізнавшись про це, Юґірі відчув страшне розчарування. «Якби я був старший і з вищим рангом, – подумав він, – то попросив би Кореміцу віддати її за себе. А так я навіть не зможу відкрити їй свого серця…» І хоча його наміри не були особливо твердими, але нова невдача, на додачу до першої, з Кумої-но карі, раз у раз доводила його до сліз. Він часто зустрічався зі старшим братом його нової пристрасті, який служив у палаці. Отож одного дня принагідно запитав його голосом, приязнішим, ніж завжди: «Коли ваша сестра має стати на службу в палаці?» – «Кажуть, начебто вже цього року», – відповів той. «Вона така вродлива, що я, здається, закохався в неї до нестями. Як я заздрю вам у тому, що ви часто її бачите. А я часом не міг би ще раз з нею зустрітися?..» – «Та що ви, хіба це можна? Я і сам не бачуся з нею так часто, як мені хотілося б. А якщо вже братові батько не дозволяє наближатися до неї, то про зустріч з іншими хлопцями й мови не може бути…» – пояснював брат. «Тоді хоча б листа передайте…» – наполягав Юґірі.
Усупереч суворим батьковим настановам про те, що такого ніколи не можна робити, хлопець усе-таки пожалів Юґірі й передав листа сестрі, а вона, як видно, незважаючи на юний вік, зналася на таких речах і з цікавістю прочитала його. Лист, написаний на тонкому світло-зеленому папері, був обгорнутий кількома аркушами уміло підібраних кольорів. Зовсім ще юний почерк обіцяв у майбутньому бути вишуканим.
Зацікавившись листом, сестра й брат не помітили, як увійшов Кореміцу, їхній батько, і з переляку не встигли його сховати. «Що це за лист?» – спитав Кореміцу, відбираючи аркуш паперу в дітей, що зашарілися від сорому. «Як ви посміли?» – обурився він. Хлопець збирався втікати, але Кореміцу затримав його словами: «Від кого цей лист?» – «Панич з дому Великого міністра попросив передати», – відповів хлопець, і, батько, задоволено посміхнувшись, сказав: «Які милі пустощі! Ви майже такого віку, як і він, а ні на що не здатні». І Кореміцу, похваливши Юґірі, показав листа дружині. «Якщо він справді звернув увагу на нашу дочку, то, мабуть, краще віддати її за нього, ніж посилати на службу в палац. Добре відомо, наскільки надійний його батько, Великий міністр, який не забував жодної жінки, з якою коли-небудь був пов’язаний. Можливо, мені пощастить так само, як і Нюдо з Акасі…» Однак його ніхто з домашніх не підтримав, усі спішно готувалися до переїзду танцівниці в палац.
А тим часом серцем Юґірі, як і раніше, все ще сповна володіла інша, Кумої-но карі, якій він навіть не міг написати листа. «Невже я ніколи більше не зустрінуся з нею і не побачу її милого обличчя?» – страждав він, не маючи спокою. Важкий тягар стискав його груди, коли він навідувався до пані Оомія. Покої, де колись вони з дівчиною гралися разом у дитячі ігри, будили в душі щемкі спогади, і, уникаючи суму, юнак намагався якомога рідше бувати в цьому старому будинку, де пройшло його дитинство, а замкнувся у Східній садибі.
Ґендзі доручив доглядати за сином Ханацірусато, що жила в Західному флігелі цієї садиби: «Пані Оомія недовго залишилося жити в цьому світі й коли її не стане, вам доведеться взяти панича під свою опіку. Тож буде краще, якщо ви якомога раніше до нього звикнете». Готова у всьому слухатися Ґендзі, вона оточила юнака ніжними турботами. Іноді, мигцем побачивши її, Юґірі думав: «Та вона ж зовсім негарна! І все-таки батько не полишає її… Хіба розумно, що я нестямно прагну до тієї, що має холодне серце? Чи не було б краще поєднати свою долю з такою, як оця, лагідною жінкою?.. А втім, хіба приємно мати дружину, на яку і дивитися нема охоти?.. Проте мій батько вже багато років піклується про таку особу, але, добре знаючи її чесноти й вади, ховає її за численними ширмами, щоб, зустрічаючись з нею, не бачити її обличчя. І він має рацію». Юґірі й самому було ніяково за такі думки. Але ж з дитинства, звідусіль оточений чарівними жінками, він звик до того, що всі вони гарні. Навіть пані Оомія, незважаючи на стан монахині, залишалася досі миловидою. Тому він з деякою зневагою ставився до Ханацірусато зі Східної садиби, яка і в молодості не відрізнялася особливою красою, а тепер, надмірно худа, з поріділим волоссям, справляла зовсім неприємне враження.
Наприкінці року пані Оомія поспішила приготувати онукові – тепер одному йому, бо внучку забрав до себе батько – нове вбрання. Багато чого ошатного було пошито, але, побачивши, що як і раніше, воно призначене для придворного шостого рангу, Юґірі й дивитися на нього не захотів. «І навіщо ви так старалися, якщо я навіть не впевнений, чи взагалі піду в палац на Новий рік?» – заявив він. «Як ви можете таке казати? Ви говорите, ніби старий чоловік, який втратив цікавість до життя», – дорікнула йому пані. «Хоча, звісно, я не старий, але мені здається, що у мене і справді вже не лишилося сил», – наче сам до себе промовив він зі сльозами на очах. «Напевне, не може забути її», – подумала пані й від співчуття до внука також мало не заплакала. «Чоловік навіть низького рангу має зберігати гідність, – сказала вона. – Не годиться впадати у відчай так, як ви. Зрештою, що вас так засмутило? Сьогодні це поганий знак». «Та начебто ніщо. От тільки люди зневажають мене за шостий ранг, а тому мені неприємно перебувати в палаці навіть протягом короткого часу. Якби був живий мій дід, мене ніхто навіть жартома не наважився б принизити низьким званням. Хоча батько мене не цурається, але він надто суворий, тож навіть в його покої я не смію заходити і бачуся з ним лише тоді, коли він буває в Східній садибі. Одна лише пані Західних покоїв добре ставиться до мене. О, якби була жива моя мати!» – відповів Юґірі, приховуючи сльози, що стікали по щоках. Зворушена його смутком, пані Оомія не витримала й теж заплакала. «Сум за втраченою матір’ю розбиває серце кожної людини незалежно від її звання, – сказала пані Оомія, – але вона рано чи пізно досягає становища, визначеного долею, і тоді вже ніхто не наважується з неї кепкувати. А тому не піддавайтеся похмурим думкам! Як шкода, що ваш дід так рано залишив нас! Хоча, звісно, ви маєте надійного опікуна, але, на жаль, він не завжди відгукується на мої прохання. А міністр Двору, хоч люди і вихваляють його, змінив своє ставлення до мене настільки, що я вже готова нарікати на власне довголіття. Коли ж ви, зовсім молода людина, через дрібниці занепадаєте духом, світ видається ще безрадіснішим».
Перший день Нового року Великий міністр Ґендзі, зваживши на те, що його присутність в Імператорському палаці не обов’язкова, провів для власного задоволення у садибі на Другій лінії, наслідуючи приклад відомого міністра Йосіфуса[26]. Він милувався ходою Білих коней у власній садибі та й іншими Новорічними обрядами, виконаними із, здавалося, ще більшою урочистістю, ніж у ті часи, коли їх було започатковано.